150 років тому:
7.03.1874 – у м. Калуш на Івано-Франківщині народився Іван Рубчак, співак-бас, актор, чоловік актриси Катерини Рубчакової, батько актрис Ярослави, Ольги і Надії Рубчаківних, тесть режисера і актора Гната Юри. Вже в шкільні роки співав у калуському хорі та брав участь в аматорських виставах. Закінчив польську гімназію в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Акторську працю розпочав у трупі театру товариства «Руська Бесіда» у Львові (1894-1914), при якому у музично-драматичній школі навчався співу у М. Косака. Згодом грав у трупах «Тернопільських театральних вечорниць», Нового львівського театру, Театру Начальної команди УГА, Театру Червоної УГА, театрів Галичини та Карпатської України (1921-1939). З приходом перших більшовиків в Українському драматичному театрі ім. Л. Українки (Львів; 1939-1941), за німецької окупації – Львівському оперному театрі (1941-1944), за других більшовиків – театрі ім. М. Заньковецької (1944-1952). Депутат Народних зборів Західної України (1939), Заслужений артист УРСР (1945), лауреат Сталінської премії (1950). Помер у Львові 1952.
Володимир Блавацький (актор, режисер): «Дуже рельєфною фігурою в ансамблі коссаківських акторів був, мабуть, найпопулярніший з галицьких акторів Іван Рубчак. Це особлива і своєрідна акторська індивідуальність. Великий голос, не використаний як слід через відсутність технічного вишколення, безумовно, великий акторський талант, не розвинений ширше через недостачу глибшої освіти і в зв’язку з загальною вбогістю тодішнього українського театру… Рубчак може грати якусь ролю погано, може співати свою партію (особливо тепер, коли він уже досягає до сімдесятки) не зовсім правильно, а все ж таки глядачі захоплені ним. Бували випадки, що цю саму ролю дублював з Рубчаком інший досвідчений і дуже добрий артист і грав її, і співав краще, а все ж таки глядачі воліли Рубчака. Не можна цього пояснити тільки сентиментом нашого глядача до особи старого корифея сцени, бо це саме явище помітив я й у чужинців… Причиною цього є той, Богом даний, величезний чар появи Рубчака на сцені. Він став уже в мистецьких колах легендарною постаттю».
З інтерв’ю газ. Львівські вісті, 28.03.1944: «Пригадую, одного разу ми грали “Запорожця” і на виставі був інспектор російської армії. По першому акті пішов він, старенький, за куліси з своїм почотом і викликав мене. Я почав його титулувати “ексцеленція”. А він на те: “Обійдесь без “ексцеленції”, я такий, каже, козак, як ти, ти Карась, а я називаюся — Ничай”. Він прийшов поздоровити мене з успіхом, заявляючи, що не вірив, щоб австрієць створив такий правдивий тип Карася. Наступного дня наші актори дістали від нього багато харчів, ще муки, цукру, рижу, кави, сто літрів вина, а наші акторки практичні подарунки.
З того часу пригадую теж другий спомин: До Тернополя приїхав полк кубанських козаків і полковник зажадав для козаків вистави. З поданого репертуару вибрав “Невольника”. В п’єсі я співав думу: “Я сьогодні щось дуже сумую”. Проспівав і першу і другу стрічку, і думаю, чи співати третю, в якій говориться: “Ти воскреснеш, моя Україно, в своїм блеску і славі своїй”. Проте співаю і обсервую, як полковник буде реагувати. Дивлюсь, а йому сльози з очей покотились. По виставі полковник прийшов до мене і сказав мені до вуха: “Дай, Боже, щоб Ваша дума здійснилася”. Таких гарних людей і патріотів ми в тих часах стрічали.
Я щиро працював і любив сцену до божевілля. Може й не всюди я всіх вдоволив. Проте робив я по своїй найкращій волі, що міг».
