180 років тому:
2.02.1845 – у містечку Гримайлів на Тернопільщині народився Іван Пулюй, вчений у галузі фізики та електротехніки, винахідник, публіцист, перекладач Біблії, громадський діяч, меценат, справжній відкривач Х-променів (так званих рентгенівських). Батько Павло Пулюй – бургомістр Гримайлова (1861-1865), власник 60 моргів поля та понад 100 вуликів.
Навчався у Тернопільській класичній гімназії (закінчив 1865), де разом із братами Олександром і Володимиром Барвінськими став співзасновником таємного українського товариства «Громада». 1865 вступив до Греко-католицької духовної семінарії у Відні, де вже на першому курсі переклав українською мовою підручник з геометрії для гімназії, також перекладав українською духовну літературу. Співзасновник студентського товариства «Січ» (1868). Впродовж останнього року навчання в духовній семінарії слухав лекції з математики, фізики та астрономії у Віденському університеті. Після закінчення з відзнакою семінарії (1869) не захотів приймати духовного сану, через що батьки розірвали стосунки з сином. Впродовж 1869-1872 навчався на фізико-математичному відділенні філософського факультету Віденського університету. Науковий працівник фізичної лабораторії професора фон Лянґа (1872-1874), викладач фізики у Військово-морській академії у м. Фіуме (нині – м. Рієка в Хорватії) (1874-1875). Вже в цей час з’являються перші наукові статтті та винаходи; за прилад для вимірювання механічного еквіваленту теплоти 1878 на Всесвітній виставці в Парижі отримав срібну медаль. На стипендію австрійського Міністерства освіти навчався і працював у фізичному інституті Страсбурзького університету в засновника школи експериментальної фізики професора Августа Кундта (1875-1876), захистив докторську дисертацію з фізики (1876). У Страсбурзі познайомився з Н. Теслою та К. Рентгеном.
У 1876 повернувся до Відня, асистент, приват-доцент Віденського університету (до 1883); плідно працював у галузі електротехніки. Одночасно (до 1889) завідувач відділу електричних ламп віденської філії фірми «Ґанц» із Будапешта. На Всесвітній електротехнічній виставці в Парижі (1881) електричне обладнання його конструкції відзначене срібною медаллю. Після успіху на Віденській електротехнічній виставці (1883) отримав запрошення від відомого підприємця Йозефа Верндля на посаду директора фабрики освітлювальних ламп у місті Штайр (Австрія). Влітку 1884 у Штайрі забезпечив успіх електротехнічної виставки, використавши лампи власної конструкції. Виставка справила сильне враження на імператора Франца-Йосифа, який провів з Іваном Пулюєм тривалу розмову. Після виставки на запрошення Міністерства освіти Австро-Угорщини восени 1884 очолив кафедру фізики Німецької вищої технічної школи у Празі (нині Чеський технічний університет); у 1888-1889 – ректор, 1890 – декан машинобудівного факультету. У Празі 1884 одружився із студенткою Віденського університету мішаного походження (батько – поляк, мати – німкеня) Катериною-Йосифою-Марією Стозіцькою (1863-1945), з якою виховав 3 синів і 3 доньок. Ще в часі навчання Катерина допомагала своєму вчителю у проведенні дослідів і одного разу пожертвувала своєю довгою розкішною косою для використання волосин при конструюванні освітлювальних ламп. Шлюб взяли в українській греко-католицькій церкві Святої Варвари у Відні. Дітей виховували в українському патріотичному дусі і так як в Празі не було української школи, то на літні канікули для них наймали вчителів української мови. Згодом старший син Олександр став добровольцем Легіону Українських січових стрільців, а на початку німецько-радянської війни (1941) створив український добровольчий підрозділ «Пума» у складі німецької армії.
Проєктант та керівник будівництва численних електростанцій змінного струму в Чехії та низки електростанцій постійного струму в Австро-Угорщині, керівник робіт із влаштуванням електричного трамваю в Празі. Став визначним вченим-дослідником одночасно в кількох провідних напрямках науки та техніки, зробив значний внесок у становлення молекулярної фізики та теоретичної електротехніки, зокрема впритул наблизився до пояснення природи електрона, сконструював чимало наукових приладів та електричних апаратів, значною мірою доклався до вдосконалення телефонного зв’язку, першим дослідив неонове світло та розробив конструкцію і налагодив промислове виробництво люмінесцентних ламп. Одним із унікальних винаходів Пулюя був телетермометр – прилад для вимірювання температури на великій відстані від спостерігача. За визначні наукові досягнення регулярно отримував нагороди та міжнародні патенти, відзначений орденом Залізної корони ІІІ ступеня (1906), хрестом ордена Франца-Йосифа, титулом Радника цісарського двору (1910).
У 1880-1882 в «Доповідях Віденської академії наук» опублікував чотири статті присвячені дослідженню катодних променів, наступного року у Відні їх надруковано окремою брошурою, а 1889 у Лондоні перевидано англійською мовою. Завдяки цим працям згодом стало можливим зробити два відкриття класичної фізики – Х-променів (1896) та електрона (1897). Вивченням розрядних процесів внаслідок пропускання струму через «вакуумні» трубки вчені світу почали займатися від 1870-х (Гітторф, Крукс,Тесла, Ленард, Гольштайн, Герц, Відеман та інші). В дійсності ці трубки не були під повним вакуумом, але містили певний розріджений газ. При пропусканні електричного струму через розріджений газ в трубці генерувались катодні промені (потік електронів), які зіштовхуючись з атомами газу, збуджували їх, що спричиняло випромінювання видимого світла. При цьому різні гази давали різні ефекти: колір та інтенсивність світіння. Пулюй зацікавився явищами, спричиненими електричним струмом в трубках ще у Страсбурзькому університеті. Для цього він освоїв фах склодува та виготовляв необхідні колби для себе та своїх колег. До цих досліджень долучився також Нікола Тесла, який на той час у Страсбурзі стажувався в професора Августа Кундта. Декілька трубок Пулюй подарував тоді також Конраду Вільгельму Рентгену. Повернувшись до Відня Пулюй продовжив дослідження в цьому напрямі та 1881 (за 14 років до повідомлення Рентгена) сконструював трубку – прообраз сучасних «рентгенівських» апаратів (по справедливости мало би бути пулююївських), що випромінювала поряд із видимими для людського ока також невидимі та невідомі на той час промені (згодом названі Х-променями або «рентгенівськими»). Ця диво-трубка була відзначена срібною медаллю на Міжнародній електротехнічній виставці в Парижі. В світі вона була знана саме як «лампа Пулюя» («Pulujlampe») і навіть деякий час випускалася серійно.
У листопаді 1895 Конрад Рентген, експериментуючи з газорозрядними трубками, випадково виявив, що вони генерують також невидимі промені здатні проходити через світлонепроникний папір та засвічувати неекспоновані фотоматеріали. 28 грудня 1895 Рентген виступив із першим повідомленням про відкриття перед фізико-математичним товариством у Вюрцбургу, у січні 1896 опублікував статтю «Попереднє повідомлення. Про певний рід променів» та 23 січня 1896 виступив з публічною доповіддю про Х-промені. За спогадами сина Івана Пулюя, коли батько, прочитавши в газеті про винайдення Рентгеном променів, за допомогою яких можна бачити, що є в непрозорій ємності, то раптом схопився та раз у раз вигукував: «Моя лямпа! Моя лямпа!». Пулюй відразу написав листа колезі із запитанням чи він не використовував подаровані йому «лампи Пулюя», проте Рентген не відповів. Пулюй, системно досліджуючи катодні промені розумів, що його лампа випромінює щось особливе та робив фотографії за її допомогою задовго до того, як Рентген заявив про відкриття Х-променів. Однак український вчений більше зосереджувався на практичних аспектах своїх пошуків. 6 лютого 1896 Іван Пулюй на засіданні математично-природничої секції Віденської Академії наук доповів, а 13 лютого 1896 та 5 березня 1896 в «Доповідях Віденської академії наук» опублікував дві статті про походження цих променів та їхню фотографічну дію. Вчений вперше пояснив фізичну природу та механізм утворення Х-променів, відкрив їхню здатність іонізувати атоми і молекули. Саме фотографії Пулюя, зважаючи на їх високу якість, друкувалися у європейських наукових та популярних виданнях. 2 лютого 1896 Пулюй отримав перше зображення цілого дитячого скелету, яке відразу опублікував лондонський журнал «The Photogram». 3 лютого 1896 у США в Дортмундському коледжі вперше за допомогою трубки Пулюя отримано Х-променевий знімок, який використано для медичних цілей. Примітно, що в технічному музеї коледжу була багата колекція газорозрядних трубок, але виявилося, що лише трубка конструкції Пулюя, за № 1147 виготовлена в Ляйпціґу, генерувала Х-промені. За допомогою лампи вчений вперше в медичній практиці зробив знімок зламаної руки 13-річного хлопчика та руки своєї дочки зі шпилькою під рукою.
Проте, хоча обидва вчені оприлюднили відкриття невідомих променів практично одночасно, але саме Пулюй сконструював прилад, який їх генерував і саме йому належить пріоритет наукового пояснення їх природи. І тільки завдяки односторонньому розголосу преси у 1901 таки Рентгену присуджено Нобелівську премію з фізики. Подальша поведінка нобелівського лауреата свідчить, що той все ж усвідомлював, що слава переможця йому дісталася не зовсім чесним шляхом. Після нагородження він відмовився відповідно до процедури читати «Нобелівську лекцію», в якій мав би викласти суть відкриття та те, як його було зроблено, а на питання про колег фізиків, які здійснювали паралельні дослідження в цій царині коротко відбуркнув: «Було кілька експериментів Ґерца-Ленарда з катодовими променями, що потребували подальшого пояснення». І жодним словом ні тоді, а ні в пізніших публікаціях не обмовився про Пулюя, трубками якого напевно, що користувався, оскільки в той час їх виготовляли в промисловому масштабі в Ляйпціґу. А перед смертю (1923) Рентген наказав спалити свій приватний архів разом із лабораторними записами та листуванням, так що на сьогодні уже неможливо вияснити яким чином було зроблено це відкриття.
В популярній літературі побутує твердження (навіть наводиться дослівна цитата), що нібито в розмові з Іваном Пулюєм Альберт Ейнштейн вибір Нобелівського комітету на користь Рентгена пояснив тим, що «хто стоїть за вами, русинами, – яка культура, які акції? Прикро вам це слухати, але куди дінешся від своєї долі? А за Рентгеном – уся Європа». Насправді немає жодного документального джерела, що Ейнштейн сказав чи листовно написав цю фразу. До того ж Ейнштейн був набагато молодшим за Пулюя (34 роки) і хоч теоретично їх шляхи могли перетинатися, проте немає жодних свідчень стосовно їхнього знайомства чи спілкування, а визнання як вчений Ейнштейн здобув уже після смерти Пулюя. Та й сама фраза за стилем формулювання більше звучить як художньо-літературна версія, ніж реальна розмова чи приватна переписка.
Іван Пулюй добре знав 15 іноземних мов (у тому числі давніх) то ж до нього звернувся Пантелеймон Куліш із пропозицією перекласти українською мовою Новий Заповіт. У 1869 вони зустрілися у Відні та вже 1871 розпочали перекладацьку працю. Перше видання Святого Письма Нового Заповіту вийшло друком у Відні 1881, а повний переклад усієї Біблії (разом із Старим Заповітом) П. Куліша, І. Пулюя та І. Нечуя-Левицького – у Відні 1903 (витримав 7 перевидань). Вже в наші часи на конференції у Римі в 1976 Патріарх Йосиф Сліпий відзначив, що Біблія Пулюя-Куліша була одним із найкращих перекладів на слов’янські мови. У 1904 Пулюй звернувся до московитського уряду та Академії наук у Петербурзі з проханням про поширення української Біблії в Московитський імперії, проте зрозуміло, що отримав відмову. Та все ж через японське військове керівництво таки зумів передати частину накладу полоненим українським воякам в часі московсько-японської війни.
Усе життя перебуваючи за кордоном все ж до останніх своїх днів залишався діяльним українським патріотом. Ще в гімназійні роки усвідомив конечну необхідність видання української літератури в усіх сферах людських знань. Першим кроком став український переклад Молитвослова (1869, 1871). Звертався до керівництва Московитської імперії з протестами проти переслідування української мови, за можливости власні праці публікував українською мовою, наполегливо аргументував використання зрозумілого для народу фонетичного правопису (на противагу «язичію»). Розуміючи виняткове значення для становлення нації власної системи освіти організував стипендії для українських студентів в Австоро-Угорщині та всіляко підтримував відкриття у Львові Українського університету: «За котрим народом висша культура і освіта, за тим і побіда» («О руський університет у Львові», 1909). Найвищий сенс свого життя він сформулював у направду натхненних словах: «Нема більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю».
Після початку Першої світової війни німецькою мовою опублікував дві статті, в яких обґрунтував необхідність відновлення незалежної української держави, яка єдина є спадкоємицею княжої Руси. В одній із них під назвою «Україна та її міжнародне політичне значення» висловив чимало думок, які й сьогодні залишаються актуальними: «Найважливіше значення для досягнення миру в Європі може мати тільки незалежна Україна. Це є, на наше переконання, ключем до миру в Європі», «Найбільше і найважливіше наше бажання, ідея і головна мета наших національних прагнень – це визволена з-під Росії вільна Україна, де український народ після довголітнього рабства вестиме нарешті вільне в усіх напрямках національне життя, розвиватиме вільно свої великі духовні здібності і братиме участь у примноженні скарбів культури усього людства», «московит хоче забрати й останнє, що є в українського народу, – його душу, а душа – це його мова». Очевидно, що з такими переконаннями, попри видатні здобутки та велетенський авторитет у світовій науці в період радянської окупації України підданий забуттю. Правда у 1958 та 1968 професор Львівського університету математик Микола Чайковський, який знав Пулюя особисто опублікував дві газетні статті про великого вченого, а 1969 у Віснику Львівського університету надрукована про нього стаття фізика Романа Гайди. Однак в другому виданні УРЕ Іван Пулюй не згадується (в першому виданні лише декілька рядків).
Засновник Електротехнічного товариства у Празі (1888), кафедри електротехніки (1902). Від 1899 один із перших дійсних членів Наукового товариства імени Шевченка, почесний член Віденського електротехнічного товариства (1913). Державний радник з електротехніки Богемського королівства і Маркграфства Моравія. У 1916 отримав запрошення посісти посаду міністра освіти Австро-Угорщини, однак відмовився від неї за станом здоров’я. Помер у м. Прага, нині Чехія 1918. Похований у Празі на кладовищі Мальвазінки. На похороні ректор Празької політехніки професор Бах промовив: «Ти був людиною сильних переконань і гостро викарбованою особистістю, але також людиною, що знала, як дотримуватися вірності народові, з якого ти вийшов, і немає більшої вірності, аніж вірність власному народові».
