220 років тому:
26.12.1804 – у с. Дуплиська на Тернопільщині народився Григорій Савчинський, священник УГКЦ, письменник, громадський діяч. Зачинатель віршованої байки в Галичині. Дідусь співачки Соломії Крушельницьої (по лінії матері). Одружений з донькою священника Ганною Готоровською, в шлюбі народилося 9 дітей. Прадід о. Григорія був козацьким осавулом і за хоробрість піднесений до шляхетського стану (герб Сулима).
Навчався в гімназії оо. Василіан у Бучачі та Львівській духовній семінарії (закінчив 1832). Душпастирював у селах Княгиничі (1833-1834), Виспа (1834-1859), Звенигород (1859-1888). Біберецький декан УГКЦ. Учасник Собору руських учених у Львові (1848). Член редакції газети «Неділя» (1865-1866). Літературні твори (вірші, оповідання, повісті) друкував у галицькій періодиці. Активно проводив антиалкогольну кампанію, займався садівництвом та виведенням нових сортів яблунь, пропагував вирощування кукурудзи. Засновував читальні та комітети допомоги сиротам. Помер у с. Звенигород на Львівщині 1888.
Ой бійтеся Божої помсти:
Голодному дайте їсти!
З щирої душі, не для зиску. –
В кожній недолі, утиску,
Що Бог нам дав, поділіться
З бідним ближнім, не скупіться.
Ми одного Отця діти,
Всім, як братам, треба жити.
* * *
Будяк
Десь там дівчатка цвіточки пололи,
Будяки рвали, аж руки скололи.
Один однако якось прилишився
І гарно виріс, проте згордився.
Думав, що також і він красне зілля,
Нажив колючки, порозпинав гілля,
Почав сваритись з Рутою, Барвінком,
Прогнав всякі цвітки до затінку.
І красну Рожу закрив тінню темною,
Якби сам блестів всією красою земною.
Ще словами досаджав їм гидко:
– Приземні роди! Вас уже не видко
З-під моєї тіні! Я пан ваш – ви хами!
Вам під моїми стелились ногами! –
Цвітки мовчали, Рожа одізвалась:
– Пуста то всяка самих себе хвала,
Най-но тя’ інші похвалять, паничу!
Що тя’ оддавна знають по обличчу.
Сліпа то доля сталася з тобою,
Що од нас вищий з пустою головою,
Но тая доля повеліти може:
Із чужої грядки вступися, небоже!
Настав час збирати цвіточки,
Дівчата плели з цвіточок віночки,
Красні головки ще краще оздобили,
Барвінок, Руту, ба й позолотили!
Позолотили й сварливе зілля.
Будяки стояли, а все їх гілля
Кинули в огень. Хотіли навчити:
Щоб не сваритись і нічим гордитись.
* * *
Недоля пияка і його коней.
Доки пияк буде жити, то без міри буде пити.
Поздихали вже кониська, не повезуть пиячиська.
Ой зазнали на тім світі, чи то взимі, чи то вліті.
Як з голоду вже здихали і на дощі ночували,
Пияк в корчмі загулявся з пияками забавлявся.
А мізернії кониська не мали роси у писку.
Ой що б вони нам сказали, коби мову бідні мали.
Бо ж зазнали мізероту через пияцьку не цноту.
Так їм пияк догодив – не дав їсти, а все бив.
Що у руки навинулось, то їх нігди не минуло:
Чи вила, кіл, батожите, то затинав пиячите.
Тепер коні спочивають, бо погибли – спокій мають.
То щира правда – не байка, то розказав маляр Чайка.
