80 років тому:
10.03.1944 – початок масштабної різні українського мирного населення польським підпіллям та Армією крайовою на території Грубешівського повіту (Холмщина), названої її організаторами «Грубешівська революція». Ініціатором геноциду виступив комендант Армії крайової на Грубешівщині Мар’ян Голембйовський-«Ірка» (пізніше, коли постала загроза знищення комуністичними репресивними органами польського підпілля раптом став прихильником і учасником переговорів з УПА). Керівниками акції та військовими злочинцями також були Зенон Яхимек-«Віктор», командир батальйону Армії крайової (1946-1956 ув’язнений у польській тюрмі) та Станіслав Басай-«Рись», командир Батальйонів хлопських (взятий в полон та розстріляний вояками куреня УПА «Вовки» у березні 1945). Метою злочинної різні було за всяку ціну перешкодити поширенню впливів ОУН та УПА на відносно нейтральну до того Холмщину (на той час в селах терену локалізувалися малочисельні відділи самооборони, а в терені діяло лише 2 боївки ОУН), а в уже недалекому майбутньому за допомогою етнічної чистки закріпити ці землі у складі нової польської держави. Як згодом згадував учасник масових убивств українців поручник АК Станіслав Ксьонжек-«Вирва»: «Наша ціль була спалити та знищити все по Буг і Солокію, щоби не було знаку й сліду…». 10-11.03.1944 польські загони атакували села Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Новосілки, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Турковичі, Шиховичі. Тільки в Сагрині (де на ніч ховалися мешканці сусідніх українських сіл) вбито та закатовано від 800 до 1240 українців включно з жінками та дітьми (встановити вдалось 660 прізвищ загиблих). Каральні акції тривали кілька наступних тижнів, спалено десятки українських сіл в яких мешкало близько 15 тисяч осіб, фізично вбито понад 2 тисячі осіб, з яких більшість жінки та діти.
Щоби спинити безкарний терор проти беззбройних селян польських бойовиків з Галичини та Волині в регіон упродовж квітня-травня здійснено перекидання відділів УПА. За підрахунками дослідників на червень 1944 на фронті від Чесанова до Грубешова зосереджено 13 сотень УПА, які разом з силами самооборони нараховували близько 2 тисяч стрільців. Цією потугою вдалося швидко переломити ситуацію. 1.04.1944 українські партизани перейшли річку Солокію та спалили польське село Острів. Відступ БХ Басая-«Рисі» з польським населенням на територію Білгорайського повіту спричинив паніку в командування АК. Комендант Голембйовський-«Ірка» потрактував це як дезертирство та вимагав притягнення «Рисі» до військового суду. Один з керівників Грубешівського району БХ Ю. Блашяк-«Грох» у рапорті до комендатури Люблінського округу від 29.04.1944 констатував поразку польської сторони, цілковиту втрату терену і як фатальну помилку командування визначив: «Наша позиція у цій справі була такою: організувати самооборону польських сіл; превентивних акцій проти руських сіл не проводити, а знешкодити тільки тих осіб, які керували діями українців. Тим часом керівництво СЗБ, початково дотримуючись цієї тактики, у подальшому її змінило та перейшло до організації відплатних акцій; за допомогою людей з Томашівського повіту розпочалося палення руських сіл та мордування їх мешканців, котрі першими потрапили під руку. Подібні дії викликали контракцію з боку українців та окупантів і замість того, щоб покращити становище польської людности, навпаки, його погіршили, оскільки загони СЗБ після проведення антиукраїнських нападів відійшли у безпечні місця…». На звільненій південно-східній частині повіту командування УПА створило «тактичний відтинок Холмської землі», на який покладено завдання у випадку розгортання українсько-польських боїв за Львів перешкодити перекиданню польських підрозділів з півночі. 19.05.1944 відділи УПА чисельністю понад 900 стрільців атакували центр польського підпілля у с. Набруж та в ході 4-годинного бою витіснили противника за річку Гучву. На початку червня три польські батальйони чисельністю 600 жовнірів намагалися здійснити контрнаступ, на який покладали три завдання: знищити відділи УПА, винищити все українське населення та села, якнайбільше реквізувати харчових припасів. Проте наступ зазнав поразки. Бої тривали до липня 1944 та припинилися лише з наближенням німецько-радянського фронту. За оцінкою польського історика Гжегожа Мотики втрати кожної із сторін склали близько 3-4 тисяч осіб (мабуть разом з цивільним населенням, якого гинуло незміроно більше як військових). У липні 1944 Холмщину зайняли радянські війська, після закінчення війни все українське населення депортовано з етнічних українських земель до УРСР, а на їх місце заселено поляків зігнаних із західних областей України.
