150 років тому:
10.10.1874 – у с. Руський Керестур (Руски Крстур), нині в Сербії народився Діонісій Няраді, Апостольський візитатор для греко-католиків в Карпатській Україні. Співпрацівник і близький приятель митрополита Андрея Шептицького (збереглося понад 260 листів). Переважна більшість мешканців села були переселенцями із Закарпаття та Пряшівщини. Закінчив гімназію в Загребі (1896) та теологічний факультет Загребської духовної академії, доктор теології (1898). 1 січня 1899 хіротонізований на священника. Префект (1899) та ректор (від 1902) Загребської духовної семінарії, одночасно парох у Загребі для греко-католиків та катехит у середніх школах.
9 січня 1915 хіротонізований на вікарного єпископа Крижевецької єпархії Хорватської Греко-Католицької Церкви, від 1920 Крижевецький єпископ. Водночас Апостольський адміністратор Пряшівської греко-католицької єпархії (1922-1927). Редактор релігійних часописів «Руське слово» (Пряшів), «Дуспастир» і «Благовісник» (Ужгород). Русинів Воєводини, Пряшівщини та Закарпаття вважав частиною великої української нації. З радістю сприйняв створення автономного уряду Карпатської України (1938) з президентом о. Августином Волошином. Коли через міжнародний арбітраж (2.11.1938) Угорщина окупувала Ужгород, Мукачеве та Берегове Мукачівський єпископ УГКЦ Олександр Стойка залишився в Ужгороді, наслідком чого більшість русинів-українців Закарпаття залишилася без духовного проводу. Щоби виправити ситуацію Ватикан скерував єпископа Діонісія до Хусту, надавши йому титул Апостольського Візитатора для Карпатської України (15.11.1938). На новому місці призначення владика негайно взявся до упорядкування церковних справ і розбудови релігійного життя, незважаючи на погоду здійснював візитації парафій, заопікувався перенесенням друкарні оо. Василіан до Хусту, заохочував священників розвивати на парафіях читальні «Просвіти», закликав духовенство та вірних за будь-яких обставин бути вірними Богові та народові. Ось як сам владика висловився про пріоритети душпастирської праці на Закарпатті: «Нам треба свідомого духовенства, нам треба священиків-суспільців, що працювали б між народом, а не тільки з проповідниці. Тому найголовнішою справою для мене – це відповідне виховання нових кадрів священиків-патріотів». Підвалинами своєї діяльности вважав опертя на міцні національні основи та співпрацю з місцевою інтелігенцією, щоби «разом з нею йти рука-в-руку для розбудови молодої нашої держави». Для реалізації своїх намірів владика заснував «Товариство греко-католицьких священників»; також висловив попередження тій невеликій частині священства, які були неприхильними до самостійности Карпатської України, щоби «якнайдальше держалися від усякої протидержавної агітації».
16 березня 1939 угорські війська окупували територію Карпатської України. Невдовзі єпископа Діонісія депортовано в Будапешт, а відтак він повернувся до Загребу, де зустрівся з о. Августином Волошином та іншими членами уряду Карпатської України. Всіляко допомагав утікачам від мадярського режиму з окупованого Закарпаття. Помер за загадкових обставин у с. Мрзло Поле, нині в Хорватії, куди виїхав для реколекційних великопісних наук у квітні 1940. Професор теології Загребського університету о. Шімрак, який особисто розслідував цю подію, був переконаний, що владику отруїли. Правдоподібно зробили це агенти угорських спецслужб. Похований у Руському Керестурі.
