120 років тому:
13.02(31.01).1904 – у Санкт-Петербурзі в Московії народився Данило Скоропадський, громадсько-політичний діяч, лідер гетьманського руху в еміграції, син Гетьмана Павла Скоропадського. Ім’я Данило батьки дали на честь гетьмана України Данила Апостола. Дитячі роки минули головно в Петербурзі, початкову освіту отримував вдома з тим, що з 1914 щорічні іспити здавав у Першій петербурзькій класичній гімназії. Володів українською, англійською, французькою, німецькою та московитською мовами. Кожного літа відвідував родинні маєтки Скоропадських у селах Тростянець на Полтавщині та Полошки на Чернігівщині. Революційні потрясіння 1917 застали родину Скоропадських в Петрограді (мати Олександра, дві доньки і три сина), батько перебував на німецькому фронті. Про ті події Олександра Скоропадська у березні 1917 писала чоловіку: «Я з жахом думаю про майбутнє виховання Данилка. Наскільки важко буде привити йому відчуття порядности у тому гнилому середовищі, в якому доводиться жити… Але Ти не хвилюйся, я духом падати не буду, у жодному випадку, й дітей Твоїх так чи інакше виведу на шлях правди та порядности…».
29 квітня 1918, внаслідок державного перевороту, з’їздом хліборобів-власників Гетьманом України проголошено Павла Скоропадського. Проте лише після підписання у Києві договору про перемир’я між Українською Державою і більшовицькою Московією (12.06.1918) наприкінці червня родина гетьмана спеціальним потягом прибула до Києва. Сім’я Скоропадських оселилась у невеликому будинку по вул. Інститутській, 40; зайняти просторий царський палац Гетьман принципово відмовився. Данило продовжив навчання в українському класі гімназії Володимира Науменка, значний вплив на національно-патріотичне формування гетьманича мав полковник Никифор Блаватний. Незадовго до антигетьманського повстання Павло Скоропадський вислав дітей за кордон, а сам з дружиною залишився у Києві (невдовзі виїхали до Німеччини). У 1922 в Лозанні (Швейцарія) Данило з відзнакою закінчив французьку реальну гімназію і виїхав до Німеччини (м. Ванзеє біля Берліна), де оселилася його родина. Працював робітником, закінчив Вищу технічну школу (Берлінський технічний університет) у Шарлоттенбурзі (1923-1928), влаштувався інженером на електро-технічних фабриках Сіменса й Гальске (1928-1932). Активний учасник українського суспільно-політичного життя Німеччини, член товариства «Основа», голова товариства «Дніпро», учасник Гетьманського клубу ім. Липинського. 1 квітня 1925 Павло Скоропадський листовно звернувся до сина Данила та зокрема поставив запитання чи має він волю в майбутньому очолити Гетьманських рух. Після тривалих роздумів, наступного року, гетьманич дав ствердну відповідь. Від 1932 покинув інженерну працю та зосередився на допомозі батькові в керівництві Гетьманських рухом, який поряд з еміграційними структурами УНР та революційним націоналістичним рухом (ОУН) став третьою впливовою силою в українській діаспорі. 16 травня 1933 у день 60-річчя Гетьман проголосив сина своїм правонаступником. У 1937-1938 здійснив промоційну подорож до США та Канади, де мав зустрічі з українськими спільнотами різних політичних спрямувань; зокрема в Канаді здійснив 41 публічний виступ перед українськими громадами великих міст. У травні 1939 разом з батьком зустрівся з о. Августином Волошином. Як досвідчений політик Павло Скоропадський зумів реалістично оцінити тогочасну політичну ситуацію і на початку серпня 1939 вислав сина Данила до Великої Британії в Лондон. На сина Гетьман покладав сподівання нав’язати контакти з британським урядом на випадок перемоги над Німеччиною, проте британці поставилися з недовірою до гетьманича. Як власник німецького паспорта щотижня змушений був відмічатися у поліції, з родиною листувався через Швейцарію та Фінляндію (з початком радянської агресії проти Фінляндії цей канал листування був перерваний).
Після війни до Англії прибуло понад 40 тисяч українських емігрантів. Данило долучився до надання їм юридичної та матеріальної допомоги. В січні 1946 на установчому з’їзді в Единбурзі створено Союз українців у Великій Британії (СУБ), у 1948 Данило Скоропадський обраний членом Ради СУБ, а наступного року – його довголітнім почесним головою. 5 листопада 1948, після складення Олександрою Скоропадською обов’язків регента Гетьманського руху, офіційно проголошений провідником цього руху. В листопаді 1949 оформив створення у Британії Крайової організації Союзу гетьманців-державників (неофіційно існувала вже два роки). Член Генерального церковного управління УАПЦ, голова Комісії допомоги українському студентству у Великій Британії (від 1948), активно співпрацював з Антибільшовицьким блоком народів. Налагодив тісну співпрацю із Закордонними частинами ОУН, мав добрі стосунки з Степаном Бандерою, проте з державним центром УНР в екзилі не вдавалось дійти найменшого порозуміння. Болісно сприймав чвари в середовищі української еміграції, шукав злагоди з усіма українськими політичними силами в діаспорі, постійно наголошував, що служить Україні без огляду на те, який буде її майбутній устрій – монархічний чи республіканський. Безапеляційно відкидав співпрацю з московитською еміграцією: «Пригадую часті вислови Батька, що Росія є для нас найбільшою небезпекою. … Співпраці з російською еміграцією не може бути, особливо тепер. Всі російські емігранти в своїй засаді є імперіалістами. Вони можуть пристати хіба тільки на якусь автономію, яку пізніше знищать». Користувався велетенським авторитетом у різних колах української діаспори, навіть серед тих, хто в часи української революції виступав проти Гетьмана Павла Скоропадського.
Мешкав у Лондоні в скромному помешканні. Потоваришував з американським підприємцем українського походження Володимиром Джусом, працював технічним директором в англійській філії його літакобудівної компанії «Dzus Fastener». За 10 днів до смерти заручився з Галиною Мельник-Калужинською, донькою священника з Волині (перед своєю смертю вона передала реліквії та меморіальні речі Скоропадських до Києва). Помер у Лондоні за невияснених обставин 1957. Медичний висновок констатував крововилив у мозок, хоча до цього він не мав проблем зі здоров’ям. Із незрозумілих причин родина не дала згоди на посмертний розтин, в пізніших публікаціях замовчувався факт відвідин домівки гетьманича гостями, які прийшли попрощатися із сестрою Данила перед її від’їздом до Німеччини. Найпоширенішою версією смерти, до якої схилялись також сестри Данила, є його отруєння агентами радянських спецслужб. Причиною отруєння найімовірніше була політична діяльність Скоропадського та зокрема організація ним рік перед тим (1956) у Лондоні 10-тисячної демонстрації українців і поляків на прибуття з офіційним візитом до Великої Британії радянського керівника Микити Хрущова. Учасники акції звернулися до британського уряду з вимогами засудити тоталітарний режим в СРСР та порушити питання про самовизначення українського народу. Також радянський режим непокоїло зближення Союзу гетьманців-державників та ЗЧ ОУН.
З прощального слова на могилі Данила Скоропадського діяча ОУН Ярослава Стецька: «Українці втратили в особі Гетьманича визначну постать, щирого українського патріота, самостійника і соборника, людину високої особистої культури і такту, аристократа не тільки по крові, але передусім по духу… У своїй діяльности він мав тільки основну мету – українську державність».
З листа Гетьмана Павла Скоропадського до сина Данила від 1 квітня 1925: «Дорогий сину!
Перш за все звертаю Твою увагу на те, що видатніші предки Твої ніколи не бажали собі спокійного життя, без турбот і без праці, а йшли такими шляхами, про котрі знали, що там зустрінуть тяжку працю й найбільші небезпеки й цими тернистими шляхами доходили вони до високого становища в Державі, до великого матеріяльного достатку й до видатної ролі свого народу й краю.
Вдруге звертаю Твою увагу на те, що предки Твої з мого боку були простими козаками й що нобілітацію роду свого вони дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист ними виявлений. З материного бо Ти також маєш українську кров, бо родина Дурново, хоч давно вже обрусіла, але походила вона з Чернігівської, староруської себто теж української шляхти, а бабка Твоя по матері з роду колишньої старшини козацької – Кочубеїв.
Так що в жилах Твоїх тече українська кров. …
Мене турбує, чи життя на еміграції, серед чужих людей і обставин не прив’яже всю, або більшу частину Твоєї уваги й сил до чужих наший батьківщині інтересів і чи не залишишся Ти українцем тільки з назви. Мене турбує те, чи зумієш Ти також у своїй, вже власній родині, зберегти остільки сильну й активну українську традицію, що навіть в тім випадку, коли б Тобі прийшлося вік свій вікувати на еміграції, щоб діти Твої були українськими патріотами, а не тільки пасивними симпатиками своєї, може й невиданої ніколи дідівщини, щоб вони були готові стати активними будівниками долі нашого краю й завжди були готові добровільно нести всі тяжкі жертви, яких Україна від них вимагатиме.».
