510 років тому:
Пів тисячоліття минуло, а лінія фронту не зрушилась – до сьогодні пролягає землями України.
8.09.1514 – біля м. Орша, нині в Білорусі відбулася битва між військом Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського під командуванням князя Костянтина Острозького та військом Великого князівства Московського під командуванням воєводи Івана Челядніна. Битва під Оршею стала важливим етапом Десятирічної московсько-литовської війни (1512-1522) та в історичній свідомости українців, білорусів, поляків і литовців належить до числа славних перемог над Московією.
Причиною війни були намагання Московської держави в рамках експансіоністської політики «собіранія русскіх зємєль» захопити територію сучасних України (разом з Києвом) та Білорусі, що на той час входили до складу Великого князівства Литовського, приводом – звинувачення литовської сторони в підбурюванні кримських татар до нападів на московські володіння та дрібніші звинувачення у нібито переслідуванні вдови Олександра Ягеллончика. Також панування над українсько-білоруськими землями створювало передумови для домінування Москви у Центрально-Східній Європі. Тогочасні українські та польські хроніки передумови загарбницької війни вбачали в «ненаситній утробі лихоїмній» Василя Московського. Попередньо уклавши союзи з противниками Великого князівства Литовського, московити без оголошення війни 1512 розпочали воєнні дії та лише з третього разу, в липні 1514 захопили Смоленськ (значною мірою спричинився до цього зрадник литовський князь Михайло Глінський), а невдовзі Дубровно та Друцьк. Після здобуття стратегічно важливого Смоленська московитам відкривався шлях на столицю Литви – Вільно.
Польський король і одночасно Великий князь Литовський Сигізмунд І Ягеллончик майже рік намагався зібрати військо для відсічі, проте справа рухалася надто повільно – шляхта не горіла бажанням воювати, а грошей найняти військо у державній скарбниці не було. Лише після втрати Смоленська військові приготування у Великому князівстві Литовському дещо активізувалися та й Польща вирішила надати Литві посильну допомогу. Польські та литовські війська на чолі з королем об’єдналися у серпні 1514 в Мінську. Однак прибувши до Борисова (300 км на захід від Смоленська), Сигізмунд залишився в місті з 4 тисячами вояків, а решту війська на зустріч з московитами повів Великий гетьман литовський, князь Костянтин Острозький. 27 серпня за річкою Березиною сталася перша невелика сутичка з супротивником, після якої московити відступили. Відтак відбулося ще декілька дрібних зіткнень. Врешті біля міста Орша на лісистій місцевости зійшлися основні сили двох протиборчих сторін. На сьогодні вже неможливо встановити достовірну кількість обох армій. Військо під командуванням князя Острозького давні та сучасні історики оцінюють від 16 до 25 тисяч воїнів і складалося воно з литовських, польських, білоруських, українських, сербських, татарських, угорських і німецьких частин. Також мало воно на озброєнні важкі гармати. Московське військо за тогочасними польськими та литовськими джерелами налічувало 80 тисяч воїнів, однак сучасні історики оцінюють його скромніше: від 20 до 35-40 тисяч кінноти, без піхоти та артилерії та ще й з ворожнечею між її командувачами-воєводами. Та попри різні підрахунки практично всі дослідники сходяться в переконанні, що московське військо мало значну чисельну перевагу. Натомість сучасні московитські історики, щоби применшити значення та гіркоту поразки твердять, що з обох сторін сили були рівні і кожна із сторін мала тільки по 12 тисяч війська.
Вночі на 8 вересня війська князя Острозького зуміли навести два мости (для артилерії, кіннота рушила вплав), переправитися через Дніпро та вишикуватися в бойові порядки. Чому московити не атакували в часі переправи невідомо – можливо, покладаючись на чисельну перевагу, розраховували все супротивне військо одним ударом скинути в річку. Бій розпочався самовільною атакою полку князя Михайла Голиці-Булгакова. Спочатку наступ розвивався успішно, проте згодом натиск ослабнув і Голиця-Булгаков потрапив у складне становище, однак Челяднін «в заздрості» не поспішився з допомогою. Після відбиття цієї атаки в бій вирушили основні сили московитів під командуванням вже самого Челядніна. Опівдні руські та литовські вершники імітували відступ і заманили московську кінноту під залп гармат вдало замаскованих у кущах. Тепер вже Булгаков не прийшов на допомогу Челядніну. Гарматний розстріл ворога став сигналом до загальної контратаки і важка московська кіннота відступила на багнистий берег притоки Дніпра річки Кропивни, де майже вся була знищена. Атака польських гусарів завершила розгром московитів, а погоня за рештками вцілілими в битві, що втікали до Смоленська тривала до ночі.
Втрати об’єднаного війська гетьмана Острозького історики оцінюють між 1 та 2 тисячами вбитих та поранених, натомість стосовно московських втрат єдиної думки немає. В окремих виданнях можна зустріти цифру у 30 тисяч загиблих і поранених, а більш виважені дослідники подають цю кількість між 5 і 10 тисячами. В полон потрапили Челяднін, два Булгакови (загалом 8 воєвод), 37 значних бояр, 1,5 тисячі дрібніших бояр (загальна кількість полонених до 5 тисяч). Самі ж московити, там де неможливо приховати даних змушені визнати жахливі втрати: згідно їхніх тверджень з 11 великих воєвод 6 потрапило в полон, 2 загинуло і лише 3 врятувалися втечею. Стосовно полонених бояр, то визнають лише 370 осіб, а про кількість вбитих сором’язливо намагаються уникати прямої відповіді. Причину поразки вони вбачають «не столько в силе полководческого гения К. Острожского, сколько в силе исключительно бездарного руководства битвой московскими воеводами». Правда при цьому воліють не згадувати, що гетьман Острозький 26 років командував військами Литовського князівства, виграв 63 битви, а програв лише 3. Про значення битви на подальший розвиток подій московити одноголосно твердять, що була вона «тактической победой польско-литовского войска и отступлением русской армии, однако стратегическое значение битвы оказалось скромным». Правда знову ж чомусь воліють не згадувати, що поразка під Оршею на декілька десятиліть зупинила просування «рузького міра» на захід (до початку Лівонської війни 1558) та врятувала білорусько-українські землі й Литву від спустошення дикими московськими андрофагами.
Правда й Острозький через те, що шляхта почала розходитися по домівках не зміг визволити Смоленськ, звільнивши лише Друцьк, Мстиславль, Кричев і Дубровно. Коли гетьман із 6-тисячним військом підійшов під Смоленськ, то московські окупанти повісили на міських мурах мешканців міста, які мали намір відкрити брами литовському війську. Та все ж ця перемога прославила князя Острозького на всю Європу – про неї видано 4 брошури (латинською та німецькою мовами), писали австрійські дипломати, папські легати та Тевтонські рицарі, невідомий художник створив батальне полотно (зберігається у Національному музеї у Варшаві), а полководця з тріумфом зустрічали у Варшаві та Вільно. Король Сігізмунд видав Острозькому привілей, за яким на честь перемоги під Оршею він збудував у Вільні дві православні церкви – св. Трійці та св. Миколая. Місто Смоленськ повернулося до складу Великого князівства Литовського у 1611, коли його визволили польсько-литовські війська та загони запорізьких козаків. Проте згідно Андрусівського перемир’я 1667 воно знову потрапило до складу Московського царства. До початку ХХ століття Смоленськ залишався повністю білоруським містом: згідно московських статистичних даних станом на 1868 в Смоленську та Смоленському повіті мешкало 82,6 тисячі (90,5 %) білорусів, 7,6 тисячі (8,3 %) кацапів і 1,1 тисячі (1,2 %) представників інших національностей. На сьогодні це білоруське місто з довколишніми землями повністю русифіковане.
