29 березня 1967 року: арешти підпільників Українського Національного Фронту

УНФ утворився, вже коли на всю Україну і далеко за її межі гриміли шістдесятники. Дмитро Квецько, ініціатор та організатор УНФ, у своїх спогадах розповідав: “То було саме на часі: Україна вже заворушилася своїми культурниками Києва та Львова. Їхні культурницькі виступи необхідно було доповнити політичною боротьбою”.

Початком діяльності УНФ можна вважати 1964 рік, коли до справи долучився Зіновій Красівський. Влітку 1964 року Красівський уклав програмну концепцію. Програмним гаслом “Волі і Батьківщини” було прийняте на Другому Зборі ОУН(б) гасло “Свобода народам – свобода людині!”.

У жовтні 1964 року побачило світ перше число “Волі і Батьківщини” (загалом вийшло 16 чисел). Написанням статей до підпільного часопису займалися виключно Квецко і Красівський, при цьому левова частка матеріалів вийшла з-під пера саме Квецка. Він також відхилив пропозицію Красівського друкувати в журналі статті культурницького напряму, тим самим відмежувавшись від культурницько-просвітницького руху шістдесятників. Проте окремі матеріали шістдесятників все ж таки потрапляли до часопису й поширювалися членами УНФ. Втім у «Волі і Батьківщині» увага акцентувалася на статтях політичного характеру.

Улітку 1965 року Квецько знайшов у Карпатах бункер УПА, де виявив багато оунівських брошур, у тому числі: “Кто такие бандеровцы и за что они борются”, “Інформаційний бюлетень Української Головної Визвольної Ради (УГВР)”, “Українські вчителі”, “Українські діти”, “Христос рождається” тощо. УНФ взявся поширювати ці брошури, а найактивнішим у цій справі виявив себе Михайло Дяк.

З метою конспірації у 1965 році друк “Волі і Батьківщини”, який спочатку відбувався в помешканні Красівського, перенесли до бункера на схилі гори Лютої, де було обладнано замасковану криївку. Стежки до бункера були такі небезпечні і заплутані, що здолати їх міг лише той, хто добре знав місцевість. Ночами Красівський та Квецько друкували там “Волю і Батьківщину”, листівки, вірші тощо. Долучились до них і Ярослав Лесів та Василь Кулинин. Невдовзі було створено Львівську філію УНФ, активістами якої також були Мирослав Мелень, Іван Губка, Григорій Прокопович, М. Качур та інші.

Конспірація дозволила протриматись УНФ аж до березня 1967 року і, вірогідно, і далі трималась би, але за ініціативою Зіновія Красівського з весни 1966 року УНФ почав звертатись не тільки до народу, а вже і відкрито до влади. “Меморандум УНФ” був направлений до ХХІІІ з’їзду КПСС, у липні 1966 року було направлене “Звернення вищим урядовим чинникам на Україні” від Центрального проводу УНФ.

Отримавши “Звернення”, Петро Шелест одразу ж надіслав його голові українського КДБ Нікітченку з вимогою доповісти про вжиті заходи.

Результатом “заходів” стали арешти. На момент арештів Український національний фронт мав свої організації у 15 областях України. Найчисельнішою була організація під проводом Михайла Дяка на Івано-Франківщині – 50 осіб. Завдяки глибокій конспірації структури УНФ у різних областях нічого не знали про діяльність одна одної. КДБ натрапила на слід УНФ через далекого родича Дмитра Квецка – Миколу Качура. Той жив на Донбасі, працював на шахті. Квецко у червні 1966 року поїхав в турпохід по Кавказу і дорогою передав Качуру літературу. Той затято взявся розповсюджувати нелегальну літературу, відтак потрапив у поле зору КДБ. Але його заарештували лише 8 липня 1966 року, після того, як виявили зв’язки. Ґрунтовність конспірації не дозволила КДБ вийти на керівне ядро УНФ раніше весни 1967. Арешти відбулися 29 березня 1967 року.

Суди відбулись в Івано-Франківську в листопаді 1967 року. Членам УНФ інкримінували зраду батьківщини та створення антисовєцької організації. Учасники отримали терміни ув’язнення суворого режиму та заслання від 5 до 20 років. Дмитро Квецко відбув 20 років ув’язнення і заслання. Красівський і Дяк – по 17 років.

Втім, УНФ не припинив свого існування, знайшлися спадкоємці – УНФ-2. Боротьба тривала і далі.