Замаскована диктатура / декоративна демократія як знаки часу

Олег Баган

Світова політика сьогодення демонструє цікаву тенденцію: щораз більше наростає градус інтенсивності розмов про вартість демократичних свобод і водночас щораз виразнішими і масштабнішими стають вияви відвертого деспотизму й авторитаризму в реальній практиці політики. З одного боку, такий парадокс є закономірністю, бо світові ідейно-політичні тренди поки-що задають могутні ліберально-демократичні держави Європи й Північної Америки, передусім США, Канада, Велика Британія, Франція, Німеччина, країни, що творить ядра НАТО і ЄС. Саме в цьому цивілізаційному просторі зростає пошанування космополітичних ідеалів, ідеї прав людини, принципів законності і розуміння ваги парламентаризму, тощо. З іншого боку, на передовий кін історії в останні десятиліття вийшли також могутні держави, які з насторогою ставляться до хаосу лібералізму, як то Китай, Індонезія, Малайзія, Туреччина, Іран, Бразилія, Мексика, низка багатих і впливових арабських країн (насамперед Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Мароко), і саме їхня внутрішня політика «прихованої диктатури» поволі стає мовою і трендом часу.

Пояснимо цю тезу докладніше. На наш погляд, зараз світ переживає своєрідну еволюцію вартощів та ідеалів, спричинену тим, що очевидною стала проблематика викликів, які готує людству лібералізм як ідеологія і практика. Ідеться не про те, що в світі «в’яне і вмирає» ідея демократії і парламентаризму, як про це говорили фашистські теоретики в міжвоєнну добу ХХ ст. і прагнули довести потребу «твердої руки» і «керівної ролі харизматичного вождя». Ідеться про те, що зараз в міжнародній політиці формується широка програма підміни демократії, імітації її. З морального й ідеологічного боку це обґрунтовується тим, що очевидними стають розкладові впливи лібералізму як філософії крайнього меркантилізму, релятивізму і матеріалізму, яка перетворює демократичні суспільства на охлос, який насправді абсолютно залежить від плутократії – реальної володарки всіх можливостей і багатств світу.

Як відомо, вартість «буржуазної демократії» підважували ліві рухи ще від кінця ХІХ ст., насамперед російські комуністи, які створили фантастичний за своєю жорстокістю і брехливістю режим «класової диктатури пролетаріату», який насправді був диктатурою революційної кліки на чолі з фанатично деспотичним вождем. Формально в своїй державі СРСР російські комуністи демонстрували, що дуже шанують демократію, і тому в її конституції і законодавстві надзвичайно докладно й розширено розписали на папері всі найдрібніші норми демократизму. Весь «фокус» російського демократизму «a la Сталін” полягав у тому, що ці докладно розписані демократичні норми ніхто не виконував, а виконувалися тільки диктаторські за суттю вказівки псевдореволюційної кліки, яка поступово вироджувалася в жалюгідну бюрократичну управлінську номенклатуру, у т. зв. «третій клас», за М.Джиласом.

Після 1945 р. СРСР внаслідок перемоги в 2-й Світовій війні нав’язав свою систему профанації й підміни демократії т. зв. країнам «народної демократії», в яких з його допомогою перемогли тамтешні комуністи: Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Югославії та Албанії в Середній Європі, Китаєві, Північній Кореї, Монголії в Азії. Згодом, протягом 1960—1970-х рр., цю модель лівої диктатури Москва поширила ще в кількох країнах Латинської Америки, Азії й Африки, де їй вдалося шляхом бунтів і військових переворотів встановлювати ліво-комуністичну владу (Куба, Нікарагуа, Ефіопія, Ангола, Мозамбік, Сирія, Ірак, Південний Ємен, В’єтнам, Камбоджа, Лаос тощо, ще в кількох країнах цих континентів були встановлені «гібридні» режими лівої диктатури, які не цілком відповідали совєтським зразкам). Однак ця політична система антидемократії ані в моральному, ані в ідейному аспекті не була альтернативою західному лібералізмові, бо базувалася на відвертій брехні, несправедливості й соціальній відсталості. Закономірно, що ця система зазнала краху й ідеологічно вичерпалася.

Цілком інша тенденція підміни демократії розвинулася у 1980-і рр. і піонером у цьому процесі став Іран. Після перемоги у 1979 р. ісламської революції в Ірані на чолі із дуже харизматичним аятолою Хомейні (Рухолла Мусаві Хомейні (1900 – 1989) в країні почалися докорінні пертурбації, категорично були відкинуті західні ліберальні цінності і принципи суспільної самоорганізації. Всі гілки формально демократичної влади, в системі якої діяв і парламент – Меджліс, були поставлені під контроль Ради Вартових Конституції (12 членів), яка складалася із релігійних провідників. Особливу функцію загального державного нагляду отримала організація Корпус Вартових Ісламської революції – спеціально дібраних, підготовлених і перевірених елітних військових і політиків, особливо відданих ідеалам ісламу й іранського патріотизму, яким допомагали різні молодіжні ісламістські організації, типу «Установи згуртування єдності» на чолі з оригінальним Махмудом Ахмадінеджадом, згодом президентом країни. Над усім цим стоїть Вищий керівник (зараз його функції виконує Алі Хаменеї), який визначає ВСЕ. (Сьогодні в Росії до такої ролі готують Владіміра Путіна). Ще наглядові і порадні функції виконують Рада доцільності і Рада експертів, які складаються в основному з духовенства і впливають на загальні рішення.

У такій формі іранська держава зовні виглядала цілком «демократично»: декларувалася конституція, функціонував парламент, проводилися вибори, діяли різні партії, зберігалися нібито незалежні суди, виходила незалежна преса, творилися громадські організації, ніхто не вдавався до широких заборон, тощо. Однак насправді конституція виконувалася лише фрагментарно, парламент був підконтрольним, вибори профанувалися, бо їхні результати формували і підраховували «потрібні люди», всі неісламістські партії маргіналізувалися за допомогою політичного тиску, суди чемно і гречно виконували вказівки духовної влади (а хто ж буде проти духовності і Бога?), всі великі і впливові ЗМІ працювали на владу, залякані Корпусом Вартових Ісламської революції, а справді незалежні – залишилися на узбіччі, у такій ситуації громадські організації залишалися декоративними, бо простір їхньої дії був максимально обмеженим. І, зрозуміло, зовні ніхто нічого «не забороняв», оскільки всі й так прекрасно розуміли і відчували, де починаються і де закінчуються рамки їхньої свободи. Так витворилася новітня ідеальна система профанації демократії і підміни її диктатурою.

Стратегічним завданням аятоли Хомейні було вибудовування ідейно-моральної альтернативи західному лібералізмові. Якщо комуністи-антидемократи протягом ХХ ст. у своїй боротьбі з Заходом акцент ставили на соціально-економічних принципах, мріючи створити якусь господарсько-промислову систему, яка б «цілковито й назавжди» випередила той «клятий Захід», то іранські лідери головний акцент поставили на духовній сфері. Так ісламським світом почали ширитися ідеї, що «Захід – це сатана», «лібералізм — це бездуховність», «надмірні демократичні свободи – це спокуси і пастки», «західний матеріалізм – це розбещеність від диявола», тощо. Для глибоко релігійної свідомості мусульман, передусім у більш екзальтованому арабському етнічному просторі, це були суттєві аргументи. Вони й стали основою для зародження й розростання на наступному етапі знаменитого ісламського фундаменталізму.

Суспільно-політичну модель Ірану незабаром почали наслідувати різні політики передусім із мусульманського світу, а згодом – і з більш «цивілізованих» латиноамериканських країн, зрозуміло, багато державних лідерів Африки і, як не дивно, в країнах постсоціалістичного, постсовєтського простору. Цю модель стратегічно перейняв Китай, який формально ще залишається «комуністичним», але насправді є реанімованою й модернізованою середньовічною конфуціанською імперією; вона успішно прижилася в Білорусі, Казахстані, Узбекистані, Киргизстані (з деякими поправками), Туркменістані, Азербайджані. Так само стратегічно, тобто в головних орієнтаційних напрямках і у світоглядних принципах, її запозичила Росія з приходом до влади В. Путіна. Вже в 2000-і рр. до неї попрямувала розвинута і сильна Туреччина, яка перед тим майже століття розбудовувала в себе модернізаційну модель західної демократії. Очевидно, що особливо сподобалася іранська система влади саме новій російській політичній еліті, яка явно запозичила від неї і продовжує запозичувати, як це показують найновіші доповнення до російської конституції 2020 р., головні, стратегічні ідеї про «транснаціональну місію російського націоналізму» (насправді шовінізму), про «цивілізаційне значення російської гегемоністської геополітики» (насправді імперіалізму), про «рятівну і доленосну роль вождя для країни» (насправді його невситиме прагнення влади), про «вимушене безальтернативне перебування при владі певної вибраної мілітаристської еліти, яка рятує свою країну від розкладових загроз Заходу» (насправді небачено жадібне її прагнення нових безмежних багатств і можливостей).

Якщо ми зважимо політичну вагу, господарські потенції і впливи названих країн, які прийняли модель замаскованої диктатури і декоративної демократії, то виявимо, що ця тенденція є трендом теперішньої епохи. Система влади в усіх цих державах від Далекого Сходу до Карибського моря (Венесуела) будується на принципі сильної, безальтернативної влади раз обраного президента, на ідеологемі морально-духовної переваги над Заходом, на плеканні великої партії однодумців-вірнопідданців, які всі свої зусилля докладають тільки для однієї мети – цілковитого контролю над суспільством, над його електоральними можливостями. Тобто тепер, на відміну від комуністичних диктатур 1940—1980-х рр., панівної партії не організовують терорів проти своїх народів, не забороняють інші й інакші партії, не блокують цілковито свободу слова (вона існує на «низовому» рівні, без впливів на вирішальні тенденції в державі), не демонструють зайвий раз своєї жорстокості, обходячись тільки «точковими» ударами проти головних противників режиму, які раз у раз «десь зникають». Основна їхня ідея й дія полягає лише в систематичних перемогах над суспільством, в утриманні його в ілюзії, що «все йде добре». Тому, на відміну від сталіністів, які навмисне робили суспільство в СРСР бідним і приниженим, аби морально покорити його, перетворити на раба кожного, модерні псевдодемократи прагнуть все-таки тримати свої суспільства у відносній ситості і достатку, розважати його видовищами і різними «красотами». Відтак у їхній пропаганді присутній легкий флер гри, навіть іронії, вдавання.

Головною ознакою цих країн «декоративної демократії» є наявність у них певної «національної релігії», певної «духовної й ідейної традиції», які морально виправдовують всі злочини й насильства диктаторських режимів. У мусульманських країнах ними є, зрозуміло, іслам, в Латинській Америці – «культурна самобутність», в Китаї й інших державах Південно-Східної Азії – «національні святощі», в Росії з Білоруссю – «справжнє православ’я». Головною зброєю цих режимів є добре організована і розбудована система пропаганди в ЗМІ і контроль за ними, тому при позірно збережених парламентаризмі, судах, демократичних правах, тощо, завжди повну перевагу в суспільстві і на всіх виборах отримують провладні (насправді продиктаторські) сили. Відтак усі режими в декоративних демократіях тримаються дуже довго і непохитно.

Цікавинкою у цьому глобальному процесі є те, що подібний режим замаскованої диктатури, з поправками в дусі «європейськості», зрозуміло, зараз пробує вибудувати в центральноєвропейській Угорщині псевдохаризматичний Віктор Орбан, який відверто похваляє В.Путіна як «правдивого демократа» супроти «фальшивих демократів Заходу». Подібні тенденції зявилися в Сербії та Албанії. Це промовляє про те, що «вірус» підміни демократії проникає в Європу і цілком може викликати «епідемію» профанаторства її принципів та ідеалів.

Цілком очевидно, що Україна у цьому глобальному протистоянні між світовими демократіями і псевдодемократіями перебуває на межі і в географічному, і в ідейно-моральному сенсах: ми межуємо територіально з відверто диктаторськими державами (Росія, Білорусь) і водночас сильно залежимо від їхніх ідейно-пропагандивних, культурних впливів, їхньої ментальної близькості до нас. Не секрет, що два українські президенти – Л.Кучма і В.Янукович – під впливом свого оточення намагалися спрямувати розвиток українського суспільства в бік до такого ж типу декоративної демократії і прихованої диктатури, який існує в Росії, але це їм не вдалося. Хоча ті струмені загальної фальшивості, дворушництва, суцільного підкупу, адміністративного тиску, які вони запустили, великою мірою, наприклад, перетворили українські вибори на фарс, широкі маніпуляції та фальсифікації. Новий Президент України, п. Зеленський, на жаль, діє дуже хаотично і застосовує низку прийомів з «бойового арсеналу» авторитаризму та класичного популізму (наприклад, спроба скоротити кількість депутатів парламенту до 300 всупереч тому, що ця цифра не відповідає елементарним розрахункам представництва, коли один депутат делегується певною кількістю виборців). Це промовляє про те, що тенденція до профанації демократії і підміни її замаскованою диктатурою ще збереглася в свідомості української політичної еліти і є суттєвою загрозою для держави і нації. Про це ж свідчать систематичні зловживання влади у сфері судівництва, її тиск на ЗМІ, вибіркове використання каральної прокуратури, застосування можливостей олігархії, тощо. Однак українській владі явно бракує якоїсь «сакральної ідеологеми» типу «справжнього православя» чи «культурної вищості», як це є в Росії, щоб взятися затискати соціум. Тому вона у пориві знайти таку ідеологему завжди буде простягати руку до «братнього народу», у якого є цілий набір подібної «мішури», і саме тому українське малоросійство безсмертне!

Сьогодні українська демократія є важливим фактором стримування потужної хвилі декорованого деспотизму, яка накочується на планету. Особливо важливим щодо сусідньої російської диктатури, яка, здається, з узаконенням «довічності правління В.Путіна» оголосила про свою абсурдальність. Український приклад демократизму доводить усім мешканцям постсовєтського простору, що навіть таке національно недоформоване суспільство, наскрізь пройняте впливами олігархії, всуціль скорумповане, з недорозвинутою громадянською сферою все-таки може повільно розбудовувати основи правової держави і долати спокуси замаскованої диктатури. І цей факт мимоволі перетворюється на фактор загального цивілізаційного поступу, принаймні в просторі Середньо-Східної Європи.