«Євроеволюція» Януковича
Парламентська опозиція святкує свій ніби то успіх: у парламенті прийнято рішення про проведення повторних виборів у п’ятьох так званих «проблемних» округах, де в 2012 році було «забраковано» перемоги опозиційних кандидатів. Щоправда, чи аж так слід радіти, існують певні сумніви. Адже висуватимуть там тих самих кандидатів – невизнаних переможців. А це представник «Свободи» та четвірка репрезентантів «Батьківщини». Якщо успіх «свободівця» Левченка у Києві практично не викликає сумнівів, то стосовно «бійців» Яценюка вони таки існують. Не стільки у можливості повторно перемогти, скільки у тому, чи не поповнять вони запаси «тушок» для регіоналів, постачанням яких так уславився Яценюк у Верховній Раді за останньої каденції (задля об’єктивності варто згадати, що і попередньо «Батьківщина» вирізнялася поганеньким відбором претендентів на мандати народних депутатів, і найбільше «тушок» продукувала саме її парламентська фракція). Хоча не важливо, чи то регіонали погодилися на вибори у цих округах через те, що виношують примарні надії десь та й перемогти, чи то вірять у те, що для когось з майбутніх переможців з-під прапора «Батьківщини» нічого не завадить у парламенті обрати статус «позафракційного» і голосувати «правильно». Скоріш за все, це точний розрахунок фахівців з Банкової: навіть коли до Верховної Ради пройдуть ще п’ятеро опозиціонерів, навіть коли жоден з них не стане «тушкою», це не вплине на здатність коаліції ПР-КПУ-позафракційні проводити необхідні рішення. Але натомість проведення виборів буде зараховано як «плюс» керівниками ЄС, які стежать за подіями в Україні. А такі «плюси» Януковичузараз дуже потрібні. Тому що п’ятірка парламентарів туди-сюди – це дрібниці, головне – президентські вибори 2015 року.
Ситуація для Януковича поверхнево виглядає доволі перспективною, він має найвищий особистий рейтинг серед потенційних претендентів. Але не все так просто. Існує такий фактор, як Путін. Він не бачить в Януковичу «свого хлопця». Свого часу справді, Януковича розглядали як фігуру, яка зможе знищити Ющенка. І не помилилися. Проте далі той не став повністю «здавати» Україну, обмежившись Харківськими угодами, реверансами перед московським патріархатом та вділенням ділянки гуманітарної політики класичному москвофілу Табачнику (який роками продовжує грати подвійну роль – бальзаму для «рускої душі» Москви та ритуальної мішені для гострої критики зі сторони опозиції та громадськості). Але Янукович не віддав те, що, на відміну від мови, культури, церкви є найголовнішим і для нього, і для Путіна – економіки. Сподівання Кремля не виправдалися, як наслідок, почався пошук фігури, яка може завершити президентство вже самого Януковича. Сьогодні – це Віктор Медведчук. Путін вже й не намагається робити з цього якусь таємницю – 17 серпня в Сочі на міжнародному турнірі зі самбо Медведчукстовбичив поруч із Путіним, прем’єр-міністром Медведєвим і президентом Казахстану Назарбаєвим. Ні Лукашенка, ні, звичайно ж, Януковича там не було. Був тільки його офіційний спадкоємець.
Наскільки би Путін із роками не втрачав почуття реальності, навіть для нього зрозуміло – українці президентом Медведчука не оберуть. Гра йде складніша. Роль Медведчука – не стати президентом, а висуванням своєї кандидатури торпедувати Януковича. Відібрати у нього той суто промосковський, православно-кірілівський електорат, який свого президента суто математично обрати не зможе, але голосів якого саме і забракне для перемоги Януковича.
Що тоді виходить – Путін гратиме на користь опозиції? З першого погляду виглядає, що так. Насправді, гра йтиме виключно в інтересах Кремля. У випадку надкушування Медведчуком електорального поля Януковича, перемагає кандидат від опозиції. Тільки перемогти повинен «правильний» кандидат. Той, котрий, ставши президентом, не тільки неодмінно виконає спільну обіцянку опозиції і звільнить Юлію Тимошенко. Але й водночас буде настільки слабкою фігурою, що або призначить нові президентські вибори вже за участі самої Тимошенко (що менш ймовірно), або ж реальним керівником країни стане прем’єр-міністр, тобто, та ж Тимошенко. А те, наскільки у неї були теплі стосунки з Путіним (особливо під час московської агресії проти Грузії), як той відверто обурювався її засудженням і чинив інформаційний (і не тільки) тиск на Януковича задля її звільнення, нагадувати, мабуть, зайве. А там вже й для Медведчука якесь місце у владі знайдеться, як наглядача за кремлівськими інтересами в Україні. Якимось віце-прем’ром, або звично – керівником адміністрації президента.
Все це не може не розуміти Янукович та його команда. Для них у цій ситуації залишається не так багато варіантів контрзаходів. По-перше, це звільнення ближче до виборів самої Тимошенко з надією, що зчиниться традиційна сварка за президентство в середовищі самої опозиції, а це дозволить Януковичу навіть після диверсії Медведчука прорватися на такому непривабливому тлі міжпартійних чвар на другий термін. На заваді цьому, правда, стоїть особиста алергія Януковича на Тимошенко, тому варіант звільнення, якщо і буде ним розглядатися, то хіба що як останній шанс в останню мить. Натомість другий варіант – це різка зміна іміджу Януковича. Що ми зараз і спостерігаємо.
Хто зараз найбільший прихильник євроінтеграції? Янукович. Саме він під час зустрічі з фракцією ПР звинуватив російських партнерів у порушенні низки домовленостей, заявив, що партнерського і шанобливого ставлення північного сусіда до України очікувати не варто і оголосив, що вибір зроблено на користь асоціації з Європейським союзом. При цьому театрально підкресливши, що кожен свій ранок розпочинає з молитви, у якій просить, щоби Бог дав йому терпіння і витримку для спілкування зі стратегічним сусідом. Після цього закріпив сказане запитанням, чи має хтось заперечення (ніхто голосу не подав), і нагадуванням про розташовані поруч двері, крізь які незгодні із курсом на ЄС можуть залишити зал (бажаючих також не виявилося).
Звісно, різношерстні москвофіли, противники євроінтеграції та прихильники Митного Союзу присутні в ПР. Це горезвісний Вадим Колесніченко, лідер радикальної проросійської партії «Родіна» Ігор Марков, В’ячеслав Богуслав, почесний президент АТ «Мотор Січ», яке орієнтоване на ринок «Євразійського союзу», Нестор Шуфрич (який взагалі в запалі пообіцяв створити в парламенті «російську фракцію»). Є окрема група тих, хто проти ЄС через необхідність толерування нетрадиційної сексуальної орієнтації (яка скоро, мабуть, стане якщо не традиційною, то, принаймні, офіційною в ЄС): це крім згаданого Колесніченка, Григорій Смітюх, Володимир Олійник, екс -мер Херсона Володимир Сальдо. Є ще чимало інших, дрібніших. Проте цікавішою є думка не дрібноти, а тих, хто справді «вирішує питання» в Україні.
Наприклад, Ренат Ахметов висловив думку, що митний конфлікт з Російською Федерацією зробить Україну, український бізнес і кожного українця сильнішими (а це чітка декларація про підтримку сучасної політики Януковича тиа сигнал для «завжди вірних» виборців Донбасу). Підставив плече президенту і Сергій Клюєв – дуже вчасно виявилося, що саме він власник «Межигір’я», через яке на Януковича сипали докорами зі всіх сторін (друг, як відомо, пізнається у біді і приходить на допомогу саме тоді, коли потрібно). Янукович настільки активно «еволюціонує», що навіть нещодавній політв’язень Юрій Луценко розгледів у ньому тимчасового союзника опозиції задля підписання угоди про асоціацію з ЄС у Вільнюсі.
Отож, кроки Януковича до другого терміну президентства бачимо. Залишається очікувати якихось мудрих кроків опозиції, чи, краще, зусиллями громадськості стримувати її від чергових дурощів і підштовхувати у правильному напрямку.
Юлій Хвещук
