Янукович в шоколаді

Петро Порошенко визначився зі своєю орієнтацію. Тепер він – член команди Януковича, міністр економічного розвитку і торгівлі. Людина, яка на засіданнях уряду морально зобов’язана віддано похитувати головою, коли говоритиме Азаров, ручкатися з Табачником і так далі. Звичайно, рішення давалося важко. Новоспечений міністр навіть на своїй сторінці в мережі Facebook щиро поділився своїми стражданнями: «Останні тижні були для мене дуже непростими … Поставивши на одну чашу терезів особисті політичні амбіції, а на іншу – ситуацію в економіці – рішення я прийняв». Але… Якщо рятувати режим потрібно, то черговий герой-рятівник готовий жертовно покинути на узбіччі обтяжливе поняття гідності. Щиро обіцяючи добитися на новій посаді прозорості економічної політики, свободи підприємницької діяльності, ефективності використання ресурсів. А, порадившись зі самим Януковичем, ще й визнав одним із пріоритетів своєї діяльності забезпечення зростання національної економіки, зокрема, рівня ВВП.

Різнокаліберні представники режиму таке поповнення власного кола сприйняли з ентузіазмом. Перший віце-прем’єр-міністр Валерій Хорошковський щиро запевнив, що працюватимуть спільно і дружньо, адже роботи непочатий край (як тут не погодитися з тим, що розплутувати створені регіоналами проблеми доведеться ще довго). Інна Богословська розгледіла у згоді Порошенка сісти на міністерську табуретку прояв власної державної позиції, яка й привела його в ряди висококласних менеджерів, які цілодобово працюють на Україну (Януковича). А Віталій Заблоцький в пориві відвертості щиро зізнався, що призначення Порошенка – ще один крок до того, щоб виключити ймовірність дефолту в Україні (справді, герой-рятівник).

Натомість опозиція, як завжди, продемонструвала свою загадковість. Наприклад, Микола Катеринчук зумів роздивитися в цьому призначенні великий успіх для опозиціонерів, мовляв, Порошенко буде просувати ініціативи опозиції, а якщо влада стане саботувати його реформи – зможе подати у відставку (дійсно, Янукович має шанс реалізувати свою таємну мрію втілювати в життя не власні, а опозиційні бізнес-інтереси). Ксенія Ляпіна делікатніше висловилася стосовно того, що команду Януковича можна привітати з приходом туди прекрасного менеджера, який, щоправда, навряд чи зможе реалізувати свої задуми. Натомість Олесь Доній щиро заявив, що Порошенко зробив помилку, припустивши, що подався він у міністри в результаті вчиненого владою тиску на його бізнес-структури (справді, не варто поєднувати бізнес та політичну кар’єру, бо або шоколадні гроші втратиш, або опозиційну цноту).

Звичайно, можна роздивитися на пишній шевелюрі Петра Порошенка терновий вінець мученика, який переступив через свої ідейно-політичні принципи та мужньо вступив в команду Януковича в ім’я порятунку української економіки, українців та України загалом. Та неможливо не згадати, що його міністерство має назву ще й «торгівлі», а власне торгівля з Януковичем тривала досить довго (справді, визначення ціни опозиціонерської цноти – справа складана та довготривала). Цікаво, як незламний революціонер-2004 буде тепер чутися в компанії, де цвітуть буйним цвітом ідеї сепаратизму. Наприклад, поряд з Юрієм Болдирєвим. Який ще наприкінці минулого року заявив (на заході, організованому посольством Росії з нагоди річниці Нюрнберзького процесу): Галичина — це «наріст на тілі України», «наслідок пакту Ріббентропа–Молотова», від якого треба відмовитись, оскільки «в одних кордонах утримувати Галичину і Донбас, Галичину й Крим можна тільки силою». Крім цього, «УРСР створили три криваві диктатори — Ленін, потім Сталін, який приєднав весь Захід, скориставшись правом сили, і Хрущов, який для балансу етнічного та ментального приєднав Крим». На думку «режимного» депутата, нашу державу можна утримувати лише з допомогою НКВС, КДБ тощо. Мало того: «Я вважаю, Україна стане стійкою країною після того, як позбудеться або Заходу, або Сходу. Я за те, щоб вона позбулася Галичини». Утім його не задовольняє й така Україна — нардеп натякав на можливість об’єднання з Росією: «Якщо прибрати Галичину з моєї країни і залишити справжню Україну з Донбасом і Кримом, це й буде перша Росія. А там буде Російська Федерація».

Тоді на посольській вечірці Петро Порошенко сміливо намагався поставити на місце Болдирєва, мабуть, згадавши, що колись був міністром закордонних справ і навіть секретарем РНБО. І тому рішуче стверджував:  «Я взагалі не розумію, яким чином політик, що представляє правлячу партію, виступає з такими заявами і при цьому має шанс сидіти в парламенті і голосувати за партію, яка є лідируючою в моїй країні». Треба було ще хіба додати про ознаки зазіхання на територіальну цілісність України та звернутися до СБУ чи Генеральної Прокуратури, але тоді Порошенко вчасно стримався. Натомість, це зробив Андрій Парубій – і отримав очікувану негативну відповідь за підписом заступника Генпрокурора Віктора Занфірова. Там сказано, що у результаті перевірки СБУ в «публікаціях ЗМІ та мережі Інтернет фактів вчинення Болдирєвим Ю.О. протиправних дій, спрямованих на посягання на територіальну цілісність і недоторканість України, не наведено». А ним, насправді, було лише «висловлено особисту думку щодо виходу України з економічної кризи».

Сам «український Лужков» пояснював, що не закликав до від’єднання Галичини, а лише хотів привернути увагу до «проблеми, яку намагаються замовчувати». Інше офіційне обличчя регіоналів, Михайло Чечетов, про всяк випадок відцурався сепаратистського духу, заявивши, що це позиція особисто Болдирєва, а не партії в цілому. Мабуть, щоб позбутися остаточно підозр у сепаратизмі, регіонали навіть дозволили, щоб Ужгородський міський районний суд засудив протоієрея УПЦ МП Димитрія Сидора до 3 років позбавлення волі умовно з відстрочкою виконання покарання на 2 роки та сплатити штраф у розмірі 1840 гривень. Його визнали винним за частиною 1 статті 110 Кримінального кодексу (зазіхання на територіальну цілісність і недоторканність України). Ще у грудні 2007 року очолювана ним «Асоціація русинських організацій Закарпаття «Сойм підкарпатських русинів» прийняла декларацію, у якій звучали заклики до створення в Закарпатській області самокерованої адміністративно-національної території під міжнародним контролем і введення паспортів для підкарпатських русинів як правонаступників Закарпатської держави (хочуть вони своєї окремої «Підкарпатської Русі»). У грудні вже 2008 року СБУ порушила за фактом проголошення цієї декларації кримінальну справу. Нарешті регіонали визнали за доцільне хоч одного сепаратиста ритуально покарати. До речі, Димитрій Сидор здаватися не збирається і прагне «справедливості».

Втім, Болдирєва все ще немов магнітом тягне займатися питаннями міжнародного масштабу. І він з виглядом геополітичного експерта в ефірі телеканалу «Інтер» наважується навіть на таке: «Хочу дати пораду підполковнику Путіну … Володимир Володимирович, пора переносити столицю з Москви до Сибіру. Свого часу Катерина з Потьомкіним хотіли перенести її в Катеринослав – Дніпропетровськ, не встигли. А зараз ви – переносьте, пора». І пояснив, що проект перенесення столиці допоможе знизити градус політичної напруги в РФ, а також ліквідувати китайську загрозу. Принагідно поділившись власною думкою про те, що «українську столицю потрібно переносити в Севастополь для того, щоб зняти всі проблеми».

Ось в таке славне товариство і вступив Петро Порошенко. Міркувати, що з етичних міркувань вартість політичної дефлорації розголошуватися не буде, а залишиться комерційною таємницею – марно. Адже насправді цього не відбулося. Порошенко вже віддавна вирізнявся вільною поведінкою в політичних сферах. Встиг побувати в старій-добрій СДПУ(о) Медведчука, створити власну лівоцентристську партію «Солідарність», стати співзасновником (до речі, поряд з Леонідом Черновецьким) прокучмівської партії регіонального відродження «Трудова солідарність України» (тепер – Партія регіонів). Її очолив тріумвірат – Порошенко, Валентин Ландик і мер Донецька Володимир Рибак, а до складу президії увійшли той же Черновецький, колишній в.о. прем’єра Юхим Звягільський і тодішній головний митник, а нині – прем’єр-міністр Микола Азаров. Потім Порошенко став опозиціонером, «любим другом» та побратимом Віктора Ющенка (не помилився, перебіг вчасно від чинного президента до наступного). Але з іншим табором контакти не покидав, подейкують, саме він приводив того ж Азарова на Майдан. Про всяк випадок. Пізніше лаявся з Юлією Тимошенко. Однак в 2009 році, у розпал «епідемії» свинячого грипу, як голова МЗС, організував закупівлю і доставку препарату «Таміфлю» зі Швейцарії. Зворушливе відео з ним, Тимошенко та Вірою Ульянченко (тоді – головою Секретаріату Ющенка). Таким чином підіграв Тимошенко, підтвердивши, що з «епідемією» уряд таки «бореться». Про всяк випадок, звичайно. А могла ж стати президентом.

Таким чином, команда Януковича поповнилася цілковито адекватним, морально «своїм». Таким, котрий «своїх» завжди бачить там, де є його особисті інтереси. Регіонали це знають, українці – не забудуть. І колись вчасно нагадають про всі колишні заслуги вічному слузі всіх президентів.

Юлій Хвещук