Яків Гальчевський-«отаман Орел; Якуб Войнаровський; Правобережець» – учасник визвольної боротьби першої пол. ХХ ст., педагог, письменник (80 років тому)

80 років тому:

22.03.1943 (в літературі також 21.03.1943) – у с. Пересоловичі Грубешівського повіту Люблінського воєводства в бою з 18 бойовиками АК під командуванням поручника Казимира Врублевського-«Мариська» загинув Яків Гальчевський-«отаман Орел; Якуб Войнаровський; Правобережець», учасник визвольної боротьби першої половини ХХ століття, педагог, письменник. Після закінчення навчання у двокласній вчительській школі (1913) вчителював у с. Сахни Летичівського повіту; навчав на засадах українського патріотизму. 1915 мобілізований до війська, закінчив Житомирську школу прапорщиків, на фронтів отримав поранення, контузію, зазнав отруєння газами. Останнє звання у московитській армії штабс-капітан, нагороджений царськими орденами. Активний учасник українізації війська. Після демобілізації короткий час завідувач школи у с. Брусленів, член повітової шкільної ради, член Українського національного союзу. Отаман Літинського куреня Українського козацтва (з 22.11.1918), який у грудні 1918 увійшов до складу 61-го Гайсинського піхотного полку ім. С. Петлюри. На початку 1919 з отаманом Ананієм Волинцем учасник ліквідації більшовицького заколоту проти Директорії УНР (так званої Меджибозької республіки). У ранзі сотника командир 61-го піхотного полку (04-05.1919). В бою проти більшовиків поранений в лице і ногу (06.1919). У липні 1921 на чолі загону з 70 стрільців перейшов польсько-радянський кордон і провадив партизанську боротьбу проти більшовиків у Літинському повіті. Наказом Головного отамана військ УНР Симона Петлюри 15.02.1922 призначений командиром усіх повстанських загонів і підпільних організацій Правобережної України та підвищений до рангу полковника УНР (звання не затверджено військовим міністром УНР В. Сальським). Створив Подільську повстанську групу, що складалася з 4 кінних бригад і Вінницької сотні. Досконало налагодив розвідку й контррозвідку, створив агентурну мережу у червоному війську й цивільній адміністрації. Провадив бої з підрозділами дивізій Котовського та Осадчого, корпусу Примакова, Самарської (башкирської) дивізії, Брацлавського полку, каральними загонами Подільської губернської ЧК, Вінницькою школою червоних командирів тощо. У вересні 1922 із загоном з 66 стрільців повернувся на територію Речі Посполитої. На чолі невеликих груп ще двічі (літо-осінь 1923 і весна-зима 1925) переходив на територію підрадянської України для організації повстанської боротьби. Оселився поблизу радянського кордону у волинському містечку Корець, організував розвідувальні пункти в м. Корець та Ланівці для відправки агентів в УСРР. У списках ГПУ кваліфікований як один із найнебезпечніших ворогів радянського режиму. Друкувався в українському часописі «Діло» та «Віснику» Дмитра Донцова. Від вересня 1930 під іменем Якуб Войнаровський на контракті в Війську польському (нове прізвище прибрав як аналогію на подібну долю Андрія Войнаровського, племінника гетьмана Івана Мазепи). Закінчив Вищі піхотні курси штабних старшин. На початку Другої світової війни у ранзі майора командир батальйону Оборони народової «Бродниця». За відвагу у боях проти німецького війська під м. Кутно представлений до ордену «Віртуті Мілітарі». З німецького полону звільнений клопотанням уряду УНР в екзилі в січні 1940, з дружиною оселився на Холмщині. Автор книги у 2-х томах «Проти червоних окупантів», рукописів «З воєнного нотатника» та не опублікованої історіософської праці про долю і роль України в сучасному світі. Для захисту українців Холмщини від польського терору організував і очолив Грубешівську повітову українську самооборону (06.1942). Задля уникнення міжнаціонального збройного конфлікту на початку березня 1943 ініціював переговори з польською стороною на яких досягнуто попереднього порозуміння. Проте комендант Армії крайової Грубешівського району поручник Антоній Рихель-«Ангел» видав наказ вбити Гальчевського-Войнаровського. Похований у м. Грубешів (нині Польща), могила не збереглася. Народився у с. Гута Літинська, нині с. Малинівка Літинського району Вінницької области 3.11(22.10).1894.

«В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могло нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерти ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв собі, як легкий перехід у інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, що не один ворог поляг від кожного із нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі. На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто – ні золота, ні речей не залишилося б. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя…». Яків Гальчевський.