Вже хлопчики криваві в очах …
Цар усієї Вєлікия, Бєлия і Донбаския Русі сказав, що «Донбас ми не кинемо. Незважаючи ні на що”. Милостиво зволив повєлєть.
Боюся, однак, що крім цієї останньої (що запам’ятовується!) фрази, донбаським підданцям, які збудилися після симоньянського “Россия, матушка, забери Донбасс домой”, немає чому радіти.
«Звичайно, у мене перед очима стоять деякі люди, – відкриває свої почуття Путін, – які отримали травми та каліцтва, особливо діти, в Донбасі». Як у Пушкіна: “И все тошнит, и голова кружится, И мальчики кровавые в глазах…”.
Але «на наших з вами плечах …., – охолоджує гарячу голову Симоньян мудрий цар, – величезна відповідальність за Росію в цілому. І перш ніж прийняти якесь рішення ми повинні подумати про наслідки всякого нашого кроку». («Ох, тяжела ты, шапка Мономаха!»)
Про які наслідки мовить Путін? “Но кто же он, мой грозный супостат?/Кто на меня? Пустое имя, тень —/ Ужели тень сорвет с меня порфиру…?”
Да санкції! Ох, і важкі ж ви, санкції лядські! Тож залишатися Донбасу валізою без ручки: і утягти неможливо, і кинути не можна.
