Всепоглинаюча любов Романа Шухевича
Всі, хто хоч трохи знає історію України, знають, що споконвіків українці мусили постійно захищатися від різноманітних загарбників та поневолювачів, яких дуже приваблювали багаті й благодатні землі України, добрий клімат, зручне стратегічне положення в центрі Європи, а також мирні й працьовиті люди, яких войовничі загарбники прагнули зробити рабами.
Проте, чи з тієї необхідності, чи за особливим Божим задумом наш народ ніколи не втрачав волелюбності, нікому не вдавалося згасити його мрію про власну державу. І саме тому впродовж віків Україна породжувала незліченне число героїв, що посвячували своє життя боротьбі за волю й долю України.
Особливо численні й величні зразки української волелюбності й героїзму припали на ХХ століття, коли в часи воєнної борні різних агресивних імперій, українці намагалися створити свою незалежну державу. У ті буремні роки постав небачений у світі пантеон героїв, котрі понад людські, здавалося б, можливості служили українській ідеї та поклали на її вівтар свої життя.
І на вершині цього величавого пантеону сіяє образ Романа Шухевича. У наш час уже всім відоме це ім’я, більшість українців обізнані з його діяльністю й самопожертвою… Вороги ж люто воюють з пам’яттю про нього.
Варто ще раз і ще раз застановитися над його життєвим шляхом і над внутрішньою сутністю його особистості. Що керувало цим здібним, енергійним і надзвичайно діяльним чоловіком? Чого може навчити його приклад сучасників?
Насамперед погляньмо на походження Романа Шухевича та як він ступив на шлях визвольної боротьби.
Народився він 30 червня 1907 року у Львові в домі свої бабусі Герміни Шухевич. Був охрещений як Роман-Тарас. Волею долі був нащадком давнього і славного роду Шухевичів.
Дідом його був Володимир Шухевич (1849-1919) – визначний український вчений (етнограф-фольклорист), публіцист, педагог, культурно-освітній і громадський діяч, член Наукового товариства ім. Т. Шевченка.
Батько – Йосиф-Зиновій Шухевич (чи як тоді переважно вживали Осип) закінчив Академічну гімназію і правничі студії у Львівському університеті, дістав посаду цісарсько-королівського повітового судді у містечку Краковці, відтак його перевели до Камінки Струмилової (тепер Кам’янка-Бузька).
Вже з тих фактів можемо мати певність, що юному Романові нічого не бракувало. Він мав забезпечений побут і добрі можливості для навчання. Маючи гарні здібності, легко вчився, чудово грав на фортепіано і скрипці, захоплювався спортом, в чому мав неабиякі успіхи, рекорди, і багато читав.
Проте щасливе й забезпечене життя не породило в його душі ні краплі егоїзму, що, на жаль, так часто спостерігаємо в сьогоденні. Маючи можливість втішатися власним добробутом, він всім серцем вболівав над недолею України. Будучи ще неповнолітнім хлопцем, він не по-дитячому зацікавлено й уважно прислухався до розмов старших, як губка вбирав міркування учасників дискусій місцевої інтелігенції, що часто велися в домі батьків у Камінці та бабусі у Львові.
Як згадує товариш його юнацьких літ Юрій Цегельський у своїй праці “Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову”, Романа дуже болів програш українцями польсько-української війни 1918 року та упадок Західно-Української Республіки і він мріяв з однолітками, як здобути волю Україні. І вже тоді, коли Романові було приблизно 14 літ, виявлялася його велика любов до України – любов, що керувала усім його життям. І вже тоді проявлялися його лідерські властивості та наполеглива праця над собою. Юрій Цегельський, хоч на рік старший, вповні визнавав лідерство Романа Шухевича та захоплювався його цілеспрямованістю. Роман, з одного боку, уважно перечитував усю пресу та посібники з військової справи, а з другого – організовував ігри, що були тренуваннями, вправляннями у стрільбі, гартуванням тіла й духу. І такою стежкою пішов із юності в доросле життя.
Про життя й діяльність Романа Шухевича вже немало сказано й написано, тож пригадаймо лише коротко віхи його життя:
Навчання у Камінецькій і Львівській Академічній гімназіях.
Активна і часто провідна участь у Пласті та різних спортивних товариствах.
Близьке знайомство з Євгеном Коновальцем і Степаном Шахом, які квартирували в його бабусі Герміни Шухевич та мали неабиякий вплив на формування світогляду Романа. У 1925 році Шухевич вступив до Української Військової Організації (УВО), яку очолював Євген Коновалець.
В 1926 році поступив на дорожньо-мостовий відділ Львівської політехніки і в 1934 р. отримав диплом інженера.
У 1928-1929 рр. відбував військову службу в польській армії. Спочатку його, як студента, направили в школу підхорунжих, але через політичну ненадійність звільнили, і він служив рядовим гарматником в артилерійській частині на Волині.
Коли в 1929 році було створено Організацію Українських Націоналістів, Романа Шухевича призначили бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН.
Одночасно був студентом заочного курсу музичного інституту ім. Миколи Лисенка. Разом із братом Юрієм виступали в Оперному театрі, Юрій співав, а Роман акомпанував на фортепіано.
В 1930 році Роман Шухевич одружився із донькою священика Наталією Березинською. В 1933 році в них народився син Юрій, а в 1940 р. – донька Марія.
У червні 1934 року у зв’язку з вбивством Пєрацького поліція провела масові арешти членів ОУН, заарештували і Романа Шухевича. Пробув два роки в тюрмі і пів року в концтаборі.
Після звільнення в 1937 р. проживав з родиною у Львові. Заснував рекламну кооперативу “Фама”, де працювали переважно члени ОУН. Завдяки вмілому менеджменту ця фірма швидко розрослася, мала багато відділень і давала добрі прибутки, більша частина яких йшла на потреби ОУН.
Тут звернімо увагу – почав бізнес, щоб підтримувати діяльність Організації, а не йшов у політику, щоб забезпечити собі бізнес, як це часто тепер спостерігаємо.
Коли в жовтні 1938 року на Закарпатті постала Карпатсько-Українська держава, Шухевич організував фінансову допомогу для уряду Карпатської України, а потім нелегально перейшов польсько-чехословацький кордон і створив Генеральний штаб національної оборони Карпатської України, брав активну участь у боях.
Після окупації Карпатської України Угорщиною Роман Шухевич через Румунію і Югославію дістався до Відня. Провід ОУН доручив йому справи зв’язку із Західною Україною.
Першу большевицьку окупацію родина Шухевича перебула в Кракові, під час німецько-совєтської війни дружина з дітьми переїхала до Львова, де й проживали до арешту в липні 1945 року.
У 1940 році через різне бачення подальших форм боротьби в нових історичних умовах ОУН розділилася на дві організації, Роман Шухевич увійшов до складу Революційного Проводу ОУН на чолі з Степаном Бандерою і був призначений Крайовим Провідником ОУН на тих західних українських землях, які за пактом Молотова–Рібентропа відійшли до Німеччини. Керував підготовкою провідних військових кадрів, які мали стати командирами майбутнього українського війська.
Коли в 1941 р. Провід ОУН домовився з німецьким командуванням про вишкіл Дружин українських націоналістів (ДУН) та створення Українського легіону, який мав воювати на території України проти більшовицьких окупантів, Р. Шухевич погодився очолити Дружини українських націоналістів. Та коли німецька влада поставилася вороже до Акту відновлення державності України і почала арешти Проводу ОУН, Легіон відмовився від подальшої служби в німецькій армії, його зняли з фронту й інтернували до Німеччини. Шухевичеві вдалося втечи від ґестапо, передавши перед тим до військового штабу ОУН чимало зброї, боєприпасів та амуніції, а також переправивши в підпілля багатьох легіонерів.
Із січня 1943 року в житті Романа Шухевича почався новий етап діяльності як Провідника й Командира національно-визвольної боротьби проти німецьких і російських окупантів. У серпні 1943 р. він був обраний Головою Бюро Проводу ОУН і призначений Головним командиром УПА, отримавши псевдо “Тарас Чупринка”.
В липні 1944 р. було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), в якій Шухевича обрали Головою Генерального Секретаріату та затвердили на посаді Секретаря військових справ.
Отак коротко, основними віхами, можна окреслити життєвий шлях цієї людини, шлях, наповнений великими подіями й неймовірними ризиками, невигодами й труднощами…
Тепер, у комфорті й затишку, багато істориків і політиків можуть аналізувати діяльність цієї людини, мудрувати, чи правильно він поступав і чи не варто було б дещо чинити по-іншому, але, хотілося б, щоб насамперед усі виходили із розуміння того, що керувало цим героїчним, цілеспрямованим і нескореним діячем. А керувала ним надзвичайна, всепоглинаюча любов до України та її несправедливо гнобленого народу. Ця любов перемагала все, всі його людські уподобання, почуття й потреби.
Щоб краще збагнути всю самопожертву, яку поклав Роман Шухевич на вівтар любові до свого народу, пригляньмося до його особистих якостей.
Знаємо від близьких до нього людей, що був дуже інтелігентним, товариським, веселим і шляхетним у ставленні до людей – і прийшлося йому бути жорстоким до ворогів. Причому, не до особистих ворогів, а до гнобителів українського народу.
Знаємо, що був дуже релігійною людиною, – і прийшлося йому переступити заповідь “не убий”.
Борючись проти польських поневолювачів, Роман Шухевич брав участь в організації бойових акцій проти найбільш шкідливих діячів. Вбиваючи шкільного куратора Станіслава Собінського, який нищив українські школи, забороняв викладати українською мовою, націоналісти рятували українські інтереси від його згубного впливу.
Готуючи атентати чи то на комісара польської поліції у Львові Є.Чеховського, який жорстоко знущався над українськими політичними в’язнями, чи то на польського міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького, який був ініціатором жорстоких пацифікацій українців Волині й Галичини, що позбавили здоров’я, майна, а часом і життя багатьох невинних людей, – члени УВО і ОУН рятували українців від мордерств таких нелюдів… Плануючи такі замахи, запобігали іншим знущанням над українським народом.
Саме задля порятунку інших, Роман Шухевич та інші українські революціонери брали гріх на свою душу… І ми, що вижили, уціліли завдяки таким жертвам, повинні пам’ятати їхні самопожертви та молитись Богові за їхні душі…
Зрештою, чи гріх задля порятунку інших є гріхом? Мабуть, душпастирі не вважали такі дії гріховними, бо, добре відомо, що вони масово допомагали Роману Шухевичу та його людям. Відомо, що галицькі священики не раз давали притулок у своїх домівках Шухевичеві та його зв’язковим. Нераз навіть жертвували своїм життям, але не видавали ворогові визнаного борця за права України й українців.
Для прикладу, читаючи кримінальну справу о. Романа Лиска, замордованого у Львові на Лонцького і тепер визнаного Блаженним священномучеником, бачимо, що основне, чого від нього добивалися кати – це відомості, де є Шухевич. Ні слова про нього не сказав отець Роман, хоч добре знав його ще із Камінки Струмилової. І загинув о. Роман Лиско мученицькою смертю.
А яким важким для Романа Шухевича мусило бути пожертвування своїм родинним щастям. Він дуже любив свою дружину і дітей, та любов до України була вищою. Це лише Богові відомо, що мусив відчувати він, живучи віддалено від них, довідавшись про арешт дружини та поміщення дітей в інтернати… Свою батьківську любов виливав на всіх дітей, що траплялися на його бойовому шляху. Зворушливими є спогади його зв’язкових Ольги Ільків і Любомира Полюги, як Провідник няньчив, носив на руках маленьку доню Ольги Ільків, перебуваючи на конспіративній хаті в Княгиничах.
Також є безліч спогадів про чуйність і людяність Романа Шухевича, про його повагу до інших та скромність, невибагливість щодо власної персони. Ніколи не допускав, щоб йому подали якусь кращу страву, ніж рядовим бійцям, зате не соромився сісти чистити картоплю для загального обіду, чи взятися за будь-яку побутову роботу.
Ніколи повстанці не почули від нього якогось брутального слова, з великою повагою ставився до всіх, а особливо до жінок. До своїх зв’язкових звертався шанобливо і завжди на “ви”. Про це розповіла Дарія Гусяк (псевдо “Нуся”), яку саме це вберегло від однієї з провокацій, які, не мігши тортурами вирвати від неї інформацію, застосовували совєтські кати. Їй показали записку нібито від Провідника, де було написано приблизно таке: “Нусю, вже все викрито, вже можеш розповідати”. І хоч почерк був нібито Шухевича, але оце звертання “на ти”, якого ніколи не допускав Провідник, впевнило її, що не він це писав.
І хоч боротьба ставала все важчою, хоч не було надії перемогти совєтського окупанта, Роман Шухевич і його побратими не складали зброї. Шухевич не раз повторяв, що свідомий того, що загине, але, скільки можна, треба протистояти злочинствам ворога. Українські повстанці перешкоджали вивозам населення на Сибір, стримували безчинства чекістів по селах, а головне – підтримували волелюбний дух народу, плекали в душах людей національну ідею, яка вижила й проросла у проголошенні Незалежної Української Держави.
Тож, задумаймося сучасники, чи гідно ми служимо тій ідеї, за яку віддав життя славний Герой України, великий Провідник Роман Шухевич – Тарас Чупринка.
Романові Шухевичу не раз пропонували перейти на Захід, зберегтися, але він відмовлявся, залишився до смерті в Україні разом зі своїми воїнами, зі своїм народом.
Загинув Роман Шухевич смертю героя у перестрілці з чекістами 5 березня 1950 року в с. Білогорща біля Львова. Великі чекістські та військові сили були задіяні для цієї спецоперації. Не змогли взяти його живим, отримали лише тіло героя. Але й мертвого його боялися. Довгі роки ніхто не знав, куди поділи тіло Шухевича. І лише недавно, завдяки розсекреченню деяких кагебістських архівів та опублікуванню їх академіком Володимиром Сергійчуком, вдалося довідатися, як радилися найвищі чини, що робити з тілом Головного командира УПА, і як потрудилися вивезти його за межі Західної України й таємно спалили, а попіл висипали в ріку Збруч.
Боялися, що люди довідаються, де його поховано й прокладуть народну стежку до свого героя? Чи, може, боялися, що він воскресне й далі боротиметься із поневолювачами України?
Дай Боже, щоб пам’ять про велику самопожертву Романа Шухевича не згасла в наших умах і серцях! Нехай воскресне в нас всепоглинаюча любов до України, яку так яскраво явив цей славний герой-патріот, великий Провідник українців!
