Врешті 26 квітня 2022 р. буде відзначено у Львові депортацію українців Закерзоння

 ,,Ми не можемо втекти від історії. Про нас будуть знати, незалежно від нашого бажання. Ніхто з нас не заховається від історії поза плечі своєї зарозумілости чи скромноти. Вогнена проба, через яку ми перейшли, освітлюватиме нашу славу і нашу ганьбу для майбутніх поколінь’’ (З промови президента Лінкольна перед Американським  Конґресом, 1 грудня 1862 року).

Від прогоілошення цієї промови минуло 160 років. І коли згадуємо про справедливідть Божу і її нав’язуюємо нашу долю до промови президента Лінкольна, мене огортає страх за всіх упавших і тих, яким пощастило пережити в ім’я своєї Батьківщини на нашій від віків землі. Виходить з того, що  кривдники ураїнців Закерзоння  такого ані ляку  ані страху немали, коли чинили свої злочини. Ми свідомі того, що трагедія українців  Закерзоння є одним із страсних тижнів, які довелося переживати нашому народові. Кажуть важко віднайти в мові відповідних слів і виразів за допомогою яких можна було б передати все те, що пережили наші співвітчизники. Врешті треба було майже 80 років, щоб вшанувати депортованих і закатованих українців Закерзоння після ІІ-ї світової війни. В минулому 2021 році 27 грудня на полегливі старання українців Закерзоння  у Львові освятили вище заміщений пам’ятник депортованим українцям з території Закерзоння. Пам’ятник розташований на перехресті трьох вулиць: вул. І. Свєнціцького – вул. І. Севери – вул. В.Стуса. Урочистість розпочалася з екуменічної панахиди, після якої зі словом звернувся ректор Українського Католицького Університету о. Богдан Прах. А після виступив голова Об’єднання товариств депортованих українців “Закерзоння” Володимир Середа, який щиро подякував усім причетним за спорудження цього пам’ятника, який народжувався надзвичайно важко і стане трвалим символом депортації. Головне і урочисте відкриття пам’ятника заплановано на 26 квітня 2022 року. 26 квітня  світ відзначає Міжнародний день пам’яті про чорнобильську катастрофу, яка була  затверджена ООН у 2016 році в пам’ять про найбільшу в історії людства техногенну катастрофу, яка сталася в 1986 році на Чорнобильській АЕС. Трагедія Чорнобильська під тою самою датою 26 квітня, що трагедія депортації українців Закерзоння в своєрідний спосіб поєєднується. Після закінчення ІІ-ї Світової війни до Влади у Польщі в місті Холмі покликано Польський Комітет національного визволення (ПКВН), який очолив соціаліст  Е. Осубою-Моравським, вслід за тим було усталено кордони Польщі, до якої приєднано корінні українські землі Закерзоння, а на заході Польщі приєднано колишні землі Польщі, які до війни перебували в Німеччині. У 1945—1947 рр. в країні розгорнулася гостра політична боротьба, під час якої проти комуністів виступала легальна політична опозиція, яку  очолював С. Миколайчик та збройне підпілля головно Армія Крайова, яка повела масововбивчу війну проти українців.
У вересні 1944 р. в Любліні між ПКВН та урядом Радянської України було укладено угоду про такзване добровільне переселення українців з польської території в Україну, а поляків з УРСР – у Польщу. З жовтня 1944 р. до серпня 1945 р. було переселено до УРСР майже 433 тис. українців з 750 тис, що з давніх часів мешкали на території сучасної Південно-східної Польщі. Ці які відмовлявся переселятися, фізично знищували (або відправляли до концтаборів). Під час переселення було спалено і пограбовано понад 8 тисяч українських господарств  знищено дощенту пару сотень сіл. При підтримці СРСР комуністичний табір зумів сформувати блок партій (ППР, ППС, Стронніцтво людове, Стронніцтво демократичне), використовуючи політичний тиск та масові фальсифікації, комуністи здобути перемогу на виборах до Законодавчого сейму в січні 1947, і це дало змогу оформити уряд на чолі з Ю. Циранкевичем і обрати президентом Б. Берута. Під диктатом Сталіна було проведено «чистку» в комуністичному таборі, усунуто представників опозиції (С. Миколайчик емігрував на Захід) і запроваджено диктатуру Об’єднаної партії (ПОРП; яку створено на базі об’єднання ППР і ППС наприкінці 1948). Було проголошено програму будівництва соціалізму. Апарат безпеки працював під контролем «фахівців» з СРСР, армія перебувала під командуванням прибулих із СРСР маршала К. Рокосовського (міністр оборони) і генералів. За роки реалізації «шестирічного плану» вдалося розбудувати переважно воєнну промисловість, але зазнали невдачі спроби провести колективізацію. Проведені зміни відобразилися в Конституції ПНР, схваленої законодавчим сеймом у 1952 році. Щойно після смерті Сталіна розпочалася часткова лібералізація системи, яка торкнулася Польщі з певним запізненням. Тільки після XX з’їзду КПРС (1956), на якому було оприлюднено лише окремі злочини  сталінізму, відбулося пожвавлення активності поляків. І тут треба підкреслити, що протягом жовтня 1944 — серпня 1946, за даними польських джерел, близько пів мільйона українців було депортовано до України (тоді — УРСР у складі СРСР) на підставі Люблінської угоди між УРСР і Польським Комітетом Національного визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» від 9 вересня 1944 р. Польська влада оголосила підсумки «евакуації» 2 серпня 1946 року, за офіційними даними якої до УРСР вивезено 122 452 українські родини (482 107 осіб) або 96,8 % всіх українців, які знайшлися в межах  Польщі.
За цими ж даними на території Польщі   продовжувало залишатись 14 325 осіб, 5 638 українських родин (21 928 осіб) було звільнено від виселення, а ще 3 600 родин (11 тис. осіб) переховувалися в лісах, сусідніх воєводствах тощо. З квітня до липня 1947 року оперативна група «Вісла» провела 357 бойових акцій, вбила 1509 українських повстанців, знищила 1178 бункерів і криївок. Автором тих документів є Євген Місило (пол. Eugeniusz Misiło; нар. 1954, Лехово воєвідство Ольштинське, батьки якого були депортовані з Ярославського повіту. Документально цю тему дослідив молодий талановитий історик, колишній співробітник Польської Академії Наук, член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові та Нью-Йорку – Євген Місило і видав знамениту науково дослідницьку книгу ,,Акція ,,Вісла’ в документах, Львів-Нью Йорк 1997 р. Саме він в диталях розпрцював усі ці події – депортацію, масові ростріли, концетраційний табір в Явоні де карося без судових вироків около 4-х тисяч ураїнців. В  наслідок катувань загинуло там близько 200 ув’язнених.  Понадто дуже докладні дані уприлюднили українські дослідники  про життя українців у Польщі після Другої світової війни (1944—1984) опубліковане у праці Мирослава Трухана «Українці в Польщі після Другої світової війни, 1944—1984 / Передмова: Василь Маркусь. — Нью Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1990. — XII + 404 с.», яка становить Том 208 Записок Наукового товариства імені Шевченка. Цінною книгою є ,,Трагедія Українців  Польщі’’ Володимира Сергійчука 1997,439 ст., яка детально оприлюднює та інші видання подають численні факти з цієї тематики у своїх виданнях. З тих видань виникає, що на центрально-північному Підляшші залишилося ще близько 200 тис. українців, яких оминула депортація,їх чомусь вважали за білорусів.  Всіх тих українців, яких не охопило переселення на Радянську України, в 1947 р. було депортовано близько 150 тис. українців на так звані Ziemie Odzyskane («Повернені Землі»), що у північних та західних воєводствах Республіки Польща. Саме там сьогодні проживає найбільш чисельна українська громада у Польщі, яка не спольонізувалася, бо депортованих розміщувано так, по одній, або дві родини в польське оточення, щоб вони скоріше асимілювалися.Після депортації поукраїнські землі на Закерзонню, , всякі сліди українства були ву варварський спосіб нищені, щоб нічим не пригадували про своїх корінних меешканців.
Тут треба пригадати, що тим українцям, яким пощастило пережити на Закерсонню, треба завдячувати українському підпіллю, яке їх захищало від злочинних польських банд АК,ВіН, Батальйони хлопські) й різних бандугрупувань та радянських партизанів. Будучи оборонною тарчою українців було створено так званий партизанськийна  окремий Закерзонський край, провідником якого було призначено Ярослава Старуха-«Стяга», заступником крайового провідника з політично-пропаґандивної роботи — Василя Галаса-«Орлана», референтом Служби безпеки — Петра Федоріва-«Дальнича». Командиром УПА на Закерзонні був Мирослав Онишкевич-«Орест». який командував VI воєнною округою «Сян», що входила до складу оперативної групи УПА-Захід. До Округи входило три тактичні відтинки:

• 26-й Тактичній Відтинок «Лемко»(командир — Василь Мізерний-«Рен»)
• 27-й Тактичний Відтинок «Бастіон»(командир — Іван Шпонтак-«Залізняк»)
• 28-й Тактичний Відтинок «Данилів»(командир — Євген Штендера-«Прірва»), у складі яких було чотири куреня:
• 1-й Лемківський курінь «Ударники» (командир— Василь Мізерний-«Рен») у складі чотирьох сотень
• 2-й Перемиський курінь (командир— Михайло Гальо-«Коник») у складі чотирьох сотень
• 3-й Любачівський курінь «Месники» (командир— Іван Шпонтак-«Залізняк») у складі п’яти сотень
• 4-й Холмський курінь «Вовки» (командир— «Ягода») у складі чотирьох куренів

Після проведення польською комуністичною владою у 1947 р. операції «Вісла» на теренах Закерзоння фактично не залишилось українців, що призвело до руйнування запілля (підтримка харчами, провіантом та мережі місцевого населення). Оскільки тут не залишилось кого захищати подальша партизанська боротьба на Закерзонні втратила свій сенс. 25 травня 1947 року бойові сотні одержали лист Проводу УПА зі словами:

З червня 1947 сотні УПА почали залишати територію Закерзоння: частина з них проривалася через польсько-радянський фронт на територію УРСР, а інша — вирушила у пропагандивні рейди в Західну Німеччину.
Не можна поминути також того факту, що боротьбу між українцями і поляками на Закерзонню польська комуністична влада використовувала впродовж довгих років для гострої і несправедливої пропаганди проти українців взагалі. Статті і книжки на цю тему публікувало Міністерство оборони у Варшаві, представляючи воїнів УПА як збиранину фашистів, злочинців, есесівців, перекручуючи сенс і мету їхньої боротьби, висміваючи українські аспірації до волі й незалежності, дискредитуючи українську національно-визвольну боротьбу. Між спеціялістами цієї антиукраїнської акції був польський офіцер безпеки Ян Ґергард, єврей, народжений у Львові, який був активним учасником боротьби проти українців. Він автор неймовірно антиукраїнського оповідання-роману про цю боротьбу п.з. Łuny w Bieszczadach. Польське Міністерство оборони перевидавало цей твір щороку для молоді. У 1973 році вийшло у Люблині дев’яте видання тиражем 90.000 примірників, яке було рекомендоване для польських шкіл Міністерством освіти. На основі того й інших писань польська комуністична влада випускала кінофільми про “українських бандитів”; один з них п.з “Смерть есесам” показували теж у французькій мові у кінотеатрах Франції. Тому не дивно, що про українців у світі не завжди мають добру думку і користуються тенденційними і фалшивими фактами, щодо УПА.

 Ось так спонтанно народжувався захист українського населення в Бескидах. Зневага і дискримінація українців у Польщі має своє історичне підложжа. Українці поляками були трактовані дискримінаційно протягом довгого часу. Вони були обмежувані в правах і зниважувані особливо за часів санаційної Польщі. Польська санація намагалася стерти, а вірніше знищити українців раз на завжди і поширити свої кордони на схід. Польсько-українське протистояння мало особливо трагічні наслідки у роки Другої світової війни (1939—1945 рр.), особливо на завершальному її етапі, коли поляки, домагаючись відновити свою державу в довоєнних межах, знову запретендували на західноукраїнські землі, чого українська сторона категорично не сприймала, витворили міф про так звану «волинську різанину 1943 року», звинувативши винятково українців у розв’язанні ворожнечі. Створена еміграційним польським урядом у Лондоні Армія Крайова, мережа хлопських батальйонів, бандитських зграй була покликана реалізувати цей намір. Хроністи не зафіксували жодного резонансного випадку, що поляки підірвали на своїй території міст, через котрий ішов німецький ешелон зі зброєю на східний фронт. Словом, поляки вважали та і ще окремі вважають українців своєю загрозою і проти цієї загрози поляки використовували найрізні методи, щоб свою мету осягнути. Тому акти терору проти Українців не були стихійними чи випадковими. Їх нагромаджували десятиліттями дускримінації і поодинчі акти терору. Ще в 1937 р, Польща під керівництвом генерала Славоя-Складковського на Хомщині зруйновано около 400 українських церков. А в 1938  році на ційже Хомщині додатково зруйновано около 200 церков, з яких більшу частину перетворено на костели. Сенатора Івана Пастернака поляки прилюдно вбили 25 травня 1943 р. Вбивства українців на етнічних українських землях почались ще  до так званої «волинської різанини», а сягнули апогею навесні 1944 року.
Саме  лише тут в Грубешівському повіті польські бандити спалили 52 українські села, замордували близько 4 тисяч українців. Мартирологом символічних місць трагедії є село Сагринь, де вбито понад тисячу людей (Сере­да В. Злочин і реалії примирення та взаємопрощення //Українці Закерзоння. Матер. конф., Бучач, 29-30 верес. 2005 р. — Львів, 2007, с. 25-26). Різанина в Сагри́ні, це планована  акція зі знищення місцевого українського населення польськими бойовиками, що сталася 10 березня 1944 р. що відбулася  у селі Сагринь (пол. Sahryń, Грубешівський повіт, Люблінське воєводство, була проведена військовими (у кількості 800 осіб) польської Армії Крайової та Батальйонів Хлопських під командуванням Станіслава Басая (псевдо «Рись»). Батальйони хлопські (БХ) були організовані з колоністів та поляків навколишніх сіл колоністом з колонії Ґурки Станіславом Басаєм. Всі злочинці, що брали участь в цій  різанині цивільного населення засвідчують звірство – сказв президент України Петро Порошенко, перебуваючи на могилі замордованих на цвинтарі в Сагриню. 

Нарешті офіційно задекларовано найвищим законодавчим органом те, про що давно говорили, домагалися фа­хівці, громадськість. Ще в 1990 році автор цих рядків писав у статті «Так, торжество несправедливості!», звертаючись до народних депутатів СРСР Ростислава Братуня, Романа Федоріва та інших від Львівщини, щоб вони порушили проблему депортації українців у контексті Декларації Верховної Ради СРСР про визнання незаконними і злочинними всіх репресивних актів проти народів, які були піддані насильному переселенню, і забезпеченню їх прав (1989 р.) Дослідниця теми, доктор історичних наук Т. Пронь дійшла в історіографічному огляді висновку, що автор названої статті першим публічно висловив думку про насильницьку сутність переселення і ввів у науковий обіг дефініцію «депортація» (Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 590-501. — Чернівці, 2012, с. 65). Однією з найдраматичніших сторінок багатовікової історії українського народу було вигнання його західної гілки з правічних земель у середині ХХ століття. Напрошується  аналогія з подіями наприкінці ХVII століття, коли війни Московії, Туреччини з Кримом та Польщі винищували Україну, зрештою, територію між Дніпром і Південним Бугом — серце багатого краю, колиску історичного життя, осередок держави зі столицею в Чигирині Богдана Хмельницького оголошено Бахчисарайським перемир’ям — безлюдною, нейтральною. Запропоновано всім переселятися на Лівобережжя, хто противився — переганяли силою. Це був, за авторитетним історичним визнанням, «великий згін», про це докладно пише  (Н. Полонська-Василенко. Історія України. У 2-х т., т. 2. — К., 1992, с. 46).

Ось президент України Віктор Ющенко 13 травня 2006 р. у селі Павлокома неподалік Перемишля бере участь у відкриті пам’ятника на могилі, де помордовано і закопано 1-3 березня 1945 р 366 українців, убитих катами Армії Крайової, якою доводив поручник Юзеф Бісс псевдо ,,Вацлав’’ разом із злочинними групами з навколишніх польських сіл. Встановлено хрест і споруджено  меморіал. У відкритті хреста Слава Богу, лихі часи комуністичного свавілля минули… Дослідники повертають із забуття правду про тисячі людей, на долю яких випало велике горе не тільки депортація, але і невинна смерть з рук польських фашистів. Переселення не захоплювало українських мешканців, доволі широко була відома злочинна радянська політика, голодомори і  політичні репресії. Тому міфічний «рай» совєтський, ставляв додаткову загрозу над успішним переселенням з одної сторони, з другої оскаженілі нічні банди нападали і чинили своє криваве жниво. Ранньою весною 1945 року на десятки сіл Ярославського і Перемишльського повітів, де як вище згадано в Павлокомі вбили 366 осіб, Пискоровичах і Березці — близько по 200 у кожному, Малковичах — 145, Бихові — майже 100, в селі Завадка Морохівська де реґулярна польська армія доконала морду на цивільному населеню вбила около 60 осіб. Наочний свідок Ярослав Вайда подає, що дивом йому дитині вдалося уникнути пекельної смерті, де  9 июля 1946 року в селі Терка Ліського повіту, польський відділ регулярної армії зігнав до приміщення 33 осіб його односельчан, забив цьв’яхами вхід і запалив приміщення де всі згоріли в пекельних муках.Подібних злочинів можна подати значно більше. На жаль серед поляків є такі, як краківський ксіондз Ісакович-Залеський, який в наш час пропагує польсько-українську ненавість. Кожен українець чи поляк повинен пам’ятати якби не самовіддана боротьба вояків УПА, жертв серед українського населення було б набагато більше. У цьому її історична заслуга і пошана, яку свідомий українець і об’єктивний поляк завжди повинен пам’ятати. На початку листопада минулого року Верхова Рада України ухвалила постанову «Про відзначення на державному рівні 75-х роковин депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках», на підставі якої Кабінет Міністрів України видав у липні цього року відповідне розпорядження щодо утворення Організаційного комітету та затвердження план, котрим передбачено проведення різних меморіальних, науково-інформаційних заходів, виставок архівних матеріалів і фотодокументів тощо. І таке рішення вповністю заслуговує на повну пітримку.
Реасумуючи в дуже загальному обговоренню широку і складну тему,  яка переповнена часто брутальністю, дуже добре складається, що українська сторона піднимає конструктивні рішення, не розвалює могил загиблих в протистояння, а намагається в цивілізаційній формі розв’язувати ці складні питанняане і маємо надію, що отримане в цей спосіб добро розіллється, немов цілющий бальзам у кожному серці. Нехай завдяки взаємному очищеню історичної пам’яті всі будуть готові ставляти вище це, що єднає, від того, що ділить нас, щоб разом будувати майбутнє сперте на взаємній пошані і дружній співпраці. Нехай конструктивне прощення у цьому питанні стане віхою 26 квітня 2022 року при остаточному відкритю пам’ятника дружби у Львові.

Ярослав Стех