Відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві (120 років тому)
120 років тому:
12.09(30.08.).1903 – у Полтаві відкрито та освячено пам’ятник Івану Котляревському – перший в нашій історії пам’ятник культурно-громадському діячу. Автор проєкту погруддя – скульптор Леонід Позен, постаменту – архітектор О. Ширшов. Постамент виконано з дніпровського граніту архітектором П. Певним та оздоблено трьома горельєфами роботи Позена на теми з творів Котляревського: «Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». Над пам’ятником також працювали художник В. Волков і архітектор О. Зінов’єв. Загальна висота монумента – 5,7 м.
Думка про увіковічення пам’яти автора «Енеїди» нуртувала в українському суспільстві майже два десятиліття, аж поки царський уряд поступився та на початку 1890-х врешті дозволив провести збірку коштів на пам’ятник. Правда, мабуть розраховуючи на незаможність української нації та «відсутність» у ній жертовних людей, дозвіл поширювався тільки на Полтавську та Чернігівську губернії. Та українці не надто зважали на царські розпорядження тож кошти надходили з усіх українських земель, в тому числі з Галичини (яка була в складі Австрійської імперії), Волині, Тамані, Кубані й навіть від численної української діаспори із Санкт-Петербурга. В скорому часі було зібрано 11 768 карбованців 67 копійок. Із 7 тисяч жертводавців 4 тисячі були селянами з Полтавщини. Тоді влада вирішила пригальмувати іншим чином – вісім років тривало погодження місця спорудження пам’ятника. В той же час українській громаді лукаво пропонувалось замість монументу побудувати, наприклад, освітній будинок і назвати його іменем Котляревського. Московський окупант знав, що робив, бо чудово усвідомлював націоформуючу роль символів, а школа видавалась менш небезпечною, оскільки навчання там здійснювалось би московською мовою. До того ж з іменем Котляревського лучилася ще одна халепа для великодержавного шовініста, що вщент розбивала його «скрепи» (термін новітній але якнайкраще описує тодішню суть справи). Адже Іван Котляревський загальновизнано вважається фундатором сучасної літературної української мови. А його «Енеїда» вперше була опублікована ще 1798, тобто в рік, коли майбутній фундатор літературного «русского язика» (тобто московитської мови) Пушкін ще не народився. У їхній літературі Пушкін тільки із середини 1820-х років став вважатися «первым русским поэтом» (не только среди современников, но и русских поэтов всех времён)», а в філології – «создателем современного русского литературного языка». А для імперців це була ганьба.
На щастя громада не піддалася на ці пастки, тож дозвіл таки було отримано. Скульптор Позен та архітектор Ширшов виконали свої роботи безоплатно. Тоді окупаційна влада, бажаючи отримати хоч якусь сатисфакцію, вдалась до дрібних капостей – заборонила робити напис на пам’ятнику українською мовою. З цього приводу Микола Міхновський написав протест міністру внутрішніх справ. До того ж потрактувавши урочистості відкриття пам’ятника як урядове засідання розпорядженням міністра внутрішніх справ В. Плеве були заборонені виступи, привітання, виголошення вітальних адресів і телеграм українською мовою як непотрібним і «крамольним нарєчієм».
Урочистості відкриття пам’ятника перетворились на величну маніфестацію невмирущости української нації попри сотні років бездержавного існування. З усіх частин України з’їхалися відомі національні діячі (майже 70 письменників, професорів) серед яких Христина Алчевська, Микола Аркас, Дмитро Багалій, Борис і Марія Грінченки, Теофіл Грушкевич, Михайло Губчак, Сергій Єфремов, Леонід Жебуньов, Надія Кибальчич, Філарет Колесса, Михайло Комаров, Левко Мацієвич, Мусій Кононенко, Мирон Кордуба, Михайло Коцюбинський, Лесь Кульчицький, Микола Лагодинський, Євген Левицький, Микола Лисенко, Лев Лопатинський, Панас Мирний, Микола Міхновський, Олександр Олесь, Олена Пчілка, Юліан Романчук, Володимир Самійленко, Василь Сімович, Михайло Старицький, Василь Стефаник, Кирило Студинський, Леся Українка, Гнат Хоткевич та інші. Не зміг приїхати Іван Франко.
Ввечері у залі міського театру, порушуючи урядову заборону, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, акторка з Чернігова Ольга Андрієвська намагались виголошувати вітальне слово українською мовою, проте міський голова Віктор Трєгубов постійно переривав і вимагав говорити московитською мовою. Коли прийшла черга говорити делегату від Харкова Миколі Міхновському й голова також і йому заборонив послуговуватися українською мовою, він витягнув з теки вітальний адрес, порожню теку кинув на стіл голові й демонстративно вийшов із зали. Відтак його прикладу послідувало багато інших гостей свята. Очевидці згадували, що коли приміщення масово почали покидати присутні, то міський голова знепритомнів. Цей скандал мав потужний розголос, а в сенат було подано скаргу на неправомірні дії урядників.
Ці події, як і вся майже багатосотлітня історія непростих стосунків українців з іншими близькими і далекими народами засвідчує правдивість ключової істини, що «мова таки має значення». І якби цю істину українці зрозуміли ще в ранній своїй історії, то не довелось би так болісно і довго терпіти за її усвідомлення.
