Василь-Сильвестр Пачовський – поет і мислитель (80 років тому)
80 років тому:
5.04.1942 – у Львові помер Василь-Сильвестр Пачовський, поет, історіософ, мислитель. Навчався у Золочівській державній польськомовній гімназії. З юнацьких літ проявив безкомпромісний і волелюбний характер. 1896 відрахований з гімназії через патріотичну промову на похороні свого товариша. Восени 1897 змушений покинути Золочів через організацію нелегальних зборів гімназистів. Вивчав медицину у Львівському університеті (1899-1901), проте через гострий виступ проти гнобителів українського народу на студентському вічі 19.11.1901 був відрахований з навчального закладу. В подальшому вивчав історію та мистецтво у Віденському університеті (1901-1903), відтак закінчив студії з філософії у Львівському університеті (1903-1905). 1909 одружився з донькою священника з Рави-Руської Неонілою Горницькою, в шлюбі народились три сина і донька. Вчителював у філії Львівської академічної гімназії (1909-1914). Співорганізатор українського гуртка галицьких поетів «Молода муза» (1906-1914). Перше оповідання надрукував ще 1895 і отримав схвальний відгук Осипа Маковея. На першу збірку поезій «Розсипані перли» (1901) прихильно відреагував Іван Франко, який зазвичай критикував модерністів. 1903 випустив у світ поему-містерію «Сон української ночі» – перший твір державницького спрямування, яким пророкував відродження Української держави. У січні 1912 у Львові на прем’єрі вистави «Сонце Руїни» виконано пісню В. Пачовського «Ми лицарі без жаху і без смерти», яка згодом стала офіційним маршем УПА-Захід.
Під час Першої світової війни як старшина австрійської армії у таборах військовополонених українців з царської армії провадив освітню та виховну роботу. Четар УГА (1918-1919), редактор органу начальної команди УГА – газети «Стрілець», працівник міністерства преси і пропаганди в уряді УНР у Кам’янці-Подільському, аташе надзвичайної дипломатичної місії УНР у Ватикані. З 1920 мешкав в Ужгороді на Закарпатті, редагував часопис «Народ», професор Ужгородської та Берегівської гімназій, активний громадський діяч. Разом з Каролем Фігдорою автор сценарію повнометражної художньої стрічки «Корятович» – першого історичного фільму чехословацького кінематографу про українців Карпат. Автор тексту присяги пластунів Підкарпатської Руси (1923). 1926 в УВУ (Прага) здобув наукове звання доктор філософії з історії мистецтва. Чеська влада двічі пропонувала прийняти чехословацьке громадянство, проте Пачовський відмовився від цих пропозицій. У вересні 1929 переїхав до Перемишля, де вчителював в українській гімназії. Проте 1933 на Шевченківському вечорі виступив з різкою патріотичною промовою, за що був звільнений з праці й змушений був з родиною повернутись до Львова. Працював в Головній управі товариства «Рідна школа» (1934-1935), був безробітним.
З приходом більшовиків викладав українську мову в середній школі, а з 1940 старший викладач кафедри українського мовознавства Львівського університету. Непросто доводилось поету з його відвертою і нестримною вдачею пережити майже два роки комуністичного безглуздя та лукавства. Дослідники припускають, що широковідомий афоризм: «Червона армія визволила нас і нема на то ради» правдоподібно злетів саме з уст Пачовського наприкінці квітня – початку травня 1940 на зустрічі з московитським письменником і керівником Спілки письменників СРСР Олексієм Толстим. Невдовзі, влітку 1940, після відвідин галицькими письменниками Києва, на зустрічі у Львові з Олександром Корнійчуком, коли Пачовського насилу випхали на трибуну до слова, щоби похвалити радянські перетворення той сказав: «Що ж тут мені говорити? Я їхав в Україну, але ніякої України там не бачив. У Києві я й не чув української мови. Завели нас до школи, та й там дітвора говорила російською мовою. То де ж та Україна?..». Коли ж Корнійчук гнівно обірвав Пачовського, то він відказав: «Не хочете, щоб я говорив, то й не буду. Я зовсім не просився говорити».
За німецької окупації голова новоствореної «Спілки українських письменників у Львові». Шукав шляхів порозуміння між українськими письменниками, що поділились за симпатіями до ОУН(б) та ОУН(м). Наприкінці березня 1942 сильно застудився і невдовзі помер. Похорон очолив єпископ Йосиф Сліпий. Похований на Личаківському цвинтарі. Автор надгробного пам’ятника Сергій Литвиненко. Народився у с. Жуличі на Львівщині в священичій сім’ї 1878.
Одне із завдань своєї творчости вбачав у формуванні свідомої національної інтелігенції, вихованні в українців державницького мислення, почуттів гідности своїм українським походженням. Тема відродження Української держави була провідною у його творах.
«Чому нам не бути гордими за себе, за своїх героїв, за свою минувшину, коли вона така велична і сяє всіми світлотінями різних характерів і стремлінь?! Чому нам оглядатися довкола себе, що за нас скаже той або сей, і стосуватися до його ласки? Вдивімся в себе, побачмо себе, спізнаймо своє „я“, високе з природи, перебудуймо себе, перекуймо себе, перекуймо сльозаву тугу на крицеву енергію – а тоді до нас стосуватися будуть і прийдуть до нас учитись, бо в нашій душі є велике творче джерело духа, за яке ми повинні й можемо бути горді!». Василь Пачовський, 1917.
Хто живий уставай, меч у руки хапай,
На Україну трубить Богдан!
До борби, до борби кличе голос труби –
Люд стає від Кавказу по Сян!
…Від Кавказу по Сян лиш один буде лан,
Його власником – нарід цілий.
Спільна праця і край, блисне воля і рай –
України вінець золотий!
Василь Пачовський, вірш «Спів товпи».
«Амінь, амінь говорю вам, що воскресення прийде. Білим світом високих зір сходить на нашу націю дух Володимира Великого й каже моїми устами сумним в Україні: солодко й почесно є для Рідного Краю вмерти, але солодше й почесніше й для Рідного Краю жити в часі його воскресення й серед бурі й натиску життя його переперти! Тому позмивайте сонні очі ранньою весною, підкріпляйте ов’ялі руки, додавайте сили хитливим колінам, черпайте силу з праджерела нашої безсмертної культури і сійте її свідомість, аби виплекати національну гордість і самопошану, одним словом – зробіть націю, яка стане підметом, стане угольним камнем Божого храму. А тоді буде даний вам вінець замість попелу, замість плачу єлей радощів, замість сумовитого серця – одежа слова. І назвуть вас світочами нового життя, сильними в справедливості, а нашу Україну найкращою піснею в молитві світу до Бога!». Василь Пачовський, «Світова місія України», 1933.
