Василь Филонович – генерал-хорунжий Армії УНР, міністр військових справ УНР в екзилі, розвідник УНР (130 років тому)

130 років тому:

15.01.1894 (в літературі інколи помилково 15.01.1890) – у с. Рогізне Харківської губернії в шляхетського козацького (герб Калинова) народився Василь Филонович, генерал-хорунжий Армії УНР, міністр військових справ УНР в екзилі. Навчався в місцевому реальному училищі (з 1903), Курській землемірній школі (з 1908), під час Першої світової війни в Чугуївському піхотному юнкерському училищі. Поручник московитської армії. Після Лютневої революції 1917 українізував 11 сотень (за іншими даними 23 сотні та 2 гарматні відділи) 34-ї піхотної дивізії. Наприкінці 1917 – початку 1918 помічник, а невдовзі військовий комендант Сумщини. Організатор оборони під час московсько-більшовицького наступу на лінії Ворожба–Суми–Гайворон (01-02.1918). Під час нової агресії червоної Москви проти України (1919) організатор окремого Сумського січового куреня (1500 багнетів) 4-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. Старшина для окремих доручень при ставці Головного Отамана (початок 1919), учасник боїв на більшовицькому та денікінському фронтах, залучається до контррозвідувальної діяльности. У грудні 1919 в складі загону з 32 старшин скерований в денікінський тил на Катеринославщину для допомоги повстанським загонам. Потрапив у денікінський полон, вивезений до Новоросійська, звідки втік на Кубань та приєднався до повстанського загону кубанських козаків. На чолі цього загону перейшов Сухумський перевал і 1.01.1920 відступив на територію Грузії й зголосився до української військової місії. Член військової місії, віце-консул УНР у Грузії у м. Поті. Загалом в боях отримав 12 поранень. З розвідувальною місією пробрався до Криму, що перебував під окупацією військ генерала Врангеля, восени 1920 з московитськими військами переїхав до Туреччини. Керівник парамілітарної організації «Січ» у Болгарії (1921), військовий аташе у Болгарії (1922). Підвищений до звання полковника. Про розвідувальну та контррозвідувальну діяльність Филоновича в архівних збірках відсутні документи, проте в матеріалах радянських спецслужб того часу він однозначно кваліфікується як працівник спецслужб ДЦ УНР в екзині. Внаслідок тиску червоної Москви на болгарський уряд змушений перебратися до Чехо-Словаччини (01.1923). Закінчив вищу технічну за фахом школу лісового інженерства, працював інженером на будівництві шляхів. Редактор журналу «Гуртуймося» (1925), обраний секретарем Союзу українських журналістів і письменників в еміграції, що полегшувало розвідувальну діяльність. Ініціатор встановлення пам’ятника на могилі Драгоманова (1932). У Празі одружився з поетесою Веронікою Михалевич (1933), в шлюбі народився син. Під час боротьби за створення української держави в Карпатській Україні полковник Генерального штабу Карпатської Січі (03.1939), організатор оборони проти угорських загарбників, з боями вивів великий відділ січовиків до Румунії. Проте румунська влада 22(18).03.1939 передала близько трьох сотень інтернованих угорцям. В угорському концтаборі, незважаючи на поранення, піддавався жорстоким катуванням. Мадяри не давали полоненим жодної їжі й лише завдяки греко-католицькому священнику с. Лозинки організовано «Комітет допомоги полоненим» та порятовано в’язнів від голодної смерти. Після звільнення мешкав у Словаччині, а з 1951 у США. Голова Союзу українських ветеранів, товариства прихильників УНР, міністр військових справ УНР в екзилі, часто виступав перед українською громадою. Підвищений до звання генерал-хорунжого. Помер у США 1987.