Василь Еллан-Блакитний – письменник, громадсько-політичний діяч, націонал-комуніст (130 років тому)

130 років тому:

12.01.1894(31.12.1893) – у с. Козел, нині – Михайло-Коцюбинське на Чернігівщині в сім’ї священника народився Василь Еллан-Блакитний (справжнє Елланський), письменник, громадсько-політичний діяч, націонал-комуніст. Після смерти батька сім’я переїхала до Чернігова (1903). Попри небажання висвячуватися у 1910 поступив до Чернігівської духовної семінарії, оскільки як син священника міг навчатися безкоштовно. Вчився погано через слабке здоров’я та пристрасть до читання світських книжок. Відвідував знамениті «суботи» в Михайла Коцюбинського, від 1912 почав писати вірші. У 1914 вступив на економічне відділення Київського комерційного інституту, через евакуацію навчального закладу в Саратов у 1915 навчання не закінчив. В юнацькі роки перебував під впливом двох несумісних ідеологій: комуністичної (під впливом наставника в семінарії більшовика Миколи Подвойського) та національної-демократичної (активними членами «Громади» та «Просвіти» були близькі родичі та мати Ганна). Вже в семінарії учасник нелегального марксистського гуртка та водночас керівник Чернігівського відділення Братства самостійників. Після Лютневої революції 1917 член ради Чернігівської філії «Просвіти», низки громадських організацій, член Української партії соціалістів-революціонерів (есерів), невдовзі голова Чернігівського губернського комітету УПСР, кандидат у члени ЦК партії. В період Центральної Ради за антиурядове звернення «До робітників і селян України» навесні 1918 на декілька місяців ув’язнений у Лук’янівській тюрмі. Під чужим паспортом брав участь у створенні підпільної друкарні в Одесі, очолював повстання проти Гетьманату в Полтаві. Член Реввійськради 12-ї більшовицької армії Західного фронту (1919), учасник бойових дій з поляками (весна 1920).

В травні 1918 один з ініціаторів розколу в УПСР і створення лівої фракції, яка невдовзі оформилась в Українську комуністичну партію. Її члени за назвою газети «Боротьба», редагованої Блакитним, стали називатися «боротьбистами». В березні 1920 боротьбисти вимушено влилися до КП(б)У (що не врятувало їх від пізніших репресій і у 1930-х майже всі боротьбисти були фізично знищені). А тоді він свято вірив у можливість чесного партнерства з московськими більшовиками, реальність побудови нової соціалістичної України, рівноправність України та Московії і найменшої думки не допускав, що московити можуть обдурити. Член ЦК КП(б)У (1920-1925), член ВУЦВК, ЦВК СРСР. Від 1921 голова колегії Державного видавництва, редактор газети «Вісті ВУЦВК», ініціатор заснування щотижневого додатка газети «Література, наука, мистецтво», а також журналів «Всесвіт», «Червоний Перець» та інших періодичних видань. Співорганізатор і керівник спілки пролетарських письменників «Гарт» (1923-1925).

Активно включився в процеси українізації і зокрема гуртування українського письменства. Використовуючи високе державне становище, врятував із катівні ЧК Остапа Вишню і залучив його до праці у «Вістях», допоміг після арешту ЧК відновити літературну діяльність Сергію Пилипенкові, багатьом сприяв у творчому зрості. Попри напружену адміністративну працю вишукував можливість творити як поет, прозаїк, фейлетоніст, сатирик, пародист, публіцист, критик, теоретик літератури. Найповніше реалізував себе в ліриці, правда після 1922 щораз менше звертався до цього жанру. Змалку страждав на хронічне захворювання серця – ендокардит. Помер у Харкові 1925. Посмертно 5.12.1925 нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора УСРР. Але в часі московсько-більшовицького погрому здобутків українізації раптом оголошений «буржуазним націоналістом», «бандитом» і посмертно (!) засуджений до смертної кари. У 1934 знищено могилу, а твори письменника вилучено з бібліотек і піддано забороні. Після ХХ з’їзду КПРС В. Еллан-Блакитного реабілітовано, але тільки у 1994 у Харкові в Молодіжному парку відновлено невелику символічну могилу.

Постать Еллана-Блакитного є промовистим уособленням долі багатьох тисяч українців, що повірили московським більшовикам і спокусились на їхні популістичні та завідомо брехливі гасла. За цю політичну та національну інфантильність майже всі вони згодом заплатили концтаборами та власним життям, але разом з ними (і великою мірою завдяки їм) московити фізично знищили десятки мільйонів простих українців і ще стільки ж розпорошили безкраїми просторами імперії чи вигнали на еміграцію по всій земній кулі.

Сьогодні Україна знову складає криваву плату за наївність трьох попередніх десятиліть багатьох її громадян, які вірили в можливість жити в дружбі та «братерстві» з неадекватним північним сусідом.

Вперед

Ні слова про втому! Ні слова про спокій!

Хай марші лунають бадьорі й гучні…

Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій

Вже грають-палають досвітні вогні…

Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті,

Єднаймо одсталих плечем до плеча!

Гей, хто нам посміє шляхи замикати?

Горять наші очі, як вістря меча.

Ми вийшли давно вже у путь нам відому,

Хай кулі ворожі назустріч летять.

Ні слова про спокій! Ні звуку про втому!

Вмремо, — а здобудем ключі від життя.

Після крейцерової сонати

«Покласти б голову в коліна…

Відчути б руку на чолі…»

Сентиментальність!

Хай загине

І пам’ять ніжних на землі.

Нам треба нервів, наче з дроту,

Бажань, як залізобетон

Нам треба буряного льоту,—

Грими ж, фанфар мідяний тон!

Десь там самотня віоліна

Тужливо журиться у млі…

Не зупиняться! Хай загине!

Йдемо! Під марші. По землі.

Ти пробач

Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, —

Я з тобою і нерівний, і розкиданий.

Се тому, що я боям довіку відданий,

Се тому, що я шаленим бурям рідний,

Що в тебе таке нервове, ніжне личенько…