УГКЦ мовчазна але воююча (70 років тому)
70 років тому:
Друга половина 1953 – на ім’я голови Ради Міністрів СРСР Г. Малєнкова надійшла заява від священника УГКЦ о. Р. Криницького з проханням дозволити легально відправляти богослужби у греко-католицькому обряді. З Москви заява була направлена в облвиконком Тернопільської области. Священника викликали до уповноваженого Ради у справах РПЦ у Тернопільській области П. Пруселіса, який заявив, що в СРСР такої Церкви немає але о. Криницькому дозволять богослужити, якщо той «возз’єднається» з РПЦ. Криницький відповів, що це неможливо, бо він є греко-католицьким священником і таким залишиться до кінця життя. Цей випадок є доволі симптоматичним, бо свідчить, що відразу після смерти Сталіна, коли ще не спостерігалось пом’якшення репресивного режиму, Греко-Католицька Церква почала використовувати зміну ситуації для відновлення своїх потоптаних прав. Вже від 1953 невеликими групами репресовані унійні священники почали повертатися з місць ув’язнення та заслання й активно включалися в діяльність підпільної Церкви. До 1957 більшість духовенства потрапили під амністію та повернулися на рідні землі. Саме вони стали монолітною основою катакомбної УГКЦ та разом з молоддю, що проходила формацію і вишкіл у підпільних семінаріях забезпечили правомочне функціонування Церкви впродовж майже чотирьох десятиліть до падіння комуно-атеїстичного режиму у 1989-1991 роках.
