Спроба зазирнути в осінь
Події 24 липня не могли залишити байдужим жодного громадянина України. Хіба що за винятком тих, яким байдуже все – хто вони, в якій країні живуть. Однак не про них мова, оскільки плебс найгіршого ґатунку уваги не заслуговує, та й спілкується, переважно, не «мовою». Втім, що ж відбулося. Президент Порошенко напередодні підписав закон про внесення змін до регламенту Верховної Ради, після чого очільник парламенту без вагань втілив бажання мільйонів українців – оголосив фракцію КПУ розпущеною через катастрофічне похудання її рядів. Крім цього правоохоронці знайшли час та можливість нарешті подати в суд на КПУ з метою заборони цього партутворення – через підтримку сепаратизму та іншу антидержавну діяльність. Комуністи активно протестують, однак, схоже, часи спадкоємця вічно живого Лєніна (вічно молодого Симоненка) поволі завершуються. Мабуть, ніхто не здивується, якщо за якийсь час він вигулькне десь у Ростові-на-Дону, поруч з Януковичем. Хоча ймовірніше, що дремене в Крим. Розбудовувати там структури кремлівського однопартійця Зюганова. Звичайно, якщо товариш Грач його звідти не викурить, так би мовити, в рамках давньої «внутрішньопартійної дискусії стосовно такого-сякого ухилу». Крім цього, туди ще може підлетіти і всенародно забута «конотопська відьма» Вітренко – скласти конкуренцію Симоненкові у категорії «найбільш непотрібний політик». Проте, це їхні справи, а результати протистояння цих політичних «титанів» задокументують політичні патологоанатоми (йдеться про істориків).
Інша подія 24 липня була значно цікавішою.Почергово дві парламентські фракції «УДАР» та «Свобода», а також ще 19 народних депутатів заявили про вихід з коаліції. Ця подія, якої наполегливо вимагали на Майдані (в місяці, коли там збиралися кілька сотень тисяч протестувальників, а не кілька сотень бомжів та пияків, як сьогодні). Вимагали ж справді не тільки нового президента, але й нового парламенту. Тому на цьому тлі було цікаво спостерігати істерику Турчинова, який із пасторським запалом звинувачував колишніх колег по спочилій коаліції у провалі урядових законопроектів та всіх інших можливих та навряд чи можливих гріхах. Цікаво було слухати і артистичного Яценюка, який театрально заявив про відставку (щоправда, забув подати заяву про це до парламенту). Цей крок він пояснив неможливістю виконання обов’язків та вирішення гострих питань у ситуації, коли Рада відмовляється працювати і запускає процес саморозпуску. Злегка втративши над собою контроль, Турчинов після цього вимагав від ініціаторів ліквідації коаліції: «дайте технічного прем’єра!». Забувши, що такого терміну взагалі законодавством не передбачено, але ж куди там думати про закон в такій ситуації. Зрештою, уряд того ж дня призначив на посаду тимчасово виконуючого обов’язки прем’єр-міністра Володимира Гройсмана (екс-мер Вінниці, який однозначно посилить вплив Порошенка на виконавчу владу). Хоч формально парламент таки має ухвалити відставку Яценюка. В результаті, маємо поки що аж двох прем’єрів. Однак, як показує досвід, українцям живеться найкраще тоді, коли уряд щонайменше втрачається в суспільне, а особливо, економічне життя. Так що «прем’єріада» може започаткувати не найгірші процеси у сферах, куди тимчасово не сягатимуть руки найвищих чиновників.
Втім, головне питання – це перевибори парламенту. Якщо коаліція створена не буде (а її, вочевидь,. створити не вдасться), через 30 днів, у День Незалежності, президент Порошенко може оголосити проведення позачергових виборів. Або ж перенести це повідомлення на 25 серпня. Тоді вибори відбудуться в кінці жовтня. Що ж тоді відбудеться?
Залишається питання, як обиратимуть народних депутатів? Чи залишиться змішана система, чи запровадять лишень партійні списки або ж навіть їх різновид – відкриті списки? Сьогодні важко сказати. Існуюча виборча система найгірша, вона дозволяє приходити до Верховної Ради десяткам депутатів, які зв’язані не зобов’язаннями перед виборцями, а лишень зобов’язаннями відпрацювати спонсорам витрачені на їхні виборчі кампанії кошти. З іншого боку, це вигідно усім офіційним та закулісним гравцям на політичному полі, адже окрім отриманої власної фракції завжди можна докупити необхідні голоси. Тому за якою системою обиратимемо – сьогодні можна тільки гадати. А ось які партії опиняться в парламенті – це вже можна і передбачити.
Дочасні перевибори найзручніші для президента Порошенка. По-перше, є високий рейтинг, є безумовні успіхи АТО, є підтримка у світі. По-друге, потрібно мати власну більшість у парламенті, особливо восени, коли неминуче загостряться енергетичні конфлікти з Москвою, почнуться економічні негаразди, соціальне невдоволення. В цьому випадку мати під боком не контрольовану Верховну Раду – неприйнятна розкіш. Саме тому 24 липня оголошено про фіаско коаліції. Тепер головне завдання – набрати щонайбільше мандатів. Вочевидь, цим займеться «УДАР» (при цьому Кличко, можливо, наприкінці року може й скласти повноваження міського голови Києва замість іншої посади – хоча це лишень припущення). Крім цього, Порошенкові варто вести до парламенту і власну політичну силу. Можливо, у блоці з Кличком, можливо, лише по мажоритарних округах. Власну партію «Солідарність», для прикладу. Потрібно щось запропонувати і тим позафракційним депутатам, які підтримували, а потім «кинули» коаліцію» ‒ себто, або прохідні місця у поки що віртуальному політичному проекті, або ж гарантовані мажоритарні округи. Тож, мабуть, змішаної системи не оминути. Головне, щоб у партнери для «УДАРу» Порошенко не обрав партію міського голови Львова Андрія Садового. Який і фракцію своєї кишенькової партії до Київради пропхав, і пізно вночі 25 липня невідомі вистрілили з гранатомета по його помешканню. Наступного ранку міський голова Кременчука Олег Бабаєв був вбитий, а Садового не виявилося в момент «замаху» вдома. Мабуть, гранатометник не звернув уваги на очевидну пустку в помешканні. Вочевидь, президентові слід уникати такого «союзника» на парламентських виборах.
Головне, чого прагнув досягнути Порошенко, даючи «добро» на перевибори – це ліквідувати претензії на лідерство представників «Батьківщини». Саме найкращий час. Тимошенко прогнозовано програла президентські вибори. Результати виборів до Київської міської ради більш, аніж скромні – мізерні. А Київ – це ж не Харків або Луганськ. Отже, для мешканців столиці ця політична сила та її «вождиня» вже не цікаві. Тож час поставити на них крапку. Видається, що план Порошенка простий: отримати більшість у форматі «УДАР» плюс власний проект «Х». А коли забракне голосів, тоді можна домовлятися або зі «Свободою» (яка ліквідацію коаліції та перевибори не просто підтримала – ініціювала), або з «Батьківщиною» (лишень зі значно скромнішою за чисельністю та апетитами фракцією). Угода (при потребі) буде укладена зі «Свободою», яка зараз потужно намагається трансформуватися у солідну парламентську партію. Натомість, кермо в «Батьківщині» знову спробує захопити Тимошенко, себто очолити і партію, і фракцію. А з Порошенком їхня дружба виглядає дещо сумнівною. Натомість з Тягнибоком угода цілком ймовірна, як кажуть, суто «по інтересах».
Проходження до парламенту «Свободи» вдруге цілком імовірне, хоч і мандатів вона отримає, вочевидь, менше. Серед причин:
1. На останніх парламентських виборах мотивації виборців підтримати «Свободу» та Тягнибока були ідеологічні (націоналістична сила), а також те, що це сильна команда на чолі зі сильним лідером, яка зможе докорінно поміняти ситуацію у Верховній Раді. Зрозуміло, що поміняти законодавчу базу при такому розкладі сил було неможливо. Отож, бачимо розчарування тих, хто не розгледів докорінних змін в парламенті, і продовжує пошуки нового «сильного лідера», здатного до їх втілення.
2. Неадекватна поведінка партійних речників – Михальчишина (необдумані публічні заяви, протистояння з власноручно створеним «Автономним опором»), Фаріон (популістські заяви, заперечення свого вже документально доведеного членства в КПРС, публічне хамство зі сцени львівського Євромайдану на адресу Руслани Лижичко), Мірошніченка (бажаючі можуть переглянути його позбавлені здорового глузду витівки в Інтернеті).
3.Численні скандали, пов’язані з корупцією зі сторони представників «Свободи» в органах місцевого самоврядування. Вони рідко отримували значний розголос у центральних або обласних ЗМІ (крім тих, які є виразно «антисвободівськими», а, отже, і мають окрему читацьку аудиторію, яку додаткові аргументи вже не переконують, а хіба що зміцнюють у власних переконаннях). Але на місцевому рівні (район, місто) така інформація все одно поширювалася серед населення і не сприяла втриманню чи, тим більш, зростанню авторитету партії. З огляду ще й на брак адекватної реакції зі сторони вищого партійного керівництва, яке віддавало перевагу безумовному відстоюванню «своїх» від «наклепів чи провокацій».
Популярність кожної партії розвивається по спіралі. Пік популярності означає прихід до влади (або серйозне представництво у ній), далі йде зниження рейтингу – громадськість завжди чимось та й не задоволена у роботі чиновників або депутатів. Тому зараз спостерігається закономірний об’єктивний процес. Втім, видається, що жоден із цих факторів не перешкодить «Свободі» знову пройти до парламенту. Тим більш, що головний потенційний конкурент, «Правий Сектор», згідно слів керівника його інформаційного відділення Борислава Берези, на вибори не піде.
Звісно, в парламенті з’являться і якісь нові партії, що виростуть на рештках ПР та КПУ. На комуністичному електораті цілком може спробувати себе, для прикладу, Микола Рудьковський. А для порядкування на руїнах ПР вибір кандидатів просто безмежний. Починаючи від Королевської та закінчуючи… Тут кожен може вигадати власний варіант – на який зроблять ставку Ахметов або Фірташ. Не слід забувати, що й Медведчук може спробувати «провести» себе у категорію «в мене депутатська недоторканність!». А особливо інтригу може внести Коломойський. Мобілізувавши, принаймні, електорат власної Дніпропетровщини, на фракцію він може розраховувати. Варто просто повторити ще не забутий досвід «Громади» Лазаренка і вибити з цього регіону його вихованку, Тимошенку. А для цього союзники знайдуться.
Отож, осінь обіцяє бути цікавою.
Юлій Хвещук
