Шкільна акція ОУН (90 років тому)

90 років тому:

16.06.1933 – на засіданні Крайової Екзекутиви ОУН ухвалено детальний план проведення на землях Західної України, що перебували у складі Речі Посполитої «Шкільної акції» – масового руху непокори українського населення проти намагань польського уряду ліквідувати українське шкільництво та прискореними темпами полонізувати українців. В загальних рисах концепцію такої акції обговорено та схвалено на спільній Конференції Проводу українських націоналістів з представниками КЕ у Берліні на початку червня 1933. Відтак після затвердження плану на засіданні КЕ (16.06) на спеціально скликаній конференції повітових представників ОУН у липні 1933 опрацьовано детальні інструкції щодо його практичної реалізації.

Проблеми з дискримінацією польською національною (проте владною) меншиною української освіти на західноукраїнських землях тривали ще з часів перебування цих земель у складі Австро-Угорської імперії. Проте в той період їх ще вдавалось залагоджувати на різних владних рівнях австрійської держави. Після завершення Першої світової війни, поразки ЗУНР та окупації західних етнічних українських територій, Польська держава, грубо порушуючи зобов’язання по гарантуванню прав національних меншин, які взяла на себе на міжнародному рівні, вдалась до безпрецедентних заходів швидкої асиміляції непольських слов’янських націй. На початок 1920-х із українських земель було сформовано 4 воєводства (Волинське, Львівське, Тернопільське і Станіславське), які сумарно складали близько 25 % території Польщі з 28 % населення польської держави. Українці становили найбільшу національну меншину Польщі – 14,3 %, титульна нація поляки – 69,2 %. Один з головних теоретиків полонізації Р. Дмовський договорився до того, що в українців відсутні почуття «політичної індивідуальности», усвідомлення національних політичних інтересів, розуміння якою має бути самостійна Українська держава, а тому вони як меншовартісний народ мають бути асимільовані народом вищої культури і рівня розвитку. Для реалізації цих планів польський уряд вдався до двох ключових практик: масове заселення «східних кресів» (західноукраїнських та західнобілоруських земель) польськими осадниками-колоністами з корінних польських земель, а також ліквідація закладів національної освіти усіх рівнів і заміна їх на польські. При цьому ця політика впроваджувалася системно і швидко. Якщо в 1919 (і це в часі війни!) на Західній Україні функціонувало 3662 початкових шкіл з українською мовою навчання, то в 1920-1921 навчальному році їх залишилося лише 1930, а далі у 1925-му – 1055, у 1930-му – 650, у 1939-му – 139. Про цю брутальну практику знищення національних шкіл на етнічних землях національних меншин цинічно сказано в розпорядженні від 30.10.1923 за № 3316 Кураторії Львівського шкільного округу (вищий орган управління освітою в Галичині): «Всі школи, як публічні, так і приватні, на території Річи Посполитої є в тіснім значенні цього слова польськими. Про інші, як не відповідаючі ідеї польської державности в Польській державі, не може бути й мови». 1923 польська влада завдала болючого удару по підготовці національних вчительських кадрів – у Львові закрито єдину українську чоловічу державну учительську семінарію, а дещо пізніше дві жіночі українські учительські семінарії у Львові і Перемишлі переведено на «утраквітизм», тобто двомовність. Крім того за короткий час польського панування близько 1,5 тисячі українських вчителів переведено до центральної Польщі, а ще 2,5 тисячі звільнено з роботи. Шкільним законом від 31.07.1924 польську та українську школи однієї місцевости об’єднували в одну утраквістичну (двомовну), що насправді означало приховану ліквідацію української школи. Також цей закон пропонував з допомогою місцевого плебісциту визначати мову навчання, проте на практиці із застосуванням шантажу, залякування, поліцейського терору та відвертої фальсифікації плебісцити прогнозовано показували, що місцеві українці чомусь палко бажають навчати своїх дітей польською мовою (давня істина: не важливо як голосують – важливо як рахують). Українські часописи тих часів рясніють численними прикладами таких «плебісцитів». Тактика асиміляції українців через двомовні школи втілювана усіма чинниками державної влади давала свої плоди: якщо на Прикарпатті (частина Західної України) у 1924 було 793 українські та 346 польських шкіл, то за три роки у 1927 навпаки – 773 польських і утраквістичних і лише 337 українських. Коментуючи сумні наслідки такої нецивілізованої політики професор Львівського університету та міністр віросповідань і освіти Польщі С. Грабський цинічно заявив: «Відзначаю із задоволенням, українська мова під владою Польщі втрачає право. Українські написи зникли з державних установ і стацій». В тодішній «європейській» і «демократичній» Польщі заборонено було вживати терміни «Україна», «українець», «українське» тощо. Новим шкільним законом 1932 між програмами шкіл третього рівня та гімназій штучно створювався розрив у три класи, що позбавляло випускників школи можливости продовжити навчання в гімназії. А задум був доволі примітивний: у селах були лише школи третього рівня, а на той час українці мешкали переважно у сільській місцевости і таким чином творилась поважна перешкода для здобуття українцями гімназіальної, а відтак вищої освіти. І все це творилось у той час, коли в сусідній Чехо-Словаччині успішно функціонувало та великою мірою фінансувались з державного бюджету поважне число українських вищих навчальних закладів. А в Італії, де українці були лише невеликою еміграційною спільнотою, стараннями вченого Є. Онацького створено кафедру української мови та літератури у Вищому Східному інституті в Неаполі та українська мова викладалась в деяких вищих навчальних закладах. Примітно, що коли Онацький написав граматику української мови для італійців та видав перший в Італії Українсько-італійський словник, то проти цього словника виступили посольства Польщі та СРСР.

Очевидно, що проти цієї неєвропейської ганебної політики нищення українського шкільництва протестували українські партії та суспільно-громадські організації, проте це швидше був «голос волаючого в пустелі». А коли їх протести почали набридати, то влада вдалась до утисків і переслідування українських національних культурних товариств, зокрема на Волині повністю ліквідовані осередки «Просвіти». А коли й це не допомагало, то 1930 на державному рівні в Галичині здійснено ганебну акцію «пацифікації» (умиротворення), під час якої польська поліція і військо (які в цивілізованих країнах захищають закон і права громадян) громили українські суспільно-культурні товариства, палили українські книжки, фізично розправлялись з українськими культурними діячами та вчителями. Історик професор І. Лисяк-Рудницький влучно охарактеризував цю політику: «Це гірше, ніж злочин, це – дурість». І це направду була дурість на найвищому державному рівні, бо кращої промоції для боротьби ОУН, піднесення національної свідомости та заохочення до спротиву усього народу годі було й вигадати.

Шкільну акцію ОУН провела добре підготованою та несподіваною для влади. Вона струснула усе українське громадянство й мала значний міжнародний резонанс. Акція виявилася доволі ефективним способом протидії денаціоналізації (полонізації) дітей і молоді, ба більше стала їх першим досвідом політичної боротьби та спонукою до активної участи, в уже недалекому майбутньому, в збройній борні за волю України. А про перебіг акції найкраще свідчать документи того часу.

Із записів «Архіву Сеника», цитованих на Варшавському процесі: «Пам’ятного вересня 1933 року майже в кожному українському селі вночі повикидано з шкільних залів польські державні герби й портрети польських державних достойників. Вранці, коли до класу прийшов учитель, один із малих школярів виголошував завчену промову, підтримувану одностайним криком усіх присутніх дітей з вимогою, щоб на українських землях українських дітей учив український учитель, українською мовою й про Україну. Заалярмовувана польськими вчителями польська поліція пробувала арештовувати шкільних дітей, але на їх захист часто ставали матері, б’ючи поліціянтів мітлами чи коцюбами, а це ще більш осмішувало представників польської влади. Для тисяч українських шкільних дітей такі події були пам’ятні на все їхнє дальше життя і творили першу лекцію активного спротиву окупантській ворожій владі.».

З листівки ОУН, яких десятками тисяч розповсюджували по західноукраїнських селах: «Батьки і Матері!

Хай Ваші діти йдуть до школи і розпочинають там боротьбу за українську школу! Хай зривають зі стін ляцьких богомазів і ляцькі відзнаки, хай чіпляють українські жовто-блакитні прапорці і портрети! Хай видирають з книжок усе, де там про Варшаву і „ойчизну”! Не купуйте польських книжок і про Польщу!

Хай діти виписують на таблиці кличі: „Геть з Польщею! Геть з ляцькою школою! Хай живе Україна! Хай живе Українська школа!”.

Якщо вчитель скаже їм молитися по-польськи, хай моляться по-українськи. Коли загалом говоритиме по-польськи, хай заявляють, що тут українська земля і мусить бути українська мова в школах! Хай не відповідають йому!

Якщо вчитель схоче змушувати дітей, батьки хай всі стануть в обороні того, на кого він кинеться!

Під час науки польської мови, історії і т.д. хай не дають діти вчителеві спокійно говорити, хай кричать „геть з ляцькими крулями і Польщею, – ми хочемо вчитися про Україну!”

Коли учитель скаже співати польські пісні, хай діти співають „Не пора…! Ми гайдамаки…!”. Хай говорять тільки по-українськи !!!

Коли вчитель буде викидати поодиноких дітей зі школи, хай діти не вступаються, всі хай стануть в обороні одного!

(…)

Батьки й Матері!

Ви ведете боротьбу рівночасно з Вашими дітьми!

Повчайте своїх дітей! Ставайте в їх обороні! На громадській і шкільній раді домагайтеся української школи! В день виступу дітей зійдіться з цілого села в однім місці, зробіть віче за українською школою! Проголосіть на ньому бойкот учителя – поляка чи хруня!

(…)

Молоді селяне і робітники!

Хай по всьому селі появляться кличі боротьби за українську школу! Хай на місце ляцької ворони замає на школі український прапор! Хай почує лях-наїзник, що він зайда на нашій землі!

І Ви, українські дівчата! Ви можете зробити в цій боротьбі дуже багато. Беріть поміж себе дітей і навчайте їх, за що мають боротися, заходіть в хати і ширіть кличі боротьби за українську школу!

Україна мала багато славних і завзятих доньок!

Ідіть їх слідами і покладайте своїх рук до боротьби з наїзниками наших земель!

Геть з ляхами, москалями, румунами і чехами!

Геть з ляцькою школою!

Хай живе боротьба за виховання української молоді в українськім дусі!

Хай живе Українська Національна Революція!

Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава!

Львів – Город, вересень 1933 р.

КРАЄВА ЕКЗЕКУТИВА ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ НА ЗАХІДНЬО-УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ»