Що нам робити з Росією? (Етюд про геостратегію)
Олег Баган
В останні тижні в українських ЗМІ розгорілася політична дискусія на тему Росії, яку впливові лідери Заходу, Президенти США та Франції Д.Трамп і Е.Макрон, запропонували повернути до «Великої 8-ки», а загалом у світі гучніше заговорили про нормалізацію стосунків з Москвою та зняття з РФ санкцій, накладених на неї через агресивну поведінку в Криму й Донбасі. Українські політологи й журналісти стурбувалися тим, що, мовляв, Захід – «ненадійний союзник», що в світі існують великі проросійські сили, що спільний фронт проти Росії, який вдалося вибудувати після 2014 р., руйнується. Загалом українці здивовані, що ніхто в світі серйозно не хоче боротися з Росією, що всі лише чекають нагоди, щоб стосунки з Росією поліпшити. Це все розчаровує (мовляв, Захід десятиліттями кричав, що він обстоює демократичні ідеали, а сам цинічно прощає майже все авторитарній Росії), це навіює сумніви (мовляв, імперіалізм та агресивність Росії – очевидні, але гуманістичний світ її однаково сприймає і навіть підтримує), це кидає в апатію (мовляв, якщо явні російські злочини – підтримка диктаторських режимів по всьому світі – від КНДР до Венесуели, – відверті вбивства політичних противників влади В.Путіна, тощо – ніяк не впливають на міжнародне співтовариство, то, може, вартує й самим розпочати діалог з Москвою?). Деякі українські політики в захваті від заяв Д.Трампа проголосили його «справжнім американським націоналістом», хоч він є лише правдивим американським імперіалістом, і тому так завзято шукає шляхів порозуміння з другим великим імперіалістом на іншому кінці світу – В.Путіним. Усе це не просто дошкуляє нашій свідомості, а й засмучує.
Натомість, щоб зрозуміти логіку міжнародних подій, треба не просто аналізувати сучасні квапливі політичні інтенції, а заглибитися в історичні геополітичні тенденції, треба навчитися бачити не тільки зовнішню оболонку сьогочасних подій, а й відчувати глибинну містику історичних явищ. Великий український мислитель ХХ ст. Дмитро Донцов завжди наголошував, що все на світі йде від містики, а лише закінчується політикою. Тобто реальними факторами світового поступу є такі категорії, як велич віри, духовні ідеали, національні гордощі, шал пристрасті, інстинкт виживання, культ традиції, енергетика честі, етика героїки тощо. Це вони формують в націях високі поривання, будять войовничість, примушують боротися за ідеальне і насущне. Тому в подіях довкола Росії насправді є більше містики, аніж політики, що ми пояснимо в наступних тезах.
Отже, чим сьогодні є Росія для світу?
Передусім це добре організована імперська система. Це означає, що вона буде кидати всі свої зусилля для досягнення своїх цілей в усі можливі куточки планети, жертвуючи будь-чим: людьми, коштами, тимчасовими інтересами. Це означає, що вона буде завжди проводити мілітаристську політику. Це означає, що вона буде завжди ігнорувати малими справами задля великих. А сумарно це означає, що Росія є історичним міжнародним хижаком. А хижак, як відомо, мусить їсти м’ясо і пити кров для того, аби жити. І з цим погоджуються усі, попри те, що офіційно називають себе гуманістами.
Другий аспект – Росія є окремою цивілізаційною субстанцією. Ще в Середньовіччі Московія сформувалася як унікальна країна і суспільство на синтезі європейських та азійських ментальних, культурних, державно-політичних традицій. Це витворило в ній особливе розуміння Добра і Зла, особливу форму релігійності, особливе відчуття краси. Тому саме в Росії кати і злочинці проголошувалися «святими», геть заформалізоване шаманство – «істінним православієм», а найпотворніші зразки вульгарного натуралізму та примітивного авангардизму в мистецтві – «найвищими естетичними досягненнями людства». Своєї вершини розвитку ця перевернута картинка світу досягла в епоху російського комунізму (1917—1990 рр.), коли майже всі духовно-моральні цінності в російському суспільстві були перемінені, переінакшені й перевернуті з ніг на голову. Однак при цьому російська цивілізація, особливо від ХVІІІ ст., коли вона перебувала на піку свого розвитку, породила велику кількість талантів, які творили в цьому абсурдному світі свої шедеври. І ось ця драма і трагедія сотень і навіть тисяч митців, від Авакумова до Достоєвського, від Рубльова до Толстого, є тією солодкою мукою насолоди, яка так вабить людство щодо Росії, є тим дивовижним, дещо патологічним бажанням споглядати потворне збоку, на віддалі. Тому світ ніколи не буде демонізувати Росію, як би нам цього не хотілося, ніколи не буде її замовчувати і блокувати, ведучи до руйнації, бо він завжди відчуватиме в ній протилежну собі духовну субстанцію, якою можна дивуватися як вічним парадоксом.
Третій аспект – Росія є гігантським геополітичним фактором. Географічне розташування Росії, її масштаби, наполеглива імперська політика обумовлюють постійний геополітичний тиск Москви на планету. Росія присутня в Центральній Європі (Калінінградська обл., фактично залежна від неї Білорусь, тепер окупований Крим), присутня на Чорному морі, яке має особливе геостратегічне значення, «натискає» на макрорегіон Передньої Азії через свій кордон на Північному Кавказі та свої війська у Вірменії, вона контролює величезну частину Арктики, має велетенську берегову лінію на Тихому океані, «тисне» своїм довгим кордоном із Казахстаном на Середню Азію, контролює геополітичну ситуацію в північній частині Далекого Сходу на довгих кордонах із Китаєм. Окрім того Росія має великий військовий флот, що дає їй змогу «з’являтися» із своїми геополітичними інтересами майже в усіх віддалених кутках світу. Чи можливо ігнорувати таку силу? – питання риторичне.
Четвертий аспект – надра Росії. Вони майже невичерпні: нафта, газ, кольорові метали, руди, золото, дорогоцінні камені та інші природні багатства, включно з велетенськими лісами й родючими ґрунтами. Це дає можливість російським елітам, попри дивовижну безгосподарність російського народу, систематично здобувати великі кошти на утримання російської імперії. Це потенційно є базою для великих випробувань Росії соціального, економічного, політичного ґатунків, тобто якісь там економічні санкції для цієї гігантської країни є лише комариними укусами і не більше: імперія в кожен важкий для себе історичний момент знаходить способи видобування із надр країни нових і нових коштів, аби знову озброювати свою армію і сяк-так нагодувати свій народ.
П’ятий аспект – психологія й ідеологія Росії. Від доби Середніх віків Московія сформувалася як велика військова машина, а її народ виробив собі специфічну етику жорстокості й експансивності. Тому вся історія Московії від ХV ст. була історією її наступу і грабежу сусідніх народів. Відтак Росія навчилася на всі виклики й удари відповідати контрударами, не розм’якшуватися і не входити в стан пасивності, а постійно виявляти войовничу активність. Тож будь-яка сфера життєдіяльності розглядається росіянами як сфера можливої боротьби, змагання. Відтак російська політика, і зовнішня особливо, це завжди «стиснута пружина», це сконденсована енергія опору й кінетики. Як наслідок, всі сусіди Росії і всі її суперники на міжнародній арені знають, наскільки це агресивна й деструктивна сила. При всіх недоліках російського менталітету – розхлябаність, вроджене хамство, отарність, лінивство, п’янство, вульгарність – російська держава завжди знаходила способи мобілізувати народну масу за допомогою добре підібраної ідеології – російського месіанізму й гегемонізму. Саме це вічно будить росіян до подвигів, до поривів в новий геополітичний простір, до дисциплінованого служіння своїм елітам.
Тепер задумаймося над питанням: чи може світ не рахуватися з такою потугою? Остерігаючись її дратувати та атакувати, світ враховує саме містичні категорії: національну гордість росіян, їхню куражність поведінки, самозакоханість культурну, гігантоманію, задирикуватість, ніколи не пояснену «загадковість» їхніх світопереживань та реакцій тощо. Адже з політичного боку Росія є країною відсталою економічно, деспотично-репресивною, навіть архаїчною та депресивною, через її колосальні соціально-демографічні деградації (занепад сіл в окремих зонах, господарська стагнація і нерозвинутість цілих галузей модерних технологій та сфер економіки, запустіння Сибіру і Далекого Сходу, масовий алкоголізм тощо).
Окремою проблемою є те, що всю жорстокість і злочинність Росії усвідомлюють тільки ті народи, які входили до складу СРСР і пережили жахіття російського большевицького терору. Саме ці народи усвідомлюють імперські загрози з боку сучасної Росії. Але ці народи є або задуже поруйнованими національно й безхребетними морально, як українці насамперед, або занадто малими і неспроможними на власну політику системного опору Москві. Позитивним винятком є три балтійські нації – литовська, латвійська та естонська, – які витворили собі твердий світогляд антиросійства і діють системно на послаблення впливів імперії в світі. Народи ж, які живуть на віддалі від Росії, реально не відчули її жорстокості, дивляться на неї за описаною вище схемою: це могутня імперія, приваблива цивілізація, планетарно впливова держава, заможна і динамічна. Тому нинішня об’єднана Європа, загалом демократичний Захід, основу яких складають народи, які не розуміють і не відчувають Росії, ніколи не будуть дивитися на неї як на об’єкт ізоляції, блокади, фронтової атаки; вони завжди сприйматимуть її як оригінальну цивілізаційну альтернативу до Заходу, яка цікава й приваблива тим, що є химерним затіненим відображенням Заходу і постійно вступає з ним у своєрідну змагальну гру.
І ще один фактор, який впливає на те, аби не ізолювати Росію: європейська політична філософія й дипломатія мають одну «залізну» засаду – вони твердо переконані на основі історичного досвіду, що одну країну із авторитарним режимом не можна ізольовувати на міжнародній арені, оскільки такий режим поступово легко перейде до диктатури, мобілізуючи своїх мешканців тим, що «проти нас – всі», а потім перетвориться на тоталітарний, як в нинішній Північній Кореї, який буде жити тільки одним духом – мілітаризму. Тож вимощувати для Росії шлях до нового тоталітаризму, переконані західні політики й дипломати, це радше шлях в безодню, аніж розв’язання проблеми існування цієї гігантської держави.
Якими можуть бути наші висновки?
1. Україні ніколи не вдасться якось так повести лінію міжнародної дипломатії, щоб змогти мобілізувати провідні країни Заходу (Німеччину, Францію, Велику Британію, Італію, США, Канаду) на одностайну політику протистояння Росії; за кожної нагоди еліти цих держав будуть шукати способи, аби включити Росію міжнародний континуїтет. Єдиним винятком і фактором контроверсії є факт імперської свідомості США і меншою мірою Великої Британії, які, відштовхуючись від своїх імперських стратегічних розрахунків, сприймають Росію як конкурента і суперника та протидіють її впливам. І на це одне може розраховувати Україна.
2. В якусь міжнародну гру не послаблення впливів Росії неможливо включити й інші великі й значущі країни світу (Мексику, Бразилію, Аргентину, ПАР, Єгипет, Саудівську Аравію, Іран, Індію, Китай, Японію, Австралію, Індонезію), бо вони, по-перше, мало знають і не відчувають Росію, не сприймають її як загрозу (всі, окрім Ірану, Китаю і Японії, про яких буде ще окрема розмова), а по-друге, самі є відкритими або прихованими імперіями, або принаймні гегемонами у своїх макрорегіонах, і тому дивляться на Росію як на потенційного союзника в складній міжнародній грі, в якій триває постійний тиск і обман щодо малих держав, якими часто маніпулюють великі і сильні держави.
3. Єдиною групою держав, які можуть потенційно протистояти Росії на міжнародному рівні, частково усвідомлюють її історичний деспотизм і закономірні загрози з її боку, є ті, які сусідять із нею і зазнали колись агресії з її боку. Такими є Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Грузія, Азербайджан, Туреччина, Іран (дві останні країни сусідують з Росією через, відповідно, Чорне й Каспійське моря), Казахстан, Китай, Монголія, Південна Корея і Японія. Саме в цьому просторі держав Україна повинна поступово й наполегливо шукати собі надійних союзників, діяти в кожній з цих країн винахідливо й специфічно, щоб знайти і розуміння, і співдію. Міра антиросійських настроїв в в цих країнах є різною, наприклад, Угорщина, частково Словаччина, Туреччина, Казахстан сьогодні роблять реверанси в бік Росії, обумовлені різними чинниками, переважно, геополітичними. Деякі з цих країн, як Іран, Китай і Японія, вірні своїм цивілізаційним та геополітичним стратегіям розвитку, і тому ведуть свої лінії міжнародної поведінки, орієнтуючись на власні національні ідеї, використовуючи при цьому російську міжнародну активність. Однак потенційно всі ці країни готові вступити в геостратегічне змагання з Росією, якщо відчують загрозу з її боку, навіть «оригінальна» Угорщина, яка сьогодні так гучно демонструє свою симпатію до режиму В.Путіна: вона це робить тільки тому, що хоче змагатися за свої регіональні імперські інтереси в рамках Євросоюзу (а той заважає їй в цьому своєю ідеологією космополітичного лібералізму) і шукає в Росії можливого союзника, який би якось «дестабілізував» єдину Європу своїми ексцентричними ідеалами і планами.
4. Україна має відчути себе лідером постсовєтського простору в антиімперських змаганнях щодо Росії. І тут важливо, по-перше, налагодити міцніші зв’язки із всіма посткомуністичними державами Євразії, передусім із державами Центральної Азії (Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан, Таджикистан), які переживають стрімкий період модернізації своїх суспільств, пробудження й утвердження державницької свідомості, національного та економічного піднесення, і через це стають глобальним фактором геополітичного переструктурування Євразії. Відповідно українська дипломатія і політикум загалом мали б розробити конкретну стратегію міжнародної діяльності на постсовєтському просторі, тобто витворити плани низки ініціатив геополітичного, господарського, інформаційного змісту, які б діяли на консолідацію країн цього простору в антиімперському, антиросійському дусі.
5. Російська Федерація залишається багатонаціональною державою, в якій проживає кілька десятків значущих етносів. Часто ці народи зберігають у своїй свідомості глибоку пам’ять про російські імперські злочини проти них (наприклад, в усіх тюркських народів росіян називають «касапами», тобто «різунами», за їхні криваві злочини). Особливо напруженою є ситуація на Північному Кавказі, де черкеси, кабардинці, балкарці, чеченці, інгуші, народи Дагестану мають чітку національну ідентичність, майже цілком не піддаються русифікації, зберігають свою національну образу на імперію. Подібні тенденції є в Татарстані, Башкирії, Чувашії, Якутії, Туві. Водночас сама Росія переповнена мігрантами-заробітчанами із мусульманських країн, переважно азербайджанцями, північнокавказцями, таджиками, узбеками та киргизами. Відповідно Україна мала б подбати про те, щоб інформаційно-політичні представництва цих народів і середовищ (мусульман) могли вільно діяти на її території, оскільки на території Росії вони не вільні у своїх ініціативах. Інакше кажучи, саме Україна як потенційний лідер постсовєтського простору мала б організувати системну інформаційну боротьбу антиімперського змісту, стати її акумуляційним центром. Лише через глобальну дестабілізацію Російської Федерації можливо досягнути послаблення її імперського тиску, можливо підважити ті п’ять принципів, які ми описали вище і які роблять Росію «привабливою імперією».
Тож наші сподівання на якусь мобілізацію «цивілізованого світу» проти недемократичної й агресивної Росії, яка порушує міжнародні норми, захоплює чужі території, підтримує тероризм і диктаторські режими в світі, є марними. Реальнішою є програма послідовних дій України на формування системної обструкції до російських імперських планів серед країн-сусідів цієї імперії, які мають свої національні інтереси, що конфронтують з російськими. По всьому периметру кордонів Російської Федерації ми мали б стимулювати процеси дискредитації та деструкції її імперських планів. Саме на це завдання мають бути націлені зусилля всієї української дипломатії. Таке реальне, а не ілюзорне, уявлення про українсько-російські стосунки має мати й наш політикум, а не жити в утопійних надіях на союзницький Захід. Ефективність же західної дипломатії і впливів, силу НАТО ми зможемо залучити тоді, коли розхитаємо стабільність імперії на просторі всієї Євразії. Скажімо, вже зараз Україна може почати політику особливого зближення із Японією, може виступити з низкою геополітичних та господарських ініціатив щодо середньоазійських держав, насамперед щодо Казахстану, аби через них зрушити весь тюркський світ, може розпочати взаємодію із Китаєм в різних сферах, зокрема в сфері озброєнь, тощо. Тобто нашим стратегічним завданням є руйнування союзницьких зв’язків Росії на просторі всієї Євразії і створення своїх пріоритетних зон активності, щоб у такий спосіб постійно тримати її в стані стривоженості, нестабільності.
Ми маємо усвідомити, що Росія є надто міцною і динамічною, аби можна було сподіватися, що її почнуть заганяти в «глухий кут» інші потужні держави. Але Росію можна послабити через виведення перед нею цілого комплексу проблем, через поступове намічування в її моноліті маленьких тріщин, які рік за роком будуть точити силу й послаблювати суцільність імперії. Імперія мала б впасти, як недавно будинок в Дрогобичі, через поступову саморуйнацію, міліметр за міліметром, сантиметр за сантиметром. Визвольні рухи малих народів, регулярні конфлікти із сусідами, соціальні виклики, нові геополітичні тенденції на різних краях імперії – від Чорного моря до Тихого океану, – релігійні конфлікти в середині Федерації, інформаційні війни в її комунікативному просторі, нові господарські тенденції, масовий дисидентський демократичний рух проти режиму В.Путіна тощо – усе це мало б творити розбурхані хвилі глобальної перебудови всієї Євразії, на яких сумнівно чи втрималась би стара імперія.
Зрозуміло, таке завдання виглядає і складним, і важким. Особливо як перед нашою малоросійською дипломатією. Це вам не регулярні майже розважальні поїздки на раути і порожні презентації десь у Париж чи Берлін з пискливими закликами: «ЄС і НАТО нас врятують!» Це вперта і сувора щоденна робота і боротьба за кожну значну можливість, це принциповість і велике почуття ненависті до імперії, яка зробила стільки зла світові. Але передусім для такого переродження української міжнародної політики має прийти переродження української соціальної психології: від ментальності глухого захисту і нарікальності до плекання ментальної наступальності. Українство має усвідомити, що наша країна розглядається російським імперіалізмом як «ключова жертва» на шляху до глобального зміцнення імперії (читайте геостратегічні праці А.Дуґіна, головного ідеолога світового домінування Росії!). Тому першими пораженськими кроками повинні у нас вважатися пропаганда пацифізму і мінімалізму в політиці, які сьогодні, на жаль, є ще нашим трендом.
