Що нам Афґаністан? (Геополітичний контекст подій в Середній Азії)

Олег Баган

Від травня 2021 року США і їхні союзники з НАТО розпочали останню фазу виведення своїх військ з Афґаністану. Минуло рівно 20 років, як війська США були введені в цю країну шляхом раптової інтервенції, як реакція на підриву будівель торгівельного центру в Нью-Йорку ісламськими терористами-фанатиками. Цілковите виведення американських військ, чисельність яких зараз сягає трохи більше 6-ти тисяч, має завершитися у вересні 2021 р.

Чи досягнули США своєї мети? Що буде з Афґаністаном далі? Якими є геополітичні результати цієї інтервенції і в які геополітичні перспективи може вилися ситуація довкола Афґаністану в майбутньому?

Однозначно можна ствердити, що рішення про військову інтервенцію в Афґаністан, прийняте адміністрацією президента США Джорджа Буша-молодшого, було помилкою. Так, американцям вдалося вгамувати мусульманський фундаменталістський рух «Талібан», який тоді переможно наступав у Афґаністані і загрожував вийти за його межі. Так, американцям вдалося вбити Усаму бен Ладена, людину, яка десятиліття була головним організатором, фінансувальником та моральним авторитетом ісламістського руху. Так, американцям вдалося зупинити поширення ісламського фундаменталізму передусім у геостратегічно важливому макрорегіоні Середньої Азії. Це позитивні наслідки цієї військової операції з точки зору геополітичних інтересів Вашинґтону.

Однак є кілька й негативних наслідків цих всіх цих подій, починаючи від 2001-го року. Вони такі:

1. Сполучені Штати втратили моральний авторитет в глобальних вимірах як держава, яка пішла на військову інтервенцію в абсолютно чужу, віддалену країну, не маючи для цього жодних політичних, військових, морально-ідеологічних мотивацій, які б хоч якось узгоджувалися із міжнародним правом.

2. Сполученим Штатам, за великим рахунком, не вдалося перетворити Афґаністан на демократичну, з тенденціями до загальної модернізації, стабільну, мирну державу; навпаки, приблизно 40% території країни й далі контролюють таліби, офіційні демократичні інституції, які розвинулися за останні 20 років під впливом США, слабкі й малоавторитетні, в країні немає надійної економіки, панує страшна бідність, соціальне життя пронизане наркоторгівлею, клановістю, патерналізмом.

3. Американці вбили десятки тисяч людей, самі й їхні союзники зазнали втрат в кілька тисяч – і все це жертви безсенсовної, по-суті, війни, яка врешті-решт не принесла ніяких суттєвих геополітичних результатів, не зупинила процесів, які продовжують розвиватися.

4. У глобальних вимірах усе це послабило авторитет колективного демократичного Заходу, який виступає в сучасній світовій цивілізації як твердиня та осердя цінностей та принципів миролюбності, демократичної законності, толерантності, поступовості. Криваві події в Афґаністані дали очевидний привід для всіх авторитарних та неототалітарних урядів світу, від Росії і Китаю до Венесуели й Зімбабве, не кажучи вже про мільйони мусульманів планети, говорити про дволичність Заходу, і передусім США, про тиранію й імперську захланність та несправедливість найсильнішої держави світу.

Загалом у миротворчій місії США в Афґаністані під егідою НАТО брали участь 42-і країни, в основному члени НАТО. Таким чином геостратегічні промахи США були перенесені на весь Захід.

Очевидно, що Вашинґтон у 2001 році відважився на таку масштабну інтервенцію у таку складну й неоднозначну країну, як Афґаністан, тому що усвідомлював загрозу, яку ніс радикальний ісламізм передусім в макрорегіон Середньої Азії, який Збіґнєв Бжезінський назвав «Євразійськими Балканами» через скупчення в ньому різних геополітичних тенденціях та національних протиріч. У вужчому значенні Середньою Азією вважається коло країн, яке творять Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Кирґизстан та Таджикистан. У ширшому значенні – це простір, який охоплює власне Афґаністан, Пакистан, Іран, посередньо зачіпає Туреччину, Азербайджан, Вірменію, Росію, яка має прямий вихід на Кавказ і в Каспійське море, геополітичні інтереси Індії і Китаю. Відтак зона Середньої Азії є об’єктом змагань великих держав, які прагнуть витворити в ній свої пріоритетні тенденції, насамперед це Росія, Туреччина, Іран, Пакистан та Китай. Тож активність США, які через військовий бліцкриґ увірвалися в цей простір, використовуючи нестабільність Афґаністану, мала запобігти посиленню впливів цих держав. Американцям йшлося передусім про те, щоб перешкодити поширенню ідей та реальних соціальних тенденцій ісламського фундаменталізму в країни Середньої Азії, особливо в Таджикистан і Туркменістан, меншою мірою в Кирґизстан та Казахстан як більше світські держави за самою ментальністю своєї людності. Вашинґтон, і певною мірою весь глобальний Захід, сприяє тому, аби в цих великих за територією й потенційно господарськи потужних державах, особливо в Казахстані, прищепилися демократичні форми урядування та свідомості. З огляду на історичні тенденції цих народів, демократія приживається серед них повільно, зараз усі п’ять середньоазійських держав є зразковими прикладами авторитаризму, патерналізму та державної корупції. Частково за винятком Кирґизстану, який бодай імітує якусь демократію за формою.

Стратегія Росії в цьому макрорегіоні, який від кінця ХІХ ст. входив до складу її імперської держави, полягає якраз у протилежному. Москва прагне зміцнювати середньоазійські авторитарні режими, підігравати тенденціям до різних форм державної корупції, бо тільки таким чином вона може поширювати свої впливи в макрорегіоні, наприклад, допомагаючи зброєю диктаторам на зразок Емомалі Рахмона в Таджикистані.

Проникнення Китаю в Середню Азію має більше економічний зміст і характер. Іран має за пріоритет духовно-ідеологічні впливи, Туреччина – етнічні, позаяк головні нації макрорегіону – узбеки, казахи, туркмени й кирґизи – належать, як і турки, до тюркського суперетносу.

У усього цього й витворюється складність суспільно-політичної та культурно-етнічної ситуації в Середній Азії. Сусідній Афґаністан на цьому тлі – це найвідсталіша, найбідніша і найпатріархальніша країна макрорегіону. Однак саме з неї, як не парадоксально, можуть виходити процеси, які зрушуватимуть події та тенденції в усьому макрорегіоні. Саме в Афґаністані зосереджено найбільше людей, які з великим фанатизмом вірять в пророцтва Мухамеда, найбільше людей, які воюють від дитинства і мають прямий військовий досвід, найбільше людей, які ненавидять стан справ, що існує, і прагнуть його кардинально перемінити. Тут вартує зауважити, що в Афґаністані і в усіх середньоазійських державах суспільства є переважно молоді в порівнянні з європейськими, середній вік більшості мешканців – 30 років. Це наслідок демографічного буму, який триває вже третє десятиліття. Це означає, що всі ці суспільства потенційно схильні до радикальних перемін, до засвоєння нових ідей (це дві головні ознаки ментальної молодості).

Сам Афґаністан із людністю приблизно 40 млн. є багатонаціональною країною. Основу афганської нації складають пуштуни (понад 15 млн.), які своєю чергою діляться на кілька племен-субетносів. Пуштуни – це іраномовний етнос, який належить до індоарійської сім’ї народів-мов. Власне він і створив Афґаністан як державу в середині ХVІІІ ст., коли військовий ватажок пуштунів Ахмад-шах Абдалі переміг іранців і почав контролювати всю країну. Перед тим два століття територію Афґаністану ділили між собою Іран та Індія. Ахмад-шах Абдалі навіть завоював великі терени за межами Афґаністану.

На початок ХІХ ст. оформилися приблизно кордони сучасного Афґаністану з посиленням влади еміра Кабулу. Відтоді це місто є центром країни. У 1838—1842 рр. вибухнула перша афґано-британська війна, коли Велика Британія спробувала з Індії поширити свої володіння на північ, в зону Середньої Азії. Під час другої британо-афґанської війни 1878—1880 рр. Великій Британії вдалося захопити більшу територію Афґаністану. Відтоді ця країна була протектором Лондона. У 1919 р. спалахнуло велике афґанське національне повстання під проводом Аманули-хана, яке закінчилося проголошенням самостійності Афґаністану. Після кількох громадянських протистоянь і війн, в які активно втручалася Велика Британія, падишахом держави став Мухамед Заґір-шах, родич Аманули-хана. Його монархічний режим великою мірою загальмував розвиток країни в усіх вимірах. Афґаністан перетворився на одну із найвідсталіших країн Азії. У 1963 р. внаслідок громадянських зрушень була встановлена конституційна монархія, почалася певна вестернізація країни. Проте держава залишалася взірцем кланового, клептократичного правління, коли реальні реформи блокувалися наближеними до влади групами.

Паралельно в країні наростав пуштунський націоналізм, лідером та символом якого став військовий і політичний діяч, родовий аристократ Мухамед Дауд (1909 – 1978). М.Дауд був генералом та керівником низки управлінських ланок держави, потім став прем’єр-міністром, сприяв модернізації країни, реалізував кілька масштабних господарських проектів. Поєднував у своїй ідеології націоналізм, ісламізм та поміркований економічний соціалізм. В його особі дивним чином сплелися риси інтелектуала й вольового лідера, прогресиста й консерватора, як це не парадоксально, але типово для мусульманських країн. У 1873 р. М.Дауд організував військовий переворот і встановив республіку. Перед Афґаністаном відкривалася перспектива реального прогресу і зміцнення країни. Однак в середовищі правлячої верстви вже зростали нові ідеологічні тенденції, зокрема радикального марксистського соціалізму, який уособлювала Народно-демократична партія Афґаністану, яку таємно підтримував СРСР. У 1978 р., очевидно, за вказівками з Москви (ця історична тема до сьогодні залишається не вивченою) група вищого керівництва НДПА організувала жорстокий переворот, під час якого був убитий М.Дауд і вся його родина, найближчі друзі і соратники. Цю групу очолював Нур-Мухамед Таракі (1917—1979). Так, Москва фактично фатально зупинила позитивний соціально-політичний процес в Афґаністані і надовго кинула країну в прірву руїни та безнастанних війн, який триває до сьогодні.

Однак радикальний марксистський соціалізм та орієнтація Н. М. Таракі на СРСР викликали реакцію протидії в афаґанському суспільстві і до влади також шляхом перевороту прийшов один із його соратників Хайфізула Амін (1929—1979). В країні почалася громадянська війна, оскільки соціалісти своїми масовими репресіями розпалили ненависть у суспільстві. У кінці грудня 1979 р. режим Х. Аміна скинули совєтські війська, які вторглися в Афґаністан, прагнучи зберегти владу радикальних соціалістів. Так почалася 10-річна доба совєтської окупації і правління її ставленика Бабрака Кармаля (1929—1996). У 1986 р. Б. Кармаля змінив молодший і дієвіший Мухамед Наджибула (1947—1996).

Після виведення совєтських військ з Афґаністану в 1989 р. в країні почалася громадянська війна між різними групами моджахедів (повстанців), які упродовж 10-ти останніх років вели війну з совєтською окупацією. Певний час М. Наджибула сподівався утримувати владу й досягнути консенсусу з моджахедами. Але намарне. У 1992 р. Кабул був взятий моджахедами. Президентом країни був проголошений Бурґанудин Рабані (1940—2011), таджик за національністю, один із лідерів моджахедів, який мав візію творення демократії в країні. Поступово сили легальної влади стали танути перед наступом нового політичного руху «Талібан», який виник на півдні, в м. Кандаґар, серед студентів-пуштунів медресе. Його лідером став Мухамед Омар (1962—2013). У 1996 р. таліби взяли Кабул. Кілька років їм ще протистояло об’єднання різних командирів моджахедів на чолі з Б. Рабані, відоме як «Північний альянс». У 2001 р. «Талібан» отримав повну перемогу і почав контролювати майже 90% країни. Таліби, які з фанатизмом насаджували норми шаріату, відзначалися особливою нетолерантністю, войовничістю. Їхній бурхливий наступ на всі провінції Афґаністану міг перекинутися в інші ісламські країни Середньої Азії, де також зріли соціальні пагони ісламізму. Тому а ситуацію втрутилися США, а цілком не через терористичні акти в Нью-Йорку.

Складність етнічної картини Афґаністану була історично обумовлена тим, що до ХІ ст. більшу частину його сучасної території заселяли етнічні таджики, потім узбеки, туркмени, які переживали в Середньовіччі свій furror-periode. Лише в ХІ—ХVІ ст. пуштуни розселилися по більшій частині території країни. Зараз головними національними меншинами в Афґаністані є таджики (майже 3 млн.), узбеки (1,5 млн.), іраномовні хазарейці (1,5 млн.), туркмени (500 тис.), нуристанці (понад 100 тис.), белуджі (понад 100 тис.) та ще десяток дрібніших етнічних груп. (Цифри про кількість нацменшин наводимо приблизні, бо не існує надійних переписів населення цієї країни в останні десятиліття). Офіційними є в Афґаністані дві мови – дарі і пушту. Дарі – це східноіранська мова, яка поширилася в країні від Середньовіччя, коли Афґаністан належав до іранських володінь. Це, умовно кажучи, lingua franca Афґаністану. Мова пушту стала офіційною тільки в ХХ ст.

«Етнічна мозаїка» Афґаністану певною мірою обумовлює постійну напруженість в країні, оскільки різні етнічні групи, інколи мільйонні за чисельністю, остерігаються домінування одна проти одної. Успіх талібів визначається передусім тим, що вони були породженням найбільшої етнічної групи Афґаністану – пуштунів.

На сьогодні таліби реально контролюють до 40% території країни. Влада, яка була офіційно обрана в демократичний спосіб за підтримки США, не користується авторитетом і розумінням з боку більшої частини людності афґанців. Тому можна легко передбачити, що з моменту цілковитого виходу американських військ у вересні 2021 року розпочнеться нова фаза громадянської війни. Якщо взяти до уваги те, що радикальний рух «Талібан» підтримують впливові мусульманські лідери, політики й фінансисти з багатьох країн ісламського світу, особливо з Саудівської Арабії, Пакистану, то можна легко передбачити, що саме він стане головною військово-політичною силою в цій війні.

Якщо в Афґаністані станеться перемога «Талібану», то це означатиме, що ця велика держава перетвориться на гігантський генератор радикального ісламізму в просторі Середньої Азії, чого так боялися США і їх союзники, відважившись на інтервенцію 2001-го року. Тобто загальна політична ситуація може повернутися до початкової точки. Тут ще треба мати на увазі два значущі факти: 1) сумарно мільйони мешканців Афґаністану є етнічними таджиками, узбеками, туркменами та кирґизами, а це означає, що їм легко буде спілкуватися з людністю в країнах Середньої Азії, що розташовані північніше; 2) мешканці Середньої Азії звикли протягом століть дивитися на культурний простір, пов’язаний з Іраном (а у випадку з Афґаністаном це саме так), як на «серцевинний», «наставницький», «сакральний» в контексті їхньої ісламської свідомості, тобто ідеї з цього простору мали й мають здатність особливо стрімко поширюватися на північ. Тож цілком можна прогнозувати, що незабаром настрої з Афґаністану будуть перекидатися до Середньої Азії.

Тут для порівняння зауважимо, що всі держави Середньої Азії є меншими за кількістю людності порівняно з Афґаністаном: так, в найбільшому за населенням Узбекистані проживає 31 млн. люд., в Казахстані – 18,5 млн., в Таджикистані – 7,5 млн, в Туркменистані – 6 млн., в Кирґизстані – 5 млн.

Інакше кажучи, бурхливі процеси в Афґаністані здатні будуть розхитати стабільну ситуацію в країнах Середньої Азії, якщо вони «наберуть обертів», а це, своєю чергою, послабить позиції Росії в цьому макрорегіоні, яка має «теплі» стосунки з авторитарними лідерами середньоазійських держав і їхніми скорумпованими режимами. Водночас загальне пожвавлення геополітичної ситуації в макрорегіоні неодмінно змусить бути активнішими тих глобальних гравців, які бачать в ньому свої геостратегічні інтереси, а це передусім Китай, Туреччина та Іран.

Тож наш загальний висновок такий: чим «гарячішаю» буде геополітична ситуація в Середній Азії, тим більше вона відволікатиме увагу імперіалістичної Росії. Загальна нестабільність на південних кордонах Росії, в якій самій проживає понад 30 млн. мусульманів (загальна кількість мусульманів є майже державною таємницею Росії, оскільки ця цифра підважує ідею її духовної єдності),. змусить її бути розважливішою в своїй експансивності в Східній Європі.