Роздуми над життєписом святості блаженного Володимира Прийми

Ікона блаженного мученика Володимира, співця, страдецького страстотерпця

27 червня 2001 року Папа Іван Павло ІІ урочисто проголосив блаженними 28 українських мучеників за віру Христову. У цій спільноті новобеатифікованих єпископів, священиків, богопосвячених осіб, на перший погляд, чисто випадково опинився мирянин, звичайнісінький український селянин-хлібороб, образ якого є суттю нашої нації з усіма її вадами та чеснотами. Не богослов, вишколений високими біблійними науками, не особа, вибрана і настановлена виключно задля служіння Богові, але звиклий чоловік, який на щодень перебував посеред нас грішних, ходив за плугом і ростив дітей, сумував і веселився, як роблять це усі земні, і щодо якого, навіть у найсміливіших помислах, за земного життя ми ніколи не спогадали б, що ця людина є святою. Але в Бога немає нічого випадкового і те, що для людської логіки видається принаймні дивним, насправді є нашим ще дитячим невмінням побачити і зрозуміти так очевидні Божі речі, осягнути які ми спроможні лише з плином часу.

Життєпис блаженного Володимира Прийми можна викласти у декількох реченнях та описати кількома датами. Народився 17 липня 1906 року у селі Страдч, що неподалік Львова. Батько Іван Прийма був дяком та секретарем при церкві, мати Ганна Прийма – господинею. В подружжя народилося дев’ять дітей з яких вижило семеро хлопців. Життєві шляхи братів Володимира були різними: Роман загинув в УГА, Мирон як греко-католицький священик висланий на Сибір (до 1956), Левонко працював інженером, Іван – учителем математики, Максим – священиком (убили поляки), Михайло – бухгалтером. Наслідуючи батька, Володимир після навчання у дяківській бурсі сповняв обов’язки дяка та диригента у парохіяльній церкві. 10 листопада 1931 року одружився із Марією Стойко і виховував чотирьох дітей: Анну, Романа, Мирона і Марію; п’ятий син Іван помер у віці кількох місяців. 26 червня 1941 року Володимр Прийма разом із священиком Миколою Конрадом були замордовані більшовиками у лісі на околиці сусіднього села Ямельня.

Здавалось б, типовий життєпис українського селянина першої половини ХХ століття. Мільйони таких були неповинно убитими лише за те, що жили на своїй землі, говорили своєю мовою та молились у Трійці єдиному Богові. І все ж, коли ретельніше приглянутись до його долі, то неможливо не помітити, як особисті чесноти християнина органічно вплелись у незбагненний візерунок Божого промислу, і саме тому його життя стало символом і гідним зразком наслідування для нас – тих, хто вважає себе українцями і християнами.

26 червня розпочався четвертий день війни. На схід раз-по-раз летіли бомбардувальники, гучно били гармати. В нашому народі є влучна приповідка – «як тривога, то до Бога», то й люди з усіх кутків села щодня сходились на Літургію. Уже по завершенні Служби Божої до священика підійшов хтось з Вигона (частина села біля автошляху Львів-Яворів) з проханням відвідати із Святими Тайнами жінку, яка перебувала при смерті. Священик, не вагаючись, одягнув ризи, взяв Євхаристійного Христа і вже зібрався йти, коли селяни, що затримались у храмі, спробували зупинити о. Миколая:

‑ Отче, ми вас не випустимо.

‑ Як це не випустите? Чому?

‑ Хіба ж ви мала дитина, не розумієте, що твориться? Погляньте скільки людей «червоні» поарештували! Де вони тепер? Їх вивезли на Сибір?.. Убили?.. Закопали? Та ж як побачать вас у священичому одязі, відразу замордують.

Священик лагідно поглянув на людей, трохи помовчав і відповів.

‑ Чи уявляєте собі, що ви мені пропонуєте? Та якщо жінка, не доведи Господи, помре без Сповіді і Причастя, я матиму смертний гріх. Навіть, якби мене мали вбити – це мій пастирський обов’язок.

Не сміли люди перечити священику, аж тут дяк Володимир Прийма звернувся до отця:

‑ Отче, самого вас не впущу – я піду з вами.

Тепер уже священик почав відмовляти дяка:

‑ Володимире, це мій священичий обов’язок, а ти в цей непевний час повинен опікуватись сім’єю.

Блаженний священномученик Миколай, страдецький страстотерпець

Та дяк продовжував наполягати, і священик урешті погодився. Жоден червоноармієць не зачепив їх, коли вони проходили вздовж шосе, яким «червоні», колона за колоною утікали на схід. Священик висповідав та запричастив хвору. На зворотному шляху їх теж не рушили більшовики, і треба було яких кілька сотень метрів до соснового ліска, що вкривав страдецьку гору, як здалеку їх помітили енкаведисти, що в той час на конях їхали з сусіднього Янова (нині смт. Івано-Франкове). Священика і дяка зловили й повели у напрямку Львова. З гори селяни бачили усе це і відразу повідомили дружину Володимира Марію. Вона наздогнала заручників аж у сусідньому селі Ямельня і кинулась чоловікові на груди. Тоді один з енкаведистів хотів застрелити її, але інший, пошкодувавши кулі, почав бити жінку прикладом, після чого полишили її непритомну та й пішли далі. Згодом п. Марія назвала імена катів: капітан Філатов, начальник гарнізону Дяченко, працівник райкому партії Рінґель, єврей з Янова.

Зранку наступного дня в селі уже були німці, проте людей ще декілька днів не впускали на пошуки зниклих, мотивуючи наказом стріляти без попередження в усіх підозрілих осіб. Знайшли мучеників через п’ять днів на узліссі, що зветься Бірок, на околиці села Ямельня. Оповідають, що старенького священика убили однією кулею. На голові в нього запеклася кров, напевно, що від удару прикладом. Дяка ж страшно катували. У нього були вибрані очі, поламані руки і ноги, а на тілі нарахували 28 колотих ран.

Нині подібних трагічних історій з того періоду ми маємо незліченну кількість. І все ж… І все ж є в ній щось незвичайне, щось непроминаюче важливе як для наших, так і прийдешніх часів. Як часто ми забуваємо відому істину – «із крові героїв зростає нація, з крові мучеників зростає Церква». Їх трагічна смерть не була випадковою. Видно задовго до цього Господь готував їм тернові вінки мучеників, які згодом у незбагненний спосіб перемінив на лаврові вінки слави. І ще як часто ми боїмося смерті, терпінь, ба, навіть нетривалих випробувань чи простих незручностей, як часто молимо «Господи, не допусти…, відведи…, охорони…», забуваючи, що терпіння гартують, очищають, освячують. Чи міг священик з огляду на небезпеку військового часу піти до потребуючої пізніше, як мине тривога? Зрештою, не минуло й доби, як уже зранку наступного дня в селі були німці. Звісно, що міг, і ніхто не порахував би йому цього за зле, розуміючи, що, згідно людської логіки, інакше і не можна було вчинити. Чи міг Володимир Прийма вхопитись за рятівну соломину, яку йому подавав священик, відмовляючи: «Володимире, твій обов’язок опікуватись сім’єю», і не наражати себе на небезпеку? Так, міг, і, за людською логікою, ніхто і ніколи не посмів би дорікнути йому, адже сам отець намагався відмовити дяка від цього наміру. Але в той час обидва блаженні мислили не обмеженими людськими категоріями самозбереження, а почуттям найвищого християнського обов’язку перед Творцем. Не розумом, але серцем сприйняли вони Христову заповідь «люби ближнього твого, як себе самого» [Мт. 22:39; Рим. 13:9; Гал. 5:14] і нею керувались не тільки того трагічного червневого дня, але, як свідчили сучасники, впродовж усього свого життя.

Багато літ спливло від тих подій. Сьогодні немає в живих уже жодного з однолітків священика чи навіть багато молодшого дяка – повмирали усі, і все, що мали, що шанували і чим пишались та дорожили покинули на землі для тління та небуття. Повмирали і їхні кати. На згадку тут приходять лише слова-молитва Тараса Шевченка – «які ж мене, мій Боже милий, діла осудять на землі?» Їхня смерть стала величним підсумком усіх їхніх тихих та непомітних праведних трудів земних. І коли починаєш усвідомлювати це, то раптом зникає страх перед смертю, навіть смертю кривавою, мученицькою, бо розумієш, що мучеництво за народ, за Церкву, за Христа ще треба заслужити, що це не страта, але благодать, яку, як нагороду, отримують праведники. І сказане незаперечно стверджує практика життя, бо і блаженний о. Миколай, і блаженний Володимир отримали життя вічне та увійшли в сяєво Божої слави на небесах, а на землі для усього українського народу стали гідним прикладом для наслідування.

Коли розмірковуєш над долею особи світської, мирянина Володимира Прийми, то раптом усвідомлюєш, що її неможливо відокремити, відірвати від долі особи духовної, священика Миколи Конрада. Так виглядає, що обидва святі є немислимі один без одного, і саме через цю цілісність Бог хоче наголосити нам на важливих, особливо в теперішньому часі маловір’я, споконвічних істинах. Священик і дяк віддали своє життя, несучи потребуючій Найсвятіше Тіло і Найсвятішу Кров Ісуса Христа (Пресвяту Євхаристію). Як колись Господь наш не вагаючись пролив свою кров і віддав своє життя, щоби порятувати людство, так і о. Миколай та Володимир своїми муками і смертю засвідчили, що для християнина у цьому тимчасовому земному житті не може бути цінності більшої, як Пресвята Євхаристія. Цей приклад є особливо промовистим для наших часів, бо допомагає осягнути: а що ж урешті відбувається на Божественній Літургії в момент, коли священик виголошує: «Святеє святим», коли ми приступаємо (чи не приступаємо) до Причастя. Людино, уже найвищий час зрозуміти, що приймаючи Тіло і Кров Христа, ти повинна бути святою, бо інакше, за словами апостола Павла, кожен, хто негідно споживає Євхаристію, «буде винний за Тіло і Кров Господню» та «суд собі їсть і п’є» [1 Кор. 11:27-29]. Бо «Святеє» – це та найвища цінність, яка кожному з нас дарує життя вічне [розваж Ів. 6:53-56], за яку впродовж Христової ери мільйони християн не вагаючись, без страху і жалю віддавали своє життя. З іншого боку, якщо ти вважаєш себе особою віруючою, християнином (християнкою), ти не маєш права не бути святим (святою), бо, як засвідчив апостол Іван, ніщо нечисте не увійде до Царства Небесного [Об. 21:27].

Також у наш непевний час єресей та розколів єдність о. Миколи Конрада та Володимира Прийми, священика і мирянина, є добрим і повчальним прикладом цілісності Христової Церкви, органічної і нерозривної єдності усіх її станів – ієрархії, духовенства, монашества та мирян. Кожен згідно зі своїм покликанням і Божим задумом на своєму місці сповняє свій неповторний і по-своєму найважливіший Божий план і сподівання, які на кожного, хто приходить у цей світ, покладає Творець. Про це виразно навчає апостол Павло, коли порівнює єдність Церкви з цілісністю людського організму [розваж 1 Кор. 12:1-31]. Христос своєю смертю і воскресінням збудував та утвердив єдину Церкву, яка непорушно стоїть уже два тисячоліття і стоятиме до другого Його приходу. Уже дві тисячі років Він кормить і лучить в одне містичне тіло окремих членів цієї Церкви своїм Тілом і своєю Кров’ю. Тому кожен, наскільки за людськими мірками він не був мудрим, талановитим чи харизматичним, хто противиться, відводить від єдності Церкви, а також кожен, хто довіряється, спомагає, слідує за такими особами, стає винен супроти Тіла і Крові Господньої, робиться винним у смерті мільйонів Христових мучеників, які за єдність Церкви жертвували своє життя.

На початку цих розважань ми згадували, що в Бога немає нічого випадкового і закономірним є те, що за Божим промислом у вересні 2012 року Синод єпископів УГКЦ проголосив блаженного Володимира Прийму покровителем мирян з тим, щоби його життя, віра і вірність Творцеві були постійним і надійним дороговказом для кожного українця, християнина. Властиво прикладом має бути не лише смерть, але й усе життя блаженного. Так, мова саме про ці сірі одноманітні будні, у яких, здається, немає і бути не може жодної героїки, жодної святості. Але ж якщо, для прикладу, людина незряча, то чи означає це, що не існує краси довколишнього світу? Так само і зі святістю – незрячий серцем не зможе побачити її у повсякденному житті. Жити в Бозі, жити чесно, сумлінно сповняти свій подружній, професійний обов’язок, відчувати потреби ближнього, жертовно працювати для народу, не чинити неправди, не брати участі у справах темряви – хіба це не святість?! [Розваж Пс. 1:1-3; Мт. 5:3-11; Лк. 6:20-23; Об. 14:13]. Нерідко серед нас можна почути нарікання, як непросто стало жити, як багато треба працювати, і так не вистачає часу, щоби відпочити, розважитись (чи в простолюдді «відірватись»). А чи легко, чи просто було жити нашим батькам та дідам? В ті часи не було такої як нині техніки та механізмів, немислимі були сучасні зручності і вигоди, працювати доводилось, докладаючи важких фізичних зусиль, зранку до ночі, і вислід цієї праці часами бував настільки мізерним, що бракувало навіть на найнагальніші людські потреби. Чи міг блаженний Володимир після цілоденної виснажливої праці в полі увечері мовити собі: «досить з мене того, я хочу відпочити, полежати або просто побути з родиною, з дітьми». А все ж ні – попри обов’язки годувальника немалої родини, попри сумлінну працю при парохіяльній церкві він ще відчував внутрішню потребу хоч дещицею прислужитись своїй упослідженій нації. У Львівському центральному державному історичному архіві дивом збереглись документи, що засвідчують активну суспільну працю Володимира Прийми. Незважаючи на протидію польської влади, разом із тодішнім парохом о. М. Вояковським він був серед тих небайдужих односельців, які творили у Страдчу читальню «Просвіти», і належав до керівного ядра сільського осередку. Пригадаймо крилаті слова великого І. Котляревського про важливість суспільної праці: «Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинность ісправлять». Саме цієї відповідальної громадянської позиції перед своїм народом кожного зокрема так часто бракувало у різні періоди історії України, зрештою бракує її і сьогодні. Адже погляньмо скільки серед нас є людей розумних, освічених, талановитих, діяльних і як небагато маємо релігійних, громадських, культурних товариств, організацій, рухів. Виразником суспільно-національної і релігійної свідомості минулого століття було гасло: «Людина з високою освітою належить не собі, але народові». І саме це велетенське релігійне і патріотичне піднесення народу, який не мав власної держави, дало такі рясні і величні плоди, що ними ми живимось навіть у нашому третьому тисячолітті, і серед інших чинників вони також цементують нас як націю, кріплять як єдиний Божий народ.

Володимир Прийма не вважав себе святим. Він просто чинив згідно з тим, що підказувало йому сумління, жив у мирі з собою та ближнім, жив у Бозі і з Богом. В тих часах людей подібних до нього були тисячі, сотні тисяч, мільйони, і Володимир Прийма є уособленням усіх мучеників, що загинули за віру Христову та за рідну землю, усіх, хто карався по тюрмах і сибірах, хто в часи підпілля і переслідувань зберігав віру і плекав українську традицію. І тому Церква поставила нам життя блаженного Володимира, як приклад гідний для наслідування, щоби кожен з нас особисто і увесь український нарід зростали і мужніли у вірі та християнських чеснотах Богові на славу, Україні – на добро, а нам – на спасіння і життя вічне. Амінь!

Довідка: Мощі блаженного Володимира Прийми ексгумовано і урочисто перенесено до парохіяльного храму Успіння Пресвятої Богородиці у селі Страдч Яворівського району Львівської області. Щороку 26 червня в день загибелі блаженних о. М. Конрада та В. Прийми у Страдчі відбувається велика всеукраїнська проща. Детальна інформація про розклад богослужінь, нічних чувань, а також молитва до блаженного Володимира розміщені на сайті парохії с. Страдч.

1930-ті рр. Сидять (зліва направо) Володимир Прийма, Мальвіна Коновалець, о. Микола Вояковський

1930-ті рр. Третій ряд (стоїть посередині) Володимир Прийма, другий ряд (сидить посередині) о. Микола Вояковський

1930-ті рр. Церковний хор с. Страдч. Середній ряд (5-й і 6-й зліва) о. Микола Вояковський та Володимир Прийма

1933 р. Родина блаженного Володимира. У верхньому ряду стоять: Володимир Прийма (другий), Марія Прийма з дому Стойко, дружина блаженного Володимира (третя). У нижньому ряду сидять: Анна Прийма з дому Гуралевич, мати Володимира – на руках тримає Анну-Ірену, доньку Володимира; правіше – Антоніна Прийма, дружина о. Мирона Прийми (брата Володимира). Інші особи не ідентифіковані.

1936 р. Родина блаженного Володимира. У верхньому ряду зліва направо стоять рідні брати Прийми: Михайло, Володимир (блаженний), о. Мирон, Іван (учитель), Максим (за німецької окупації висвячений на священика). В нижньому ряду зліва направо сидять: дружина Михайла, Марія, дружина Володимира, Анна, мати братів Прийма, Антоніна, дружина о. Мирона, дружина Івана. Діти на передньому плані зліва направо: Роман, син Володимира (на руках у Марії; 1935 р. нар.), Мирон, син о. Мирона, Ліда, донька о. Мирона (на руках в Антоніни).