230 років тому:
13(2).05.1796 (у літературі інколи помилково 13 червня) – у Чернігові помер Андрій Милорадович – генерал-поручник московитської армії, малоросійський губернатор.
Рід Милорадовичів походив із Сербії; його представники на початку ХVІІІ століття вступили на службу до московитської армії. Андрій закінчив Києво-Могилянську академію. Службу розпочав у Гетьманщині; бунчуковий товариш (1747). Прославився відвагою у Семилітній війні з Прусією (1756–1763) та Турецькій війні (1768–1774); отримав поранення. Впевнено просувався військовими щаблями: гренадер (1749), секунд-майор (1758), прем’єр-майор (1760), підполковник (1762), полковник (1763), бригадир армії (1777), генерал-майор, генерал-поручник (1789). Нагороджений царськими орденами, отримав у володіння село Вороньки в Городиській сотні Лубенського полку. Про його подвиги імператриця Катерина ІІ писала у листах до Вольтера.
У 1779–1781 роках – губернатор Малоросії і член Другої Малоросійської колегії. Керівник складання «Топографічного опису Лівобережної України». Фактично був найближчим помічником генерал-губернатора Малоросії Петра Румянцева. Його завданням було провести перепис населення та земель із метою остаточної ліквідації автономних козацьких інституцій.
У 1782–1796 роках – Чернігівський намісник (цивільний губернатор на території сучасних Чернігівщини та Брянщини).
Відзначався прямолінійністю та відсутністю запопадливости перед вищим начальством. Коли у 1791 році князь Потьомкін проїздом через Чернігів зупинився у Милорадовича і за обідом вихвалявся перед місцевою знаттю власними військовими здобутками, господар не надто дипломатично зауважив: «Ваші перемоги славні, але коли ми воювали, також перемагали, та більше дбали про людей». Розлючений «непошаною» князь розбив кулаком таріль і покинув обід.
На тлі тотальної корупції та фаворитизму, які лежали в основі Московитської імперії, Чернігівський намісник своїми особистими людськими якостями та стилем управління жодним чином не вписувався в усталену московсько-азійську систему. Він не опускався до розкрадання державного майна чи конфіскацій на власну користь (що було майже неймовірним для чиновників такого рангу), намагався розсуджувати справи за законом, а не за розміром хабара, вступав у конфлікти з вищим начальством зі столиці, захищаючи місцевих шляхтичів чи міщан. Проте вірною і чесною службою північному цареві, як і більшість тогочасної козацької старшини, задля збереження свого шляхетського статусу своїми вміннями й талантами прислуговував окупаційній владі, яка нищила українську (козацьку) державність та перетворювала мільйони волелюбних українців на кріпаків. Його життєвий приклад є «притчею во язицех» – символом трагедії великої й колись славної колись нації, яка втратила державність, а її адміністративними та військовими талантами зростала чужа ворожа імперія.
У віці 39 років одружився з Марією Горленко, що походила з давнього козацько-полковницького роду. У шлюбі народилися донька Марія та син Михайло (загинув у 1825 році на Сенатській площі).
Похований в Успенському соборі Чернігівського Єлецького монастиря. Народився у с. Пізники Чорнухинської сотні Лубенського полку, нині Лубенського району Полтавської области, 1726.
