Рабська праця жінок в СРСР – для тих, хто ще мріє про повернення в СРСР (80 років тому)

80 років тому:

4.10.1943 – шахтам не окупованої німцями частини радянської імперії розіслано секретну директиву Наркома вугільної промисловости СРСР В. Вахрушева про використання жіночої праці для видобування вугілля. На перший погляд – логічна постанова продиктована вимогою часу через те, що більшість чоловіків перебували на фронтах Другої світової війни. Насправді ж це звична філософія та практика московитсько-більшовицької системи, для якої життя і здоров’я окремої людини анічогісінько не значили. Це стало очевидним вже з перших днів приходу більшовиків до влади – мільйони вбитих і закатованих в ім’я міфічної ідеї комунізму цьому свідчення. Масове залучення жінок у промисловість для важкої фізичної праці в СРСР відбулося між першою (1928-1933) та другою (1933-1937) п’ятирічками. У 1931 опубліковано список професій на яких дозволялося використовувати жіночу працю, а 1938 цей список було розширено. Вже 8.08.1932 Рада народних комісарів СРСР «милостиво» дозволила жінкам працювати в шахтах на підземних (!) роботах. До цього жінки не працювали у вибоях, оскільки для цього потрібні були значна фізична сила та витривалість. В ті часи, коли не існувало вуглевидобувних комбайнів (перший з’явився лише у 1951, а з засобів механізації були відбійний молоток і лопата) всі роботи здійснювались вручну. А це була направду каторжна праця: при поганому освітленні та вентиляції, часто працюючи на колінах або лежачи на боці, за зміну необхідно було перекинути руками від 5 до 15 тон породи, при чому маса окремих кусків могла досягати 50 кілограмів та більше. Залучення жінок до добровільної важкої праці було вражаючим: з 1929 по 1935 роки в промисловості їх число зросло з 939 тисяч до понад 2,6 мільйона. І найцинічніше, що це зростання справді було добровільним, бо радянська система створила такі умови виживання в імперії, що аби прогодувати себе та дітей до праці змушені були ставати усі дорослі (а часом й підлітки) члени родини. Також цим влада вирішувала ще одне важливе для неї питання – житлове, бо, масово залучаючи до праці жінок, збільшувала кількість робітників в промисловості без зведення додаткового житла. Тому практика рабської фізичної експлуатації жінок не була чимось нетиповим для комуністичної системи, а війна лише обнулила усі формальні перепони, як, наприклад, Конвенцію ухвалену Міжнародною організацією праці, якою запроваджено перелік професій, де жіноча праця заборонялась. Тож в роки війни під землею працювало більш як 245 тисяч жінок і вони складали 86 % членів шахтарських бригад. Ба більше, їм традиційно збільшували норми виробітку і, як це заведено в Радянськім Союзі, що все робилося «за нестримним бажанням трудящих», в січні 1944 жінки-шахтарки дали всенародну клятву: «Кожного дня виконувати дві норми» (звісно за ту саму мізерну пайку хліба). Правда на шмат металу влада не скупилась – медаллю «За відновлення вугільних шахт Донбасу» нагороджено 46,3 тисяч осіб, з яких більше як половина жінки. А ще у 1947 було встановлено «День шахтаря». Тяжка фізична праця жінок продовжувалася й після війни, коли чоловіки поверталися з фронтів до мирного життя. В перші повоєнні роки в шахтах до підземних робіт було залучено до 80 % жінок, більш як половину шахтарів складали жінки й на початку 1950-х. Врешті постановою Ради Міністрів СРСР за № 839 від 13.07.1957 (це через 14 років після завершення війни!) заборонено використання жіночої праці в підземних роботах, але хто б звертав увагу на такий дріб’язок як постанова РМ і станом на 1.01.1960 під землею залишалось ще 50885 жінок. Тільки механізація процесу видобування вугілля та зменшення кількости працюючих змогла вирішити це питання і лише у 1966 жінки остаточно були вивільнені від важкої фізичної праці під землею. Оце пригадалося стандартне гасло тих часів: «Слава СРСР!».