Помер визначний діяч УПА Максим Вовк ,,Байда’’ учасник Норильського повстання
,, Зо Святими упокой, Христе, душу слуги Твого, де немає болісні, ні печалі, ні зітхання, а життя безконечне. Амінь.’’
В Торонто рознеслася сумна вістка, що 1 червня ц. р. помер на 97 році життя активний український діяч Максим Вовк. Ця вістка засмиутила не тільки українських ветиранів, але ціле суспільство, бо Вовк був протягом довгих років найактивнішим учасникиом всіх українських подій.В Торонті жило і працювало багато визначних українських діячів, які своєю діяльністю окрилювали усі патріотичні події, що відбувалися в місті. Однак треба підкреслити, що Максим Вовк був своєрідним камертоном тих подій і не було жодної події в якій він не бравби активної участі. Смерть Максима Вовка засмутила українську громаду, бо його відсутність довгі часи буде відчутна на усіх громадських подіях і зустрічах. Максим Вовк: Народився я 20 березня 1925 р. в Любичі Князях коло Любичі-Королівської неподалік Рави Руської. Його батько Михайло і мати Катерина з дому Луцейко були досить заможними селянами. У родині було п’ятеро дітей – три сини і дві дочки. Після закінчення початкової школи в Любичі-Королівській Максив продовжував навчання у Львівській технічній школі. Під час навчання брав активну участь у культурно-освітньому українському молодіжному русі. На другому курсі навчання Максима Вовка разом з друзями затримала німецька поліція, яка з учнів зорганізувала велику бригаду і всіх відвезла до Німеччини на примусові роботи. Максим був призначений працювати в фабриці поблизу Кельна, умови праці були вкрай важкими. Вже у липні 1943 р. почалося сильне бомбардування і на фабрику впало декілька бомб. Постала паніка серед робітників і всі розбіглися в різні сторони, одні – на захід, а інші подалися на схід. Максим вирішив повернутися в рідні сторони. Поїздом дістався до Норд Гавзена, де на станції затримала його військова німецька поліція і передала у відділ ґестапо, який без допитів ув’язнив його в таборі Нора, в якому, на щастя він побував тільки два місяці. Після звільнення без труднощів Максим з другом дістався до Берліна, а звідти в грудні 1943 р. переїхав він до Львова і думав повернути в рідні йому сторони, але дізнася, що за ним розшукує ґестапо.
Був це період винятково небезпечний і напружений не лише з огляду на воєнні дії, але також у зв’язку з польсько-українським конфліктом. Наша молодь готувалася до захисту українського населення, вступаючи в лави УПА. Максим рішив встановити контакт з підпіллям, перейшов відповідний партизанський вишкіл, прийняв псевдонім «Байда» і після присяги 1944 р. вступив у ряди УПА. Був він приділений до Окружної львівської групи служби безпеки УПА, якої командиром був «Клим» (Михайло Недільський, який походив із села Забір’я біля Рави-Руської). Та на жаль ,,Клим’’ загинув 1946 р. Потім командиром цієї частини був «Тихоліс» (Якуб Сильвестрів), який походив із села Журавців коло Любичі-Королівської, був він добре знаний М. Вовкові. Цей підрозділ головно діяв на терені Рава-Руського, Жовківського, Яворівського районів, а також в околицях Магирова, Мостів-Великих і Томашівського округу. Цього підрозділу політвиховником був «Гай», який загинув у Білому лісі ще 1945 р. Його місце зайняв «Граб». Інколи до підрозділу в якому служив М. Вовк відвідував політверховник Ярослав Стех ,,Шамрай’’, який родом походив з села Вербиця на Угнівщині. За розповідями Максима Вавка їм дуже часто догодилося обороняти наших селян перед загибеллю і принимати часто бої з польським підпіллям, чи реґулярними частинами польського війська, а також боротися проти червоних партизанів, радянських прикордонників і відділів НКВС.Після закінчення ІІ Світової війни українське партизанське життя значно ускладнюватися. Бракувало належного озброєння, але українські повстанці виявляли дивовижний героїзм. До певної мірипартизанський рух нагадує наші часи.
Сучасні військові захисники України вже поверх трьох місяців боряться з путінськими війсковими ордами, які не тільки руйнують українські міста, але вбивають невинних людей, гвалтують жінок і нелітніх дітей, руйнують культурні цінності та заявляює дикий кагебіст путін на претенсію панувати над світом. У бойовиз сутичках Максим Вовк був три рази важко поранений. На жаль найтрагічнішим було третє поранення восени 1946 р., яке він отримав у Білому лісі між Равою-Руською та Угневом, там він втратив свідомість і в такому стані попав в більшовицьку неволю. У Жовкві його підлікували і перевезли до Львівської тюрми. Тут почалося слідство на якому М. Вовк подав своє прізвище на Коваль і місце свого народження село Юрів на Томашівщині. Цієї версії я дотримувався до кінця перебування в ув’язненні. У травні 1947 р. у Львові, після жорстокого слідства, Окружний військовий суд вциніс вирок 15 років тюрми. Після вироку його в супроводі біля 2 тисяч в’язнів, був перевезений до концтабору в Красноярську, а звідси – до концтабору в Норильську. Був це трагічний період в житті покійного Максима Вовка. У нашій мові важко віднайти такі слова, за допомогою яких можна було б повністю передати цю жахливу і трагічну розповідь, яку мені росказував Максим. Там до тюремників стосовано крайнє варварство. У Норильському концтаборі Максив жив таборовому баракові № 2, 4 і 10, де каралося, за різними даними, від 10 до 20 тисяч в’язнів різних національностей. Звичайно, серед них було понад 10 тис. українців. Більшість з них – засуджені на багаторічне ув’язнення за визвольні змагання в УПА. Багато вироків сягали 25 років позбавлення волі. Це був т.зв. бандерівський строк ув’язнення, режим над ними був найбільш суворим. Серед ув’язнених українців було чимало національно свідомих патріотів, які навіть в гріній тюрмі гідно захищали гідність національну.
Особливо українські патрійоти в тому М.Вовк різко виступав проти глуму тюремного поневолення і жили вони високою гідністю, яка довела до тюремного повстання, яке почалося в травні 1953 р. в Норильському концтаборі і тривало два місяці, під час якого загинуло кілька тисяч повстанців. За словами М. Вовка у цьому повстані та в історії ГУЛАГ-у українці відіграли ключову роль у непокорі до режиму. Наші політв’язні були найбільш організованими і примусили керівництво піти на поступки в’язням. Українці були найпотужнішою рушійною силою повстання в організуванні саботажів, бо не хотіли вмирати рабами. Наша тюремна солідарність і духовна твердість вражали інші національності. Табори складалися з 17 зон, у яких відбували покарання понад 38 тис. ув’язнених. Серед них було понад 16 тис. націоналістів: 10,5 тис. – українських, 3 тис. – литовських, 1,5 тис. – естонських, більше як 1 тис. – латвійських і понад 500 – польських. Як в’язні, засуджені за політичними мотивами, вони не отримали амністії після смерті Сталіна. Найтвердішим був т.зв. штаб бандерівців. Серед українців найактивнішими учасниками повстання були Юрій Левандо, Федір Волков, Едвард Буц, члени ОУН партизани УПА Сергій Колесников, Василь Григорчук, Йосип Ріпецький, Василь Заєць, Петро Собчишин, Володимир Малюшенко та Масим Вовк (Коваль) – повстанці вимагали тюремного полегшення.Після цього повстання в’язні повстали у Воркуті і Кенгірії (Казахстан). Це повстання тривало від 16 травня до 26 червня 1954 р. У ньому брало участь біля 8 000 в’язнів, більшість з них – українці, серед яких нечуваний героїзм виявили українські жінки і дівчата. Всі ці та інші повстання в неволі пробуджували людську і національну свідомість – в розповіді підкреслює Максим Вовк. За словами М. Вовка у повстанні загинуло багато наших героїв. Після повстання М. Вовк і ще 50 в’язнів перевезли в середині 1954 р. в табір до Дубінка, а звідти – до Красноярська, а дальше до табору в Тайшенськ, де було багато українців.
Тут М. Вовк зустрів Олексу Грінченка, Данила Шумука, Луку Забича, Степана Птаха, Михайла Біду, проф. Петра Ониця та багато інших. Звідси Максима перевезли 25 серпня 1955 р. в тюрму під Москву, а десь під кінець грудня цього ж року завезли в підмосковський табір, у якому, правдоподібно, був ув’язнений німецький фельдмаршал Паулюс. Там довелося перебувати до травня 1956 р. і звітси як громадянина Польщі, передали у Польщу. З Варшави переїхав до Ґронова коло Ельблонґа, де після акції «Вісла» була депортована його родина. Там Максим познайомився з Олею Юринець і 1958 р. і з нею одружився. В родині народився син Яролав і 1964 р. ціла родина емігрувала до Канади. Поселилася в Торонто, де Максин став став працювати на молочній фабриці «Астра» і зраи він включився в громадську діяльність. Став членом Товариства колишніх вояків УПА, згодом став членом Канадсько-англійського леґіону та Українського стрілецького братства і був активним членом організації Українських політв’язнів сталінського періоду. У тих організаціях М. Вовк проявив надзвичайно активн громадську працю. Міжжчасі син Ярослав одружився і став батьком двох внуків, якими дідусь безмежно тішився.Та на жаль в коротці померла його любима дружина. Незважаючи нате, Максим систиматично займався громадською працею у своїх організаціях. Щойно в похилому віці він став жити в Пенсйонаті для старших людей Димитрія, що міститься при вул. Лярос. Із цього пенсіонату 1 червня пролунала сумна вістка, що Максим Вовк відійшов у вічність. Мимо прожитих років Покійним, ця вістка глибоко і болісно сколихнула українську громаду в Торонто. В цьому місці хочу наголосити, що пан М.Вовк від місця народження був земляком мєї дружини. Ми часто зустрічалися і при тих зустрічах покійний М. Вовк вмів феноменально розказувати про своє життя повне незвиклих переживань. Саме ці глибоко цікаві розповіді послужили до написання цього спогаду про життя померлого. Мимо прожитих трагічних років в російській неволі, пан М. Вовк був відзеркаленням життєвого повного оптимізму і ця знаменитта постать відділена занавісою від живих. В похоронному заведеню Кардинала, при вул. Анет відбулася 5 черня о 7-й годині вечара Панахида за померлого, де на великому екрані присутні мали змогу оглянути цікаві фотографії померлого з його життя і життя його родини і друзів. Похоронні відправи покійного Максима Вовка завершилися 6 червня при співучасті священників з церкви св. Димитрія в Торонто. Покійний Максим Вовк похований на вічний спочинок поруч своєї дружини на Українському цвинтарі в Оквіл, (оселя Київ) біля Торонта в алеї заслужених діячів. Вічна йому пам’ять!
