Опанас Маркович – зачинатель українського народознавства
200 років тому:
8.02(27.01).1822 – у с. Кулажинці на Полтавщині в сім’ї здрібнілого шляхтича народився Опанас Маркович, фольклорист, етнограф, композитор, зачинатель українського народознавства, перший чоловік письменниці Марко Вовчок (Марія Вілінська). Закінчив 4-класне Пирятинське міське училище (1836), гімназію при Київському університеті (1936-1842), Київський університет (1842-1846). Під час навчання в університеті за дорученням професора Івана Краськовського почав записувати перекази, казки, прислів’я, пісні. За участь у Кирило-Мефодіївському братстві заарештований і засланий до м. Орел в Московії. Там познайомився з майбутньою дружиною Марією Вілінською. 1851 повернувся в Україну та з дружиною оселився у Чернігові, через 2 роки переїхав до Києва, змінював місце проживання в залежності від зміни місця праці. 1853 народився син Богдан, а наступного року Марковича запросив Василь Тарновський до Качанівки укласти опис колекції старожитностей. В час коли чоловік працював дружина завела роман відразу з обома племінниками господаря садиби, через що Маркович не взявши платні виїхав до Києва. В січні 1859 з дружиною і сином прибув до Санкт-Петербурга, де познайомився з Пантелеймоном Кулішем та багатьма іншими видатними українськими діячами. Оповідають, що там в Марка Вовчка та Куліша зав’язався черговий роман. В квітні 1859 Марковичі виїхали за кордон, відвідали Німеччину, Швейцарію, Лондон, проте через подружню зраду Опанас вернувся в імперію сам і більше з дружиною та сином вже не бачився. Правда ще декілька років висилав за кордон гроші для сім’ї, сподіваючись на повернення дружини, проте не судилось. У 1860-1861 мешкав у Санкт-Петербурзі, де працював у журналі «Основа» та був активним членом української громади. Організував концерт пам’яті Тараса Шевченка, а виручені гроші передав родині поета. В середині 1861 повернувся на Чернігівщину і 1862 оселився в Новгород-Сіверську. Незадовго до смерти офіційно розлучився з дружиною, єдине прохаючи привезти сина в Україну, щоби востаннє побачити, та знову не сталось. Все рідше надходили листи від Марії, яка все ще обіцяла повернутися. Помер від туберкульозу в домівці Олександра Кониського, який вже безнадійного забрав його з Чернігівської лікарні 1867. Похований коштом друзів та чернігівського губернатора князя С. Голіцина на кладовищі Болдині гори в Чернігові.
Укладач «Словника української мови», автор творів «Описание Малоросии» та «Записки о дворянском сословии Черниговской губернии», великої кількості статей у пресі, музики до опери «Наталка Полтавка» за п’єсою І. Котляревського (1857) та опери «Чари» за п’єсою Кирила Тополі (1866). Подорожуючи Україною зібрав близько 5 тисяч приказок і прислів’їв, велетенську кількість народних пісень та інших фольклорних матеріалів. Відразу після заслання йому було заборонено друкуватись, тож свої праці змушений був видавати через друзів. Зібрані Марковичем етнографічні матеріали публікували Амвросій Метлинський, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Матвій Номис та інші. Велику частину зібраних пісень з нотами передав дружині у Париж, розраховуючи, що за кордоном можна надрукувати простіше і дешевше. Частину їх Марія видала 1866 у ляйпціґському видавництві під назвою «Двісти українських пісень. Співи і слова зібрав Марко Вовчок», не згадавши імени Опанаса Марковича.
Від середини ХІХ століття (ще за життя Марії та Опанаса) і до нині не вщухають дискусії стосовно авторства українських творів Марка Вовчка і щодо її маґнум опус «Народних оповідань» (1857). Доволі велике число літературознавців вважає, що вони були написані або у співавторстві Марії Вілінської і Опанаса Марковича, або ж головно самим Марковичем. Коли колеги літератори запитували Марковича як його дружина, яка до того не знала української мови за винятково короткий термін змогла настільки мову вивчити, щоби писати нею такі досконалі твори він лаконічно і загадково відповідав «талант». Співавторство Вілінської та Марковича обстоювали Пантелеймон Куліш, Омелян Огоновський, Дмитро Дорошенко тощо. Ключову роль Марковича в україномовних творах Марка Вовчка вбачали Марія Грінченко, Олена Пчілка, Іван Стешенко та інші. До головних аргументів на обґрунтування цих версій відносять:
– Особисті свідчення Куліша як редактора збірки та знайомого родини Марковичів. Хоча, як зазначають, у нього могли бути особисті мотиви недолюблювати Марію. Через 10 років після невдалого роману у листі Барвінському (1869) він написав, що «пані Марковичка добуялась до того, що сталась притчею во язицех і покиванням глави в людях», а відтак додав, що «розбалували в столиці провінціалку і тим зробили з неї європейську потаскуху».
– Рідною мовою Вілінської була московитська, а українську вона вивчила у зрілому віці і за короткий термін не могла її досконало опанувати. Мати Лесі Українки, письменниця Олена Пчілка у листі до визначного філолога та літературознавця Омеляна Огоновського дякує за розвінчання великого міфу «нахабної кацапки», яка «вкрала українську личину, почесний вінець українського автора» і додає: «Бо справді, яке-то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її властивостями й почала писати по-українськи, та ще як – краще всіх українських повістярів».
– Українська мова не була для Вілінської розмовною, а з українськими літераторами вона спілкувалась московитською, про що згодом засвідчила Ганна Барвінок (1908): «з розмови [Вілінської] не видно було, щоб вона [українською] мовою володіла. Усе розмовляла не по нашому. А як [українську] пісеньку співала, то вимовляла добре».
– Після розлучення з Опанасом Марковичем впродовж наступних 40 років не написала жодного твору українською мовою. Про це Омелян Огоновський з сумом констатував: «Коли вмер Опанас Маркович у 1867 році то й Марія вмерла для літератури української».
– Московськомовні твори Марка Вовчка були значно слабшими за українські, на що відреагував Іван Франко: «Ще одна рiзниця заходить мiж її українськими i росiйськими творами. Хто читав українського Марка Вовчка, той хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме пiд впливом чару й розкiшностi його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка, на дивне диво, зовсiм навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорганiчна мiшанина людової великоруської з мовою канцелярiї та школи, густо пiдсипана українiзмами, українськими поговiрками та пiснями. Так i чуєш, читаючи тi оповiдання, що вони неначе переклади з якоїсь iншої мови, рiдної i натуральної мови авторки. Тут у неї i горренднi партиципiальнi конструкцiї, яких нiколи не побачите в її українських писаннях, i безбарвнi та шаблоновi розмови панiв, а навiть розмови властивих її героїнь, крiпачок, не мають того блиску i колоритностi, що в українських оповiданнях».
– Зростаючи в чужому середовищі Марія Вілінська не могла пізнати українського народного життя, а тому барвисті описи національного колориту в «Народних оповіданнях» завдячують етнографу і фольклористу Опанасу Марковичу.
– Схильність до привласнення чужих інтелектуальних здобутків. У 1866 за кордоном пісні зібрані чоловіком видала під власним псевдонімом, а 1872 розгорівся велетенський скандал із друком нею чужих перекладів під власним іменем в журналі «Переклади кращих іноземних письменників», через що змушена була втікати на провінцію.
Натомість Василь Доманицький обґрунтовував виключне авторство Марка Вовчка її українських творів. Він наголошував на її виняткових здібностях до вивчення мов, а дослідивши її листи стверджував, що за мовою вони ближчі до «Оповідань», ніж листи Марковича. Також додавав, що навчаючись в приватному пансіоні в Харкові вона мала можливість запізнатись з українською мовою. До того ж добре знання нею української мови засвідчив Іван Франко.
Дискусії на цю тему не припиняються і мабуть так ніколи вже й будуть розв’язані. Для багатьох з наших поколінь це може видаватись інтригою, а для людини високих і благородних почуттів це було болем і душевною трагедією. Журнал «Киевская старина» про його відхід у вічність надрукував: «Пішла з життя благородна, талановита людина, сіяч добра, краси і науки».
