Із слів Івана Шовгеніва до доньки: «Україну кожен носить в серці саме таку, яку виборов у важких змаганнях із собою і зі світом. І ти її знайдеш сама. Це буде важко, але ти любитимеш її більше, бо це буде дійсно твоя Україна».

І в павутинні перехресних барв,

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

80 років тому:

22.02.1942 (за іншими даними 21.02.1942) – у Бабиному Яру на околиці Києва разом з чоловіком Михайлом Телігою, редактором Іваном Рогачем, поетом Іваном Ірлявським та побратимами з ОУН(м) гітлерівцями розстріляна Олена Теліга (з дому Шовгенів), поетеса, представниця «Празької школи» в літературі, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН. Батько Іван Шовгенів – учений-гідротехнік, походив із Слобожанщини, мати Уляна Нальянч-Качковська – вчителька, походила з Поділля із священичої родини, що мала білоруське коріння. В сім’ї панувала московитська мова, володіла французькою та німецькою, не знала лише рідної. З 1911 мешкала у Санкт-Петербурзі, у 1917 з родиною переїхала до Києва, куди батька запросили на посаду професора Київської політехніки. В часи революції батько став міністром уряду УНР, а старший брат Сергій – вояком Армії УНР. Після поразки визвольної боротьби батько і старший брат виїхали, як здавалось на короткий час, на еміграцію, Олена з матір’ю і молодшим братом залишились у Києві. Спершу навчалась в жіночій гімназії О. Дучинської, за більшовиків переведена в звичайну трудову школу. Весною 1922 покинули Україну, возз’єднались родиною та оселились в Чехо-Словаччині у м. Подєбради, де батько отримав призначення ректора Української господарської академії. Тут закінчила середню освіту та продовжила навчання на історико-філологічному відділенні Високого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі (1923-1929) за фахом українська мова та література.

У Подєбрадах стається ментальна трансформація і несподівано перейшла на українську мову спілкування. Її розповідь про спосіб тогочасного мислення і переживання записав У. Самчук: «Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася […] у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти… Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. […] Опинившись у Подєбрадах, я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри». Ще на початках еміграційного життя з братом Сергієм розмовляла московитською, що викликало подив і нерозуміння серед оточення в якому перебувала. І ось студент Української господарської академії Михайло Теліга, колишній старшина Армії УНР, родом з Кубані заповзявся навчити її української мови. Михайло був лицарського духу – мужній, сміливий, а головне в розмовах не переходив на московитську став для неї найпроникливішим вчителем мови. У 1926 Олена вийшла заміж за Михайла. Стосунки між ними ґрунтувались на безмежній довірі та відданості – в одному з листів нареченому (30.04.1925) вона писала: «Любов свобідна, Михайлику… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повного цілком довір’я. А я вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я для вас – єдина». Олена ще відвідувала заходи московитських емігрантів і одного разу в Народному домі почула зневажливі висловлювання про українську мову, на що різко відреагувала: «Ви хами! Та «собача мова» – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати!».

На еміграції знайомиться з Леонідом Мосензом, Євгеном Маланюком, Юрієм Драганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем, Миколою Сціборським, згодом у Варшаві з Дмитром Донцовим, які значною мірою причинились до формування її націоналістичного світогляду. Учасниця святкувань, академій, студентських зібрань та запальних дискусій. 1928 розпочала літературну діяльність, друкувалася у «Літературно-науковому віснику», відтак у «Віснику» (1933-1939), редагованих Дмитром Донцовим у Львові.

Восени 1929 з чоловіком переїхала до Варшави, а в грудні 1939 до Кракова, щоби прожити змушені були тяжко працювати. У Кракові зустріла знайомого з Праги, члена Проводу українських націоналістів Олега Ольжича й після розмов із ним стала членом ОУН, працівниця Культурної референтури Проводу ОУН. Готувала ідеологічні та вишкільні матеріали, тексти відозв і листівок, нелегально виступала перед членами ОУН. Співпрацювала з краківською «Просвітою», керівниця молодіжного Мистецького товариства «Зарево» (1940). Розкол ОУН сприйняла як національну та особисту трагедію, залишилась в лавах ОУН(м). В липні 1941 в складі похідних груп ОУН разом з Уласом Самчуком нелегально перейшла колишній кордон і приїхала до Львова, у вересні – до Рівного, а 22 жовтня 1941 – до Києва. В столиці очолила Спілку українських письменників, організувала пункт харчування, друкувалась в газеті «Українське слово» (наклад 50 тисяч примірників), редагувала літературно-мистецький додаток газети – тижневик «Литаври». Член Української національної ради. Редакція «Українського слова» здійснювала неприховану пропаганду української державности, повністю усвідомлюючи небезпеку відплатних переслідувань з боку окупаційної влади, проте свідомо намагалась зробити якнайбільше до початку репресій. Бувало, що до «Українського слова» чи «Литаврів» подавали статті з прославою фюрера та нової влади, проте редактори і в тому й О. Теліга під різними приводами намагались їх відхилити, наражаючись на доноси до гестапо. При цьому Олена незадоволено додавала: «Прошу цей мотлох кинути до коша. Це фольксдойчівська графоманія. Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Була свідома переслідувань і неминучої загибелі, про що, зрештою, написала в одній з поезій благаючи в Бога дар «гарячої смерти, а не зимного умирання». Встигла випустити чотири номери «Литаврів»; 12 грудня гітлерівці заарештували редакцію «Українського слова», а «Литаври» закрили. Категорично відкидала неодноразові поради друзів і наказ керівництва покинути місто: «Я добровільно вдруге з Києва не виїду!». 8 лютого 1942 гестапівці прийшли до дому, проте дверей не відчинила – ламати не стали, бо влаштували засідку в Спілці письменників. Ольжич прислав посланця з попередженням не йти до Спілки наступного дня, бо її мають заарештувати, проте Олена відповіла: «На мене чекають люди – їх також арештують. Я не можу втікати, бо можуть сказати: в небезпеці нас лишила, а говорила про патріотизм і жертовність. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця». 9 лютого разом з чоловіком заарештована у Спілці письменників Коли ж гестапівці повідомили, що хто не є письменником або не належить до управи Спілки може йти додому, то Михайло Теліга, щоби залишитись з дружиною назвався письменником (один літератор таки скористався цим, відмовившись від свого фаху). В тюремній камері на стіні (будинок, де нині СБУ, перед тим – КҐБ, за німецької окупації – ґестапо, а ще раніше – НКВС) видряпала: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга», а в горі помістила тризуб. Розповідають, що один з гестапівців згодом сказав, що не бачив мужчин, щоб так героїчно вмирали, як ця гарна жінка. Народилась в Ільїнському під Москвою 21(8).07.1906 (в літературі також 21.07.1907; офіційні інституції притримуються 1906).

Нерідко дослідники та публіцисти задаються запитанням: а в чому ж криється феномен Олени Теліги? Питання цікаве – складне і просте водночас. В наших часах маємо чимало промовистих аналогій, коли здавалось успішні та забезпечені люди, виховані в «рускоязичному» середовищі у 2014 раптом кинули усе і вийшли на Майдан, а відтак пішли добровольцями на захист України від московського агресора. Мабуть, перефразовуючи Лесю Українку, ми, українці, маємо в генах те, що не вмирає. Так і Олена Теліга, жінка, що змалку призвичаєна до затишку і достатку, чарівної вроди та завжди вишукано вбрана, життєрадісна й постійно в центрі уваги чоловіків, котра до нестями любила танці та веселе товариство свідомо робить вибір, над яким уже не одне десятиліття роздумують українці. Ось писав Євген Маланюк, який добре знав Олену: «Вона вся, як істота, була якимось протестом проти сірости, проти безбарвности, нудоти життя, яку роблять партачі, не лише наші, а й світові. Це була людина, яка хотіла радости, хотіла барвистости, повноти, і ще радости, і ще радости з усім королівським значенням цього слова». І ось ця, безперечно ефектна жінка, раптом кидає все та всім своїм єством стрімголов поринає у вир невідомого, яке гарантувало одне – каторжну працю, важкі випробування і терпіння, а як заплату смерть.

Творча спадщина Олени Теліги, що дійшла до нас невелика – близько 40 віршів та 15 публіцистичних статей. За життя не видала жодної збірки, за більшовицького режиму піддана тотальному забуттю і тільки в діаспорі після війни було надруковано те, що вдалося зберегти учасникам підпілля та згодом відшукати. Та все ж літературознавці й історики літератури називають її «другою Лесею», «найбільш значущою жінкою в українській літературі після Лесі Українки», яка майстерно володіючи словом, уміла перетоплювати його на зброю. Як і Леся та інші велети українського духу вона стала промовистим символом українства, його невмирущости та життєдайности.

«Поклавши на себе вінок мучеництва, Олена Теліга стала символом перемоги духу над матерією, ідеалу над тиранією, відваги над інстинктом самозбереження. Стала свідченням, що той, хто кличе до сповнення обов’язку, сам його вміє сповнити». Олег Жданович (Штуль). Література й революція.

«Завдяки її щирості, завдяки тому, що словам відповідали діла, завдяки тому, що смерть її стала лише здійсненням героїчної моралі, вся її публіцистична й поетична спадщина стала величезної ваги маніфестуванням людини неповторної, ім’я якій Олена Теліга, але разом з тим і об’явом типу нової людини, який персоніфікує собою змагання, жертву і вічність тих сотень мужніх, які впали за Україну…». Юрій Бойко. Олена Теліга як публіцистка і поетка.

«Як людина, що переживала ганьбу й рабство своєї нації, чулася вона в нудних мурах проклятого межидіб’я, мов вільний птах, що рветься крізь грати. Вона знає, що той, хто хоче передиратися через дротяну загороду, або зломити грати, щоб вирватись на волю, може це зробити, тільки лишаючи за собою подерті крила, шматки вирваного м’яса, сліди крові. Іноді й саме життя». Дмитро Донцов. Поетка вогненних меж.

«Оригінальна в образах та ідеях; цілісна, як рідко хто інший; елегантна у формі своїх віршів; горда в наставленні до життя – вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького… З’явилась вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча зірка, лишаючи яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам». Дмитро Донцов.

Олена Теліга:

СУЧАСНИКАМ

“Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби – спокійний і суворий.

Не плутай душу у горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”

Але для мене – у святім союзі:

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить, зате коли сміюся,

То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може, в цьому є й моя сміливість:

Палити сонце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив.

Та там, де треба, – я тверда й сувора.

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

*   *   *

Моя душа й по темнім трунку

Не хоче слухатись порад,

І знову радісно і струнко

Біжить під вітер і під град.

Щоб, заховавши мудрий досвід

У скриньці без ключів і дна,

Знов зустрічати сірий розсвіт

Вогнем отрути чи вина.

Щоб власній вірі непохитній

Палить лампаду в чорну ніч

І йти крізь січні в теплі квітні,

Крізь біль розлук – у радість стріч.

А перехожим на дорогах

Без вороття давать дари,

І діставать нові від Бога,

Коли не вистачить старих.

БЕЗ НАЗВИ

Д.Д.

Не любов, не примха й не пригода, –

Ще не всьому зватися дано!

Ще не завжди у глибоких водах

Відшукаєш непорушне дно.

І коли твоя душа, воскресла,

Знову мчиться у осяйну путь,

Не питай, чиї надхненні весла

Темний берег вміли відштовхнуть.

Не любов, не ніжність і не пристрасть, –

Тільки серце – збуджений орел!

Пий же бризки, свіжі та іскристі,

Безіменних, радісних джерел!

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ

За вікнами день холоне,

У вікнах – перші вогні…

Замкни у моїх долонях

Ненависть свою і гнів!

Зложи на мої коліна

Каміння жорстоких днів

І срібло свого полину

Мені поклади до ніг.

Щоб легке, розкуте серце

Співало, як вільний птах,

Щоб ти, найміцніший, сперся,

Спочив на моїх устах.

А я поцілунком теплим,

М’яким, мов дитячий сміх,

Згашу полум’яне пекло

В очах і думках твоїх.

Та завтра, коли простори

Проріже перша сурма, –

В задимлений, чорний морок

Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою –

Я плакать буду пізніш!

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок, гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань –

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

*   *   *

Тільки вечір злітає на місто

І нема біля мене нікого,

Я збираю в єдине намисто

Всі слова, що почула від нього.

Хай назустріч ідуть мені люде!

Хай цілує непроханий вітер!

Все, що пише він, згадано буде

До останніх малесеньких літер.

Хоч на вулиці зимно і сніжно,

Хоч шумить надокучливе місто,

Я зберу обережно і ніжно

Всі ці згадки в безцінне намисто.

І намисто я це заховаю,

Покладу його глибоко в душу,

Бо воно найдорожче, що маю,

І його схоронити я мушу.

О, я знаю, життя – довге поле,

Будуть зустрічі, гарні години,

Та його не забути ніколи,

І для мене він буде – єдиний.

Інші зустрічі зникнуть спокійно,

Розлетяться, як дим той у комин,

А в душі буде жити постійно

Тільки він – найдорожчий мій спомин.

МУЖЧИНАМ

Не зірвуться слова гартовані, як криця,

І у руці перо не зміниться на спис,

Бо ми – лише жінки. У нас душа – криниця,

З якої ви п’єте. – Змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гімні, –

У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць,

Бо швидко прийде день, і по дорозі димній

Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць…

Ще сальви не було, не заревли гармати,

Та ви вже на ногах. І ми в останній раз

Все, що дає життя, іскристе і багате,

Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!

Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,

Без металевих слів і без зітхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

ЧОЛОВІКОВІ

Не цвітуть на вікні герані –

Сонний символ спокійних буднів.

Ми весь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні

Не тримають нас речі й стіни,

Ні на день в душі не холоне

Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок

У незмінних обіймах дому!

Може, завтра вже нас відкличе

Канонада грізного грому!

І напружений погляд хоче

Відшукати у тьмі глибокій –

Блискавок фанатичні очі,

А не місяця мрійний спокій.

НЕПОВТОРНЕ СВЯТО

Гарячий день – і враз достигне жито,

І доп’яніють обважнілі грона.

Він ще незнаний, ще непережитий,

Єдиний день – мого життя корона.

І що це буде – зустріч, чин, екстаза?

Чи дотик смерти на одну хвилину?

Душа дозріє, сповниться відразу

Подвійним смаком – меду і полину.

А дивне серце, п’яне і завзяте,

Відчує певність, мов нехибну шпаду:

Мій день єдиний! Неповторне свято!

Найвищий шпиль – і початок до спаду.

Олена Теліга:

• Перед нашою молоддю стоїть блискуче завдання – стати батьками майбутнього своєї нації. Хай же ж вона не зрікається цієї честі, виховуючись лише на сірих рядовиків. Нашій масі потрібні провідники в усіх ділянках життя, і хай кожний не підтинає собі добровільно крила, лише старається розгорнути їх якнайширше. Хай пам’ятає, що хто готує себе лише на те, щоб впрягтися до плуга, завжди матиме погоничів, а чи не забагато погоничів мали ми в минулому?
• Не солодкі, нездійснювані обітниці, а суворе підпорядкування себе безсмертним і невмолимим вимогам нації — дозволить їй стати перед світом у весь свій потужний зріст!
• Коли ми несемо ідею українського націоналізму, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати.
• Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами, перед обличчям людей своєї нації, і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробленою правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатись.
• Тепер, як ніколи, ми мусимо змагатися за спільноту в нації і за братерство в народі. Але, йдучи за тими гаслами, ми повинні дбати, щоб вони були не лише “міддю бряцаючою”, а найглибшою правдою, для якої варто жити і вмирати.