Олександр Бачинський – священник УГКЦ, педагог, письменник, видавець, перекладач, церковний діяч (90 років тому)

90 років тому:

9.06.1933 – у Львові помер Олександр Бачинський, священник УГКЦ (1867), доктор богослов’я, педагог, письменник, видавець, перекладач, церковний діяч. Батько Юліана Бачинського, члена УНРади ЗУНР, голови дипломатичної місії УНР у Вашингтоні, автора політологічної праці «Україна уярмлена» (Ukraina Irredenta). Навчався в гімназіях Тернополя та Бережан, закінчив Львівську духовну семінарію та богословський факультет Львівського університету (1867). Одружився з Євгенією Филиповською (померла від холери 1874). Від 1873 душпастир і проповідник собору св. Юрія у Львові, завідувач «Фонду архиєпархіального священничих вдів і сиріт», віце-ректор духовної семінарії, професор Університету та редактор часопису «Рускій Сіон». 1877 за сумлінну працю піднесений митрополитом до гідности асесора Львівської митрополії. Проте у 1880 як редактор в № 20 часопису «Рускій Сіон» схвалив до друку статтю «Записки римлянина», в якій за оцінкою І. Франка «острими словами скритиковано не тільки ведення руської духовної семінарії у Львові, але також посередньо всю єрархію. Розсерджений сею статтею митрополит Йосиф Сембратович суспендував [відсторонив] А. Бачинського зі становища ректора [на той час О. Бачинський був віце-ректором] …, завісив [припинив, призупинив] видавання «Руского Сіона» (замість цього часопису два роки видавався «Галицкій Сіон»). Причину чому священник не погодив, ба більше публічно виступив з критикою свого безпосереднього керівництва, промовисто виявляють його літературні псевдоніми «Миролюб», «Правдолюб». Не міг віце-ректор байдуже споглядати на непристойні умови, в яких на той час мешкали його питомці, і які згодом реалістично описав професор Кирило Студинський: «Життя в семінарії було непривітне, головно через лихе мешкання... Була це величезна зала з 20 ліжками. Зимою треба було відсувати ліжка, бо на стінах блистів безнастанно іній, а при відлизі він топився і спливав на підлогу». На сьогодні немає свідчень чи о. Олександр звертався до єпарха про такий стан речей, найбільш правдоподібно, що так, але очевидно, що ці звернення були безрезультатними, наслідком чого він вдався до публічного розголосу і за це позбувся високого становища в єпархії.

Парох м. Болехів, нині Івано-Франківської области, член Долинської повітової ради. Невдовзі наслідком польських інтриг при цісарському дворі на побажання імператора Франца-Йосифа митрополита Йосифа Сембратовича переведено до Риму, а на його місце адміністратором Львівської митрополії Папа Лев ХІІІ призначив небіжа Сильвестра Сембратовича. Новий єпарх 1.01.1883 відкликав о. Олександра з Болехова, призначив ректором Львівської духовної семінарії (1883-1893), редактором відновленого «Руского Сіона» та повернув на попередні посади. На посаді ректора найперше розпочав заходи з побудови нового приміщення семінарії зведення якої розпочалося від розпорядження цісаря 1886 та завершено 1889 (нині Географічний факультет Львівського національного університету). За час ректорства реформував навчальний процес, що дозволило значно піднести освітній та науковий рівень навчального закладу. Поряд із забезпеченням якісної освіти дбав також, щоби формувати майбутнє духовенство свідоме свого покликання в піднесенні з упадку руського (українського) народу. В семінарії почали діяти драматичний, хоровий, історичний, літературний, економічно-господарський, гімнастичний, пасічницький та інші гуртки.

У січні 1893 іменований крилошанином Митрополичої капітули та канцлером Митрополичої консисторії. Разом з митрополитом Сильвестром здійснював візитації парафій, особливу увагу звертав на наявність церковної літератури українською мовою. Відповідно для забезпечення достатньої кількости літератури митрополит полагодив її видання через Інститут Ставропігії і за участи о. Олександра (від 1898 вийшло 11 випусків). З митрополитом їздив до Рима в справі створення руського духовного інституту, іменований папським шамбеляном (1896). Тричі обирався до Ради м. Львова (1886, 1889 і 1892). Був у числі кандидатів на іменування єпископом. До о. Олександра з повагою та довірою ставився також наступний митрополит Андрей Шептицький. Коли владику Андрея у 1914 московити вивезли на заслання у Московію, як канцлер о. Олександр керував Львівською архиєпархією, згодом також виконував цей уряд під час тривалих місійних подорожей Митрополита за кордон. 1920 митрополит Андрей призначив о. Олександра генеральним вікарієм і радником апеляційного трибуналу, за поданням митрополита Папою Бенедиктом ХV призначений Апостольським протонотаріусом (1920). Керівник філософсько-богословської секції Богословського наукового товариства у Львові (1924). Член товариств: «Просвіта» (1876), «Народний дім», «Святого апостола Павла» (1891), «Галицько-руська Матиця» (1894), «Марійське Товариство молоді» (1921). Автор численних богословських праць, зокрема українського перекладу Псалтиря (1903). Нагороджений папським хрестом «Pro Ecclesia et Pontifice» (1889). Похований на Личаківському цвинтарі в гробівці греко-католицьких єпископів і крилошан. Народився у с. Сороцьке на Тернопільщині в шляхетській сім’ї гербу Сас 1844.

З промови ректора о. Йосифа Сліпого під час похорону о. Олександра Бачинського: «Отець Бачинський належав до найбільш роботящих і невсипучих одиниць українського католицького духовенства в минулім і сім століттю, які повіки віки вічні остануть гордістю і честю Українського народу».

Зі спогадів Кирила Студинського: «Це була людина визначна і небуденної міри. Закидали йому, що був суворий. Це правда. Але суворим був він також для себе і для своїх дітей [двох синів]. Вкінці, щоб удержати лад в семінарії, треба було людини енергійної, запопадливої та із залізною рукою. (…) Питомці сторонили від нього, оминали його та щойно пізніше, коли стали священиками, могли вони пересвідчитися, яке благородне серце било в цієї, на позір зимної, людини. Як людина залізної праці і непохитної вдачі, вмів о. Бачинський виробити собі значення та впливи і через те міг на становищі референта консисторії, а з часом крилошанина, помогти кожному, що до нього звернувся за поміччю. Була в нього бистра пам’ять. Кожного питомця, коли його раз побачив, знав по імені і по прізвищу. Визначився теж бистрим даром помічання і за першим поглядом, при першій зустрічі він міг оцінити моральну вартість і здібності кожного питомця».