Олекса Новаківський. Так хто спроможеться піднести пензель, що «випав із застигаючої руки артиста»?
150 років тому:
14(2).03.1872 – у с. Нова Ободівка на Вінничині у сім’ї лісника народився Олекса Новаківський, живописець імпресіоніст та постімпресіоніст, педагог. Художню освіту здобув в Одеському художньому училищі (1888-1892) та Краківській академії красних мистецтв (1892-1900), де зокрема навчався у провідних польських художників Яна Матейка, Станіслава Виспянського, Яцека Мальчевського. Академію закінчив у 1900 із золотою медаллю, проте ще на 2 роки залишився в пейзажному класі. Національну та ідейну формацію отримав в середовищі української інтелігенції, яка на той час в чималому числі перебувала у Кракові. Оселився у с. Могила біля Кракова в будиночку вдови, з донькою якої згодом одружився. У подружжя народилося двоє синів – Ярослав і Ждан. Творчий дебют мистця відбувся 1901 на виставці «Товариства для розвою руської штуки (мистецтва)», але визнання та популярність у мистецьких колах принесла виставка випускників Академії у Кракові у 1911, на якій було представлено понад 100 робіт художника. Полотнами мистця зацікавився Митрополит Андрей Шептицький, який у той час приїхав до Кракова і, бачачи нужду майстра підтримав його матеріально, а згодом запропонував переїхати до Львова. Шептицький зумів розпізнати в Новаківському непересічного мистця, якому під силу в художніх образах творити новітні моральні, духовні та національні символи, що здатні формувати націю і піднімати її до праці та боротьби за власні права та свободи в колі вільних європейських державних народів. У листі-запрошенні Митрополит написав: «Шановний пане! Майстерня готова. Приїжджайте, почнемо працювати». У 1913 Новаківський з дружиною Анною-Марією (з Пальмовських) прибув до Львова і оселився в розкішному маєтку (вілла Яна Стики) поблизу собору св. Юра, який владика Андрей власним коштом купив для потреб українських мистців. В подальшому Андрей Шептицький надалі надавав матеріальну підтримку визначному художнику.
1919 номінований професором Української академії мистецтв у Києві. 1921 у Львові пройшла персональна виставка мистця, високо оцінена критиками. У 1923 за ініціативи та фінансової підтримки Митрополита Андрея заснував у Львові Мистецьку школу (діяла до 1935), завданням якої було готувати високого професійного рівня художників, які на ґрунті культурних надбань попередніх поколінь мали творити новітнє українське мистецтво світового рівня. В умовах переслідування української освіти польською окупаційною владою Школа функціонувала як окремий факультет Українського таємного (підпільного) університету (до 1925), на якому Новаківський сповняв функції декана. Школу закінчило близько 100 талановитих учнів, багато з яких, знову ж за сприяння А. Шептицького, навчались у Європейських мистецьких закладах і згодом стали відомими в світі художниками. 1925 раптово померла його дружина, якій було 37 років і смерть якої тяжко переживав (їх називали найромантичнішою парою свого часу). Помер у Львові 1935.
Став одним з фундаторів новітньої епохи розвитку українського живопису. Творив у жанрах пейзажу, портрету, натюрморту, сюжетних картин, автор великої кількості портретів Митрополита А. Шептицького. Творчість значною мірою насичена сподіваннями на відродження Української Держави. Мистець європейського рівня, проте на жаль ще мало відомий поза межами України. Чимало ранніх робіт створених в Одесі були знищені комуністичною владою. Його учнями були відомі згодом художники Володимир Гаврилюк, Святослав Гординський, Стефанія Ґебус-Баранецька, Лев Ґец, Михайло Драган, Олекса Друченко, Василь Дядинюк, Софія Зарицька-Омельченко, Іван Іванець, Іван Кейван, Андрій Коверко, Едвард Козак (Еко), Ольга Козакевич-Дядинюк, Мирон Лнвицький (Lev), Володимир Ласовський, Ярослав Лукавецький, Степан Луцик, Антін Малюца, Михайло Мороз, Іванна Нижник-Винників, Емілія Охримович, Леонід Перфецький, Ольга Плешкан, Роман Сельський, Володимир Сениця, Григорій Смольський, Роман Чорній та багато інших. В період радянської окупації довгий час замовчуваний і лише у 1972 через святкування ЮНЕСКО 100-річчя з дня його народження у Львові відкрито художньо-меморіальний музей О. Новаківського. Та попри це на багато фактів з його життя, і зокрема щирі товариські стосунки з Андреєм Шептицьким, радянською владою накладено суворе табу. 2016 професор Микола Мушинка із Словакії подарував музею 50 живописних і графічних робіт мистця.
«Коли б не Митрополит Шептицький, то хто знає, чи мали б ми нині поміж собою артиста Олексу Новаківського. Він умів його найти, умів в найприкрішу для артиста годину подати помічну долоню, сказати розрадне слово глибокого признання і розуміння. Що найважливіше – робив це не з огляду на людину, а з огляду на українську культуру. Через те усі його підмоги, усі його заходи ніколи не викликали пригноблюючого вражіння добродійства, милостині; вони були все тільки службою рідній культурі», – мистецтвознавець Микола Голубець, 1915.
«Без пересади можна сказати, що такий могучий малярський талант як Новаківський, вихованок Краківської академії мистецтв, лише завдяки старанням Митрополита служить нашій українській нації. Митрополит у найскрутніший час його матеріально піддержав, дав йому захист у своїй домівці при вул. Міцкевича, і Новаківський нині голосить своєю кистю славу українського мистецтва», – о. Юліан Дзерович, 1926.
«Завдяки підтримці і заступництву митрополита, Новаківский міг творити те, що хотів, писати картини не за замовленням, а за натхненням. Це давало йому можливість проявити повністю свою художню індивідуальність» – художник, історик мистецтв Святослав Гординский.
«Новаківський належав до тих, хто взяв на себе важкий хрест нашого мистецтва, і, хоч не раз угинався під ним і спотикався об підкладені колоди, все ж не випускав його з рук до останньої хвилини життя. Служив своєму народові як міг, як умів і знав, і залишив по собі добру пам’ять», – художник Григорій Смольський.
хто спроможеться піднести пензель, що «випав із застигаючої руки артиста»?
У 1936 після відвідин посмертної виставки творів О. Новаківського, єврейський критик Артур Ляутербах у захваті написав: «Важко повірити, що…велика самотня творчість маестро раптово скінчилася перед брамою майже здійсненої надії, у переддень остаточної реалізації образу, який мав стати вінцем усієї його творчости. В момент, коли, нарешті, по десятиліттях проб та зусиль, по тисячах гарячих поривів Олекса Новаківський приступив до того, щоб своїм найвищим мріям надати остаточного виразу і форми, пензель випав із застигаючої руки артиста». Написані рядки стосувались незавершеної праці маестро – запрестольної ікони «Мати Милосердя» (інша назва «Святоюрська Мадонна») для собору св. Юра у Львові, начерки та ескізи якої презентовано на виставці. Цій монументальній і глибоко символічній роботі мистець присвятив останній рік свого життя. За ходом праці уважно слідкувало усе галицьке суспільство, про ікону постійно писала львівська преса, навіть створено громадський комітет для підтримки художника. Зокрема у часописі «Мета» історик мистецтва, професор Вадим Щербаківський ствердив, що створити такий образ «це написати нову сторінку українського церковного малярства». Згідно задуму мистця образ Богоматері мав символізувати терпіння української нації і милосердя Матері Богочоловіка Христа до страждань українського народу. Цей твір мав стати величним підсумком багаторічних шукань і праці майстра, одним із шедеврів українського сакрального мистецтва першої половини минулого століття. Готуючись до написання образу, майстер опрацював великий масив літературного матеріалу, зробив велетенську кількість олійних ескізів, рисунків пером, олівцем, вуглем. Врешті почав переносити на полотно уже сформовану композицію з постаттю Богородиці в центрі, як несподівана смерть зупинила ці наміри.
Відомий мистецтвознавець Любов Волошин у своїй ґрунтовній розвідці про ікону «Мати Милосердя» зазначає, що нереалізований задум О. Новаківського є важкою втратою для української культури. Проте також констатує, що «неважко уявити собі цей твір викінчений». А й справді чи змогли б відомі сучасні українські мистці на підставі збережених у великому числі ескізів і проб майстра таки дати життя цим величним задумам великого художника? Необхідна база для цього створена самим Новаківським – композиція ікони і значною мірою пропрацьовано її колористичне виконання. Зрозуміло, що це буде сучасний твір майстрів 21-го століття, але від цього не менш символічним, бо стане добрим прикладом тяглости художньої думки різних поколінь живописців та невмирущості національної української культурної традиції. Тож чи знайдеться сьогодні маестро, який буде спроможним піднести пензель, що «випав із застигаючої руки артиста», а чи чекати нам поки підросте в наступному коліні?
