Не дихне, як не брехне

Йосиф Сірка

«Брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся».

(Пантелеймон Куліш: Чорна рада).

Здається, що події, які знайшли своє відображення в першому українському історичному романі П.Куліша, найбільше нагадують нам і сьогодні важку боротьбу за незалежність. Ідея класика української літератури полягала у потребі політичної та соціальної злагоди різних верств українського народу у державотворенні; засудження розколу та еґоїзму національної верхівки України доби Руїни, які спричинили трагічні наслідки.

Історичні події 1663 року у Ніжині, пов’язані з підготовкою та проведенням козацької ради – «Чорної ради», дуже нагадують нам події навколо тзв. «Харківського договору», «Мінських угод», чи тзв. «російсько-українських переговорів» в Туреччині. 360 років тому, за допомоги москалів, вдалося обрати гетьмана Брюховецького, що дуже нагадує нам вибори четвертого та шостого українських президентів.

Історик Р.Мартинюк, в інтерв’ю журналістові Д.Шурхало (Радіо Свобода, 18.7.2018) зазначив, що «Брюховецький, за своїм кар’єрним портфелем, не мав стати гетьманом. Але у нього було якось так, що він ніби душу продав для того, щоб стати гетьманом. Йому це вдалося. І він навіть непоганим гетьманом був. Із точки зору багатьох державних функцій, гетьманат запрацював як машина саме за Брюховецького. Адміністративний дизайн створив саме він.»

Не зважаючи на проросійську настанову, Брюховецький вже після двох років гетьманства розчарувався в Московії, яка не виконувала домовленостей. Спочатку шукав контактів з кримським ханом, а після Андрусівського перемир’я 1667 р. між Річчю Посполитою і Московським царством, коли ті поділили Україну по Дніпру, що було порушенням усіх можливих статей і домовленостей Московією по відношенню до Гетьманської України, він вирішим повстати проти зрадливої Московї. Тому він сконтактувався з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком, щоб разом йти проти Москви.

На жаль, порозуміння між цими двома гетьманами не відбулося. Звинувачення Брюховецького у поділені України зростало, оскільки він був першим гетьманом, який відвідав Москву, де й підписав угоду про постійне перебування 4000 царського війська у Києві (яку Москва порушила, бо прислала 6000) та 2000 до Кременчука – на кошти українців. Цього не могли йому простити його ж козаки, від рук яких він і зазнав смерти.

Після поділу на Правобережну та Лівобережну Україну козаки не раз організували повстання проти окупантів, а територія по обох берегах Дніпра була дуже часто місцем воєн, в яких завжди брала участь Московська держава. Ставши імперією, вона не змінилася навіть під назвою Росія, бо своє існування вона собі не уявляла без постійного загарбання чужих держав та територій.

Відомий український політик (який проголосив Акт відновлення Української Держави 26 липня 1941 р.), президент Антибольшевицького блоку народів Ярослав Стецько у своїй книжці «The Кremlin On A Volkano» (Кремль на вулкані, 1959) наводить таблицю завоювань від ХІV до ХХ стотіття. Автор зазначає, що «за останні 500 років Російська імперія збільшувалася щодня, в середньому, на 49 квадратних миль» (понад 127 кв км).

«Chronologically speaking, Russia conquered:

In the XIVth century:……216.000 square miles

“ XVth “ ……3,375,000 “ “

“ XVIth “ …….6,356,000 “ “

“ XVIIth “ …….6,964,000 “ “

“ XVIIIth “ …….8,644,000 “ “

“ XIXth “ …….9,620,000 “ “

“ XXth “ …….10,070,000 “ “ »(1 кв миля дорівнює 2,59 кв км). Московія була відома своєю брутальною та безжалісною аґресією, до всіх своїх сусідів, а коли їх остаточно зруйнувала, то нападала на віддаленіші території. Аґресія Московії до України 2014, яка переросла у криваву війну, є доказом того, що кремлівський хижак і загарбник не змінився за останніх понад 600 років.

Щоправда методи і можливості знущання над непокірними московські нелюди поширили. Якщо Новгородську Республіку (1570) сплюндрували, а її чоловіче населення вирубали шаблями та покидали в річку, то понад 100 років пізніше, у Батурині (1708), вщент зруйнували місто, а його мешканців, включно з дітьми та жінками, на смерть зарубували і кидали у річку.

Українські президенти: від комуністичного ідеолога до коміка

Після розпаду комуністичної імперії, коли усі союзні республіки стали незалежними державами, московським імперським політикам вдалося обдурити автономлі республіки, області та райони» новою назвою – Федеративна . Саме ця назва надавала надію на те, що Московія піде цивізіційним демократичним розвитком і надасть національним меншинам право на власний розвиток.

Тому два перші президенти відновленої Української Держави – Л.Кравчук, Л.Кучма, – ще не мали тих клопотів, які появилися у В.Ющенка. Щоправда, Кучмі прийшлося випустити книжечку, яка пояснювала москалям, що «Україна не Росія» (2003). Оскільки Ющенко був символом українськости, то Путін всяко намагався його принижувати, висміювати. Він не міг змиритися, що його кандидат – В. Янукович, якого він поспішив привітати з перемогою (після першого туру виборів 31.Х. та 21.ХІ.2004), а після протестів, у повторному турі 26.12.2004 – програв. Народ обрав третім президентом України В.Ющенка.

Сьогодні вже стало цілковито зрозумілим, як російська аґентура працювала протягом п’яти років президентства Ющенка. На той час вишколений КГБіст Путін вже був чотири роки президентом РФ і плекав надію на відновлення СССР, розпад якого вважав «найбільшою ґеополітичною катастрофою». Притім, Путін вперше твердив, що СССР – «історична Росія», що й стало основою його фашистської ідеольоґії, яка й стала причиною його аґресії до Республік Ічкері, Грузії, Молдови, України та, навіть, Сирійської Арабської Республіки.

Отже, на вибори президента України 2010 р. кремлівський КГБіст вже в ролі прем’єр міністра міг задіяти всю 5-у колону та російськомовну пропаґанду в Україні на підтримку В.Януковича, доля якого могла закінчитися як і гетьмана Брюховецького. Різниця між їхньою проросійською політикою полягала в тому, що Брюховецький своїми угодами мріяв зміцнити адміністративне управління Гетьманської України, але залишався прихильником цілісности Правобережної і Лівобережної України – тобто, був таки патріотом.

Янукович, який підписав тзв. «Харківські угоди», але відмовився підписати Угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС (у Вільнюсі 2013 р.), призначав на відповідальні державні посади (СБУ, МінОборони, МВС) не тільки громадян РФ, але й професійних кремлівських аґентів. Він дбав про власну шкіру (багатство), а доля України його не цікавила. Вже, давши драла, Янукович ще виконав злочинне прохання кремлівського карлика, коли написав «Лист – прохання про допомогу». Можна уявити собі, що могло статися з Януковичем, коли він літаком з Києва до Харкова, а потім через Дніпро, здається до Криму, утікав перед відповідальністю – може були б нащадки Брюховецького помстилися йому за здачу України Московії?!

Наївним, стосовно московитів, виявився і Петро Порошенко, який погодився на умови Путіна припинення війни 2014 р.. Незважаючи на освіченість, досвід з політичної діяльности за попередніх президентів. Порошенко, як і його попередники не був обізнаний з історією зв’язків Московії та України, яка підтверджувала слова «творця» Німеччини О.фон Бісмарка, що: «Угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані».

Слід визнати, що П.Порошенко був одиноким українським президентом, який мав значний досвід не тільки в управлінні державою. Він був політиком, який належав до кількох партій, яких був співзасновников – Наша Україна, Соціал-демократична, Партія реґіонів, Блок Порошенка, Європейська Солідарність. Порошенко був у команді Кучми, потім в команді Ющенка, зрештою – в команді Януковича – на різних посадах наберав досвіду і був першим українським президентом, який вільно володів англійською мовою. Він не боявся звертатися до своїх попередників за допомогою Л. Кучму (2015 р. призначив переговірником з луганськими та донецькими бойовиками).

Любов до власного збагачення наклала печатку і на зв’язки з бізнесовими та політичними конкурентами, що сприяло вчинкам, які громадськість не могла зрозуміти. Саме це стало нагодою для конкурентних ЗМІ, які зробили з нього монстра, який «окрадає, корумпує, таємно домовляється з ворогом» та інші гріхи, які його добрі вчинки витіснили з пам’яті президентських виборців.

Незважаючи на його надію вплинути на Путіна через Медведчука, його поблажливе ставлення до п’ятої колони, він був одиноким, з дотеперішніх президентів, який усвідомив собі, що тільки країна з сильрною армією може відстоювати свою незалежність. Така позиція здавалася небезпечною для Путіна, незважаючи на те, що Порошенко не дуже докладав сил розбудовувати оборонну промисловість, зокрема, ракетну.

Непрофесійність і брехня

Путін хотів Україну такою, яка буде вареники ліпити, гопака танцювати і москалям горілку наливати. І саме таку Україну мав московитам приготувати один з науспішніших коміків України, якого «спонзорував» на президента України один науспішніших оліґархів-крадіїв – Коломойський.

Стосовно вибору Зеленського президентом України, сьогодні можна з впевненістю сказати словами історика Мартинюка (щодо г. Брюховецького), що Зеленський «своїм кар’єрним портфелем, не мав стати» президентом. В.Зеленський став президентом не тому, що обіцяв: покінчить з кумівством, припинить війну, півидвищить платні вчителям, запровадить реформи молодими кадрами. Найбільшою допомогою Зеленському у виборах було очорнювання та демонізування Порошенка, які витіснили в його успіхи стосовно безвізу з Европою, розбудови армії, отримання Томосу. Звичайно, що московити в цьому були великою підтримкою Зеленському-кандидатові, а Жириновський відкривав шампанське після перемоги Зеленського.

Отак, брехня і пропаґанда привели на посаду президента України людину, для якої політика, чи державне управління були цілковито невідомою ділянкою. Зеленський був дуже успішним артистом, але грати роль президента і виконувати щоденні завдання справжнього президента – це «дві великі різниці», як люблять казати в Одесі.

На нещастя виборців, необізнаний новообраний президен В.Зеленський, з самого початку свого президентства уявляв собі, що президентові все дозволено і він може робити, що забажає. Незнаючи Конституцію України, яку він, імовірно, не засвоїв, порушує її вже з перших днів свого президентства – оголосив розпуск ВР України. Знання з історії країни, в якій став президентом, Зеленський набув ще з підручників, де мова йшла про «братні народи», а тут став президентом, де вже 5-ий рік названий «брат) воює з країною, якої став президентом.

Тому недосвідчений і наймолодший з останніх 6 президентів України, організував своє оточення, яке, з мовного боку, притримувалося «общепонятного», бо «солов’їною» не володіли. І саме з найближчого оточення (з кумівства) Зеленський обирав радників, для яких роль президента була відома з кінофільму. Певно, ніколи не довідаємось, що спонукало Зеленського взяти у радники А.Єрмака, який був понад 8 років помічником депутата ВРУ від Партії реґіонів Є.Тедеєва.

Звичайно, що це не злочин бути помічником депутата, але Тедеєв увесь свій час перебування у ВР проявляв ініціативу, коли йшлося про щось, що могло зашкодити Україні, як, наприклад: «диктаторські закони», «Харківські угоди» , чи звернення до Сейму ПР визнати ґеноцидом поляків події національно-визвольної війни України 1942-1944 рр. закони про мову. Отже, «досвід» Єрмака, аж ніяк не на користь становлення Української держави, бо Тедеєв був українофобом, а його діяльність у ВР була інспірована брехнею, яку поширювали московити, а потім комуністи про українців.

Забуті передвиборчі обіцянки

Перше піврічча президентства В.Зеленського позначалося обіцяними реформами. Молодий прем’єр міністр О. Гончарук з молодими професіоналами-міністрами робив надію на початок запровадження реформ, спрямованих на покращення життя, зменшення корупції. Голова президентської адміністрації А.Богдан був одним з небагатьох, який мав певний досвід з управління державними справами на основі співпраці з урядами за Януковича та Порошенка.

Евфорія, яку очікувало суспільство від молодої команди тривала не цілий рік. Почалось все змінюватися дуже раптово після таємного «приватного відпочинку» президента Зеленського, який йому організував помічник адміністрації А.Єрмак до Оману початком січня 2020 року. Коли б не випадкове виявлення журналістами Зеленського в одному з люксусних готелів Оману, то про «відпочинок» були б не довідалися.

Прискіпливі журналісти встановили, що саме на час перебування Зеленського в Омані на пару днів прилітав і голова Радбезу РФ М.Патрушев – права рука Путіна. Саме це змусіло журналістів дослідити оцю «випадковість відпочинку» Зеленського саме в Омані, а не близькій Туреччині.

Допитливі журналісти встановили, що помічник президента України Єрмак знайомий вже давніше з Патрушевим і, знаючи бажання й обіцянку Зеленського виборцям закінчити війну (відома його наївність – вистачить перестати стріляти) – організував йому таку зустріч – не із самим Путіном, але його заступником. Саме ця зустріч Зеленського з Патрушевим 8.1.20 р. викликала не один коментар різних авторів, серед яких були й колишні аґенти КГБ Ю.Швець, та С.Дорин, депутат ВРУ Ґ.Лерос, адвокат С.Крижанівський та багато інших. Всі вони твердили, що А.Єрмак завербований аґент ФСБ.

Повернення з «таємного відпочинку», який став «розтаємненим», скоро забулося, оскільки президент раптово поміняв адміністрацію на офіс, а головного адмінгістратора Богдана поміняв на голову Офісу президента Єрмака. Новоспечений голова не гаяв час, він наполегливо поміняв і членів адміністрації на членів офісу, послуговуючись списком люстрованих – таких як Татаров. Радниками Єрмака стали такі «фахівці» як Портнов, Деркач, Демченко та ін., які допомагали знаходити відповідні «кадри».

Символом «нової влади і її «програми» можна вважати А.Тарана – пенсіонера, який за два роки на посаді міністра оборони не зробив ні одного замовлення для війська в Оборонпромі. Притім, країна була у стані війни з РФ. Після повернення з Оману президент Зеленський перестав говорити про реформи, про фахові кадри, а на попередження про небезпеку повномасштабного наступу РФ, яке йому передавали західні держави-друзі, він нагадув про добру українську розвідку.

Формування влади та державну політику, дивним чином, перебрав Єрмак, який, поряд з головуванням Офісу став, мовби, замінним міністром закордонних справ. Помічник Партії регіонів став «партнером» радника президента США Байдена Салівана. Він організує міжнародні конференції про «мирне врегулювання війни в Україні», замість Міністерства закордонних справ, втручається у безпекові питання. Незрозумілий його супровід президента Зеленського всюди на закордонних візитах. Його пояснення в інтерв’ю Інтерфакс-Україна (25.5.23) після повернення Зеленського, який брав участь у засіданні Ліґи арабських країн, де він зустрівся зі спадкоємним принцом Саудської Аравії, Єрмак «скромно» зазначає:«Для мене важливо, що після цієї зустрічі в мене була тривала зустріч із його радником із питань безпеки. Ми обговорювали їхню участь у саміті за Формулою миру, підтримку нашої мирної ініціативи». Тут напрошується питання, а що робить «завгосп» президента на закордонних подорожах, чому він перший, а не міністр закордонних справ Кулеба? Яке відношення голова офісу має до питань безпеки, а не міністр оборони, чи СБУ?

Час на очищення

Після численних інтерв’ю Єрмака різним журналістам, складається враження, що Зеленський потрапив у «павутиння» Єрмака, який, мов павук, обвів свою «жертву», яка нездатна звільнитися з павутиння брехні, початок якої слід шукати у далекому Омані .

Президент Зеленський після повномасштабного вторгнення РФ в Україну, проявив свій патріотизм – залишився в країні з народом, який його обрав. Війна вимагає щоденних найрізноманітніших рішень, але ж за півтора року запеклої, руйнівної війни можна було вже зрозуміти хто найбільше спричинився до руйнування країни, яка його обрала президентом.

Потрібно, нарешті, звернути увагу, що діється не тільки на фронті, але й у решті країни. Не чекати з покаранням зрадників, які розмінували мости на Крим та через Дніпро, які допустили захоплення ЗАЕС та Чорнобильської, які недозволили вилетіти «Мрії» до Німеччини, які підсували президентові на підпис призначення на відповідальні посади аґентів Москви.

Очищення слід розпочати зі свого найближчого оточення, бо ж не можна довіряти людині, яка привселюдно перед ЗМІ твердила, що оманська зустріч та спецоперація «Ваґнер» є «від початку до кінця вигадками», а повномасштабного вторгнення РФ не буде. Якщо хтось вже збрехав три рази, то він стає «професійним брехуном» і не заслуговує довіри. Бо ж після брехні слідували призначення Баканова, Наумова, Кулінича, Тарана, Татарова, Кузьменка, Резнікова та ін.

Президент Зеленський має нагоду показати,що московські аґенти та зрадники не були його вибором, а патріотичну опозицію не вважає ворогом. Звільнення міністра культури підтвердило, спроби на очищення уряду підтримують опозиційні патріоти. Тобто, порозуміння слід шукати з тими хто зацікавлений у демократичній Украні, а не у представників заборонених політичних промосковських партій.

Зеленський своїм патріотичним вчинком, що не втік перед московською навалою, як Янукович від відповідальности, став для багатьох символом хоробрости. Сподіваймось, що він стане символом єдности нації, до якої належать і патріотичні партії, члени яких воюють за визволення української території, яка окроплена кров’ю мільйонів жертв за всі попередні століття.

31.7.23