Мюнхен-ХХІ – ганьба ХХІ століття!
Святослав Караванський
Адмінідтрація Президента покладає великі надії на саміт у Мінську 26 серпня. Чи виправдано?
Абсолютно ні. Саміт у Мінську організовано і буде ведено агресором і ненависником України – Кремлівським Гітлером. Основне завдання – приниження й упослідження України і маскування вторгнення в Україну російських військ.
На цьому саміті жодного питання на користь України не буде вирішено. Тільки навпаки.
Хто думає інакше – претендує на здобуття рекордів наївности.
Наївність у розпалі агресії навряд чи сприятиме поразці агресора,
Адмінідтрація Президента має покладати надії на Европу, Америку, НАТО.
Там є реальні можливості надій, досі не задіяні. Але їх треба задіяти. І саме не ким іншим, а Адміністрацією Президента.
Світ має могутню організацію НАТО, яка взяла на себе місію гарантувати Европі мир, спокій і порядок.
Що ж ми маємо?
Україна 2014 р. саме й заявила себе борцем за мир, спокій, та европейські цінності. Україна революційним шляхом знетронила диктатуру просталінських сил на українській, европейській землі. Сталінські сили – це ворожа світові демократії та суспільної справедливости кривава чума, яка загрожує мирові та спокоєві на планеті.
Саме, як борець із кривавою чумою, Україна має всі права бути членом світового Альянсу за мир, спокій та правопорядок.
І Адміністрація Президента має покладати свої надії на цей світовий Альянс. Сьогодні цей Альянс уособллює НАТО, бо світ не має іншої такої організації.
Якщо цей Альянс не обстане за Україною, ніхто більше цього не зробить.
Тому, Адміністрація Президента має докласти всі сили дипломатії та суспільного впливу, на залучення на свій бік саме Північно-Атлантичного Альянсу.
Часу згаяно багато, але ніколи не пізно стукати в зачинені двері.
НАТО не має жодного морального права відмовити Україні, яка бореться із
кривавою чумою, у членстві в НАТО.
Відмовляючи нам у членстві, НАТО повторює ганебну політику Мюнхена 1938 року, коли на роздертя агресору кинуто Чехословаччину й Австрію.
Адміністрація Преезидента має не припиняти стукати у двері НАТО. Це єдиний шлях, який може блиснути надією.
АП має звернутися до кожної країни зокрема із закликом підтримати її вступ.
Головне, що треба доводити членам Альянсу, що Москва боїться війни, і діставши застереження від НАТО, зупинить свою агресію. Те, що Москва боїться Світової Війни випливає з її агресивної тактики, розпочатої ще з Криму. Москва усе робила й робить, щоб списати свою агресію на повстанські рухи всередині України. Це яскраве свідчення, що Москва не хоче повномасштабного, світового конфлікту.
Другий факт, який свідчить про боягузство Москви, лежить у сфері психології, зокрема у сфері злочинної психології. Злочинці, не покладаючись на свої сили, вдаються до залякування. Саме до залякування світу від першого дня своєї агресії вдається пропагандивна машина Кремля. Це більше, ніж що інше свідчить, що Москва не певна у своїх силах і вдається до афери залякування. Тобто, Москва воліє перемагати словом, а не силою.
Якщо Брюссель стоятиме й далі на позиції Мюнхену–ХХІ, то тоді АП має затаврувати таку позицію і дати історії докази зрадницької поведінки демократій світу перед злочинцями.
