Минає 110 років від смерті вбитого поляками у Львові Адама Коцка
,,Найбільші подвиги доброчесності були зроблені з любові до Батьківщини.’’ (Ж. Руссо)
Боротьба за існування українського університету у Львові тривала десятиліттями. Ще у 1661 було засновано Львівський університет, що тримався на плаву в основному завдяки податкам місцевих громадян. Викладання там велося німецькою. У 1787 при цьому університеті було засновано український інститут “Studium Ruthenum”, де окремі предмети викладались українською (при цьому аналогічного польського інституту при університеті не було). Згодом польська шляхта стала по-троху завойовувати прихильність австрійських керманичів, і все закінчилось тим, що в 1867 році в університеті було відкрито аж три кафедри, де викладалось польською. У 1879 році, коли поляки завоювали ще більше прихильності австрійського уряду, навіть мовою внутрішнього урядування університету стала польська, а не німецька мова. Отож, ще з 1860-тих українська молодь активно виступала за українську мову та створення українських катедр в університеті. Активісти збирали однодумців, було кілька віче, навіть писали звернення і виступали в соймі, проте реакції з боку правління не було. Аж в 1898 о. Данило Танячкевич знову заговорив про окремий Український університет, цю ідею підтримали НТШ та Просвіта, проте відповіддю віденського уряду було лише створення ще одної катедри української літератури. Відбулося ще кілька мітингів, були навіть сутички українських і польських студентів з пораненими, проте результату не було. У 1906 і 1907 роках українські студенти активно організовували віча для відстоювання своїх прав в стінах університету, які переростали в масові бійки з пораненими та заарештованими. В цих роках було кілька трагічних імматрикуляцій, що закінчувались бійками через те, що були проведені польською мовою. Наступне протистояння у стінах університету зкінчилися тим, що ректор викликав поліцію, і 153 українські студенти були заарештовані. Дорогою до поліційного відділення арештовані співали «Ще не вмерла Україна», «Не пора» тощо. Вкрай трагічна сутичка відбулася 1 липня 1910 р. в якій взяло участь около 300 студентів, протистуючи проти закриття української кафедри і в результаті цього протистояння був вбитий 21-річний студент права Адам Коцко, а 128 українців арештовано.
Питання українського універсутету декілька разів розглядав Сойм, чимало зусиль до полалодження справи докладав тодішній дипломат Кость Левицький, однак результатів позитивних не вдалося осягнути. Через жалюгідний польський імперіалізм і спрагу одвічної польської експансії, що не припинялася у свому дивовижному засліплені. Пірвано польсько українські взаємини протягом наступних років цієї крови взаємно було пролито дуже багато, особливо в час українсько-польської війни та агресивної санаційної політики. Дискримінація української нації поляками проявлялася в різних сферах кольонізація, нищення культурно-освітних й релігійних установ та хворобливе руйнування україномовного шкільництва, закінчуючи етнічними чистками українців акцією ,,Вісла’’. Стосовно безліч тих різних нецивілізованих методів, українці виявляли свій спротив і непокору в захисті прав. спонтанно палили стирти польських колоністів, організувалися до непокори захисту своїх прав через УВО, ОУН і в кінці на захист поневоленої нації виступило українське підпілля УПА. Як це парадоксально звучить розв’язання польсько-українського протистояння не вдалося вгамувати, незважаючи нате, що у час війни так німецький нацизм, як і більшовицько-російська теранія нистили оба наші народи польський і український. Одже протягом століть наші взаємини були різними: лише короткі часи існувало мирне співіснування і вміру можливостей плідна співпраця. На жаль тупість і теранія знову відроджувалась, яка знову породила те, що стала бряжджати зброя, горіли села й лилася невинна кров.Серед українців був поширюваний лозунг, ми не можемо довше мовчати. Мовчанка є ганьбою супроти нас і нашої покірливості принизливої гуманності. Лише кращі сини наших народів костеніли перед всякими ганебними вчинками з обох сторін. Тільки ганебний і жалюгідний імперіялізм і спрага панувати одного народу над другим рвали цей гарний ланцюг над засліпленими еґозмом та дикою уроєностю надприродної вищости. Ці незгоди між українцями і поляками хитро використовувала захланна Росія.
Пригадаймо, майже 100 років тому, 22 квітня 1920 р., між Польщею та УНР укладено Варшавський договір, який в історію увійшов як договір Петлюри-Пілсудського. Ця подія була сприйнята в українському суспільстві дуже неоднозначно. Згодом цей договір дискридитував постать Симона Петлюри, що повірив в слова висказані Пілсудським, який сказав: «Відбувається боротьба за нашу і вашу свободу проти спільного ворога. Я переконаний, що порозуміння між Українською й Польською республіками принесе славу і добробут обом народам» …Від імені Польщі проголошую: «Хай живе вільна Україна!» Справді цю спільну боротьбу в Польщі тепер називають ,,Чудом над Вислою’’, цей ,,чуд’’ врятував Польщу, яка в зрадницький спосіб договорилася з радянською Росією і спільно умертвили волю України. Росія так в минулому, як і зараз не знала і не знає меж у своєму поході на знищення інших народів. Одже через своє нахабство Польща знистила своїм еґоїзмом тріюмф польсько-українського порозуміння на довгі роки. Польща інтернувала і ув’язнювала українських вояків, інтелегенцію, цивільних діячів і духовних. Одже нема нічого дивного, що кращі мислителі українського народу в концтаборі Березі Картузькій в судах костеніли перед невимовними муками і тортурами, які терпіли в займанщині. Їхні муки і духовість залишили свій глибокий слід в загально українському патріотизмі. Хотяй тут варто пригадати, що за різними оцінками у польському регулярному війську у вересні дні 1939 р. перебувало від 120 до 200 тісяч українців, які боролися за сиуверенну Польщу та нажаль впору цього польська сторона не доцінила.
На жаль ми відхилилися від головної нашої теми. Як вище згадано героєм нашої статті є Адам Коцко, якого життєвий шлях розпочався у селі Шоломия, тепер Пустомитівський район Львівської області. Батько Адама працював у страховому товаристві “Дністер” переписувачем документів, а матір Соломія походила доречі з польської родини та була домогосподаркою. Адам Коцко з дитинства виявляв великий хист до малювання. Ще в ранні роки свого життя він малював прекрасні картини весняних квітів, пори років та різні звірята. Знавці живопису пророкували хлопцеві кар’єру художника, особливо виділяючи його картини на історичну тематику. У 1905 році, з успіхом Адам закінчивши Академічну гімназію у Львові, підчас навчання активно займався громадською працею серед учнівських гуртків. Був він членом українського академічного товариства “Вільна громада” і товариства робітників “Воля”. Він був один із організаторів у селах Галичини просвітянських читальнь та бібліотек, непохитний патріот духовного відродження українського народу. Ставши студентом на правничому факультеті Львівського універтситету Адам належав до театрального гуртка, писав знакомиті статті й очолював студенський рух та боровся за український університет, а одночасно за рівноправність української мови. Він був ініціятором письмових звернень до австрійських властей в справі відкриття у Львові українського університету на його заклики і вимопги уряд Відня був глухий і це поступово різко заострювало політичну ситуацію в Галичині.
Коли різні дипломатичні заходи, не давали належних результатів, які в основному блокувала тодішня польська більшість в університеті та вона мала знечне попертя з сторони викладачів та пануючої адміністрації у Львові. Українські студенти постановили в стінах університету зорганізувати віче на якому розглянути методи боротьби за рівноправність українсаької мови на викладах і признання окремих факультетів для українців. До цього в жоден спосіб не хотіла допустити польська сторона. В результаті цього віча між студентами польськими і українськими виникла боротьба. Під час сутички почали використовувати зброю. В результаті цієї боротьби прибули працівники університету, цивільні люди й поліція. Під час перестрілки 27 осіб було поранено, а один із найактивніших захисників українських інтересів – Адам Коцко 28 річний студент– був смертельно поранений вогнепальної зброєю і через 9 годин на руках у своєї матері помер. Смерть Адама Коцка здинамізувала українське середовище до боротьби за свої права не тільки в Галичині, а на всій Україні. По цілій Україні стали масово відбуватися віча в яких проптестували проти антиукраїнської політики Відня та поляків. Українські посли Кость Левицький,Теофіль Окуневський, Юліян Романчук внесли інтерляцію до австрійського уряду, але і те не було взяте до уваги. Незважаючи на смерть Адама Коцка та значні українські втрати, поліція заарештувала 127 українців, у тому числі шістьох дівчат. Зі студентів-поляків не затримали жодного, лише записали їхні домашні адреси після чого відпустили. Влада добре розуміла неминучість маніфестацій під час похорону Адама Коцка й вирішила перенести його похорон з 3 на 4 липня, понеділок. Але й це не допомогло – тисячі українців вийшли на вулиці, щоб провести Адама Коцка в останню путь й присяглися йому, що не будуть припиняти боротьби за права українського народу.
Похорон Адама Коцка відбувся 4 липня 1910 р. на Личаківському цвинтарі, де відбулася маніфестація галичан проти гноблення українського народу, за його права. На похорон з’їхалися українські політики, громадські діячі і при могилі відбулося своєрідне політичне віче. Зокрема греко-католицький священик о. Михайло Світецький наголошуючи на причині смерті А. Коцка, сказав: ,,На могилу зібралися ми закривати, а відкривати український університет!’’ При величезному натовпі людей з пращальними промовами виступали вчені і українські політичні діячі. Похорон перетворився у всенародну жалібну демонстрацію і тривав близько шести годин. З словами прощання над могилою А. Коцка промовляли: К. Левицький, М. Грушевський, К. Трильовський, О. Назарук та Л. Цегельський. У наступні роки 1 липня став для української громади Львова днем жалоби за Адамом Коцком. Алея на Личаківському кладовищі, яка веде до могили А. Коцко (поле №5) – видніє напис: Похований студент-борець на Личаківському цвинтарі. На могилі А. Коцка в 1912 році встановили величну статую «скорботна Мадонна», привезену з Німеччини. У 1954 році «Мадонна» авторства скульптора Гейлінга зникла з постаменту. В 1990 р. Львівській організації охорони пам’ятників історії та культури пощастило віднайти і повернути до Львова скульптуру на могилу в призначене для неї місце Адама Коцка там вона викликає глибоке зацікавлення. На завершення згадаю, що навіть глибоко змістовну статтю про Адама Коцка замістив Йпсип Цьопа і вінр на вічні віки вписане в історію України.
Ярослав Стех
А. Коцко
