Михайло Бойчишин – голова Секретаріату НРУ. Вбитий у незалежній Україні за те, що був українцем. (30 років тому)

30 років тому:

16.01.1994 – у Києві викрадений Михайло Бойчишин, голова Секретаріату Народного руху України. Викрадення та правдоподібно вбивство здійснили невідомі злочинці з політичних мотивів за його українські патріотичні переконання. Закінчив Український поліграфічний інститут, інженер-механік (1972). Від 1969 працював у Проєктно-конструкторському інституті Конвеєробудування. Попри ґрунтовні фахові знання та конструкторський талант в радянський період не міг реалізувати себе в кар’єрному зрості, оскільки не приховував своїх патріотичних та релігійних переконань. У 1972 в церкві взяв шлюб з Любомирою Соколик, про що відразу дізналося керівництво інституту (в ті часи велика частина духовенства РПЦ по «престижних» парафіях, до яких безперечно належали й львівські, співпрацювала з КГБ і доносила про випадки шлюбу або хрестин уділених інженерам, вчителям чи студентам). Після цього подружжя виключили з комсомолу, що накладало на них тавро «неблагонадійности», а про відсутність службових перспектив на майбутнє кадебіст відверто заявив: «Як Бойчишин буде керувати іншими людьми? Він же вінчався в церкві». Дітей Лідію та Романа подружжя виховувало в християнському дусі. Одного разу вчителька картала батьків за «недопрацювання» у вихованні дитини, бо коли в класі учнів запитали, хто ходив святити паску, то «всі діти сиділи, а тільки ваша встала».

В період розвалу комуністичної імперії (від 1988) активно включився в громадсько-політичну діяльність. Організатор Товариства української мови імени Тараса Шевченка та Народного Руху України в установі, де працював, депутат Львівської обласної ради першого демократичного скликання (1990), голова Шевченківського районного виконавчого комітету м. Львова. Член оргкомітету Першого з’їзду НРУ, делегат п’яти Всеукраїнських зборів Руху. Заступник співголів НРУ (початок 1992), голова Секретаріату НРУ (08.1992). Займався організаційною роботою, як скарбник забезпечував фінансування партії, по лінії родичів дружини здійснював дієву взаємодію з численною українською діаспорою (родич дружини Ярослав Соколик Генеральний секретар Світового конгресу вільних українців, член президії Української всесвітньої координаційної ради). На 1994 були призначені дострокові парламентські (27.03.1994) та президентські (26.06.1994) вибори. Рух розпочав масштабну та системну передвиборчу працю на всіх 450-ти округах і мав реальні шанси стати впливовою парламентською партією українського політикуму. У випадку перемоги на президентських виборах Чорновола однією з кандидатур рухівської команди на прем’єр-міністра розглядався Бойчишин. Рухівська команда спільно з представниками діаспори, політтехнологами зі США і Канади розробляли стратегію розвитку України, що передбачала повну економічну і зокрема енергетичну незалежність від Москви. Бойчук очолив організаційний комітет з побудови Балто-Чорноморського обхідного колектора, що передбачав з’єднання нафтових терміналів Чорного моря і балтійських країн. Це позбавляло Московію одного з найважливіших інструментів тиску на сусідні країни, а також суттєво обмежувало корупційні можливості багатьох українських владоможців. Вирішальне засідання робочої групи з побудови колектора мало відбутися 30.01.1994. Єдиним радикальним вирішенням цієї загрози для Москви та доморощених олігархів була фізична ліквідація промоторів проєкту.

У ніч з 15 на 16 січня 1994 двоє озброєних невідомих увірвались в секретаріат НРУ в Києві, забрали деякі документи, шукали Бойчишина, який мав прийти в цей час на зустріч, проте його там не виявилося – він покинув приміщення за 3 години до нападу і ще не повернувся. Більше Михайла Бойчишина ніхто не бачив. «Правоохоронці» спочатку не поспішали приймати заяву про зникнення політика, а відтак демонстративно виявляли незацікавленість в розкритті злочину. А справа стала резонансною: голова Руху В’ячеслав Чорновіл, народні депутати України, керівники Львівської обласної ради, а також Глава УГКЦ кардинал Іван-Мирослав Любачівський постійно зверталися до представників найвищих владних структур і особисто президента Леоніда Кравчука з вимогою об’єктивного розслідування, проте тодішня влада виявляла повну байдужість до встановлення правди, а не виключено, що й могла бути заангажована в цих подіях. Слідчих не стільки цікавили обставини нападу на Секретаріат та зникнення Бойчишина, як фінансування партії, організаційні зв’язки, розпочався прямий тиск на підприємців, що допомагали НРУ, пресинг на кандидатів у депутати від Руху. В цих обставинах Чорновіл відмовився балотуватися у президенти (можливо це рішення дещо продовжило його життя, однак згодом як небезпечний для мафіозної влади конкурент все ж був вбитий традиційним для кагебістів методом). Оскільки на об’єктивність офіційного слідства не було найменших сподівань Чорновіл зустрівся з кримінальними авторитетами, які поважали його за незламність в радянських тюрмах, проте ті запевнили, що до вбивства не мають найменшого стосунку. У цій справі було висловлено чимало версій і здогадів, проте найбільш реальними є дві, які одночасно могли стати фатальними у долі українського політика-патріота. Найперше зацікавленою в ліквідації Бойчишина була Москва, для якої життєво необхідним було зупинити реалізацію міжнародного проєкту Балто-Чорноморського нафтового колектора, що позбавляв її монополії в енергетичній сфері в центральній Європі, а отже виконавцями злочину могли бути московські спецслужби. Примітно, що в цей же час важкі черепно-мозкові травми невідомі нанесли також співголові оргкомітету з побудови колектора, заступнику голови Об’єднаної демократичної партії Білорусії і члену Сойму Білоруського народного фронту Станіславу Гусаку. Після цих подій Гусак відверто звинуватив московські спецслужби у зникненні Бойчишина. Не менш вагомі мотиви мали й українські корумповані владоможці, які з фінансових та політичних розрахунків не могли допустити до участи в державному управлінні найбільшого і найнебезпечнішого для них конкурента партію демократичного спрямування – Народний рух України. Удар по ключовій постаті партії в той час значною мірою дезорієнтував рухівців, ослабив організаційні спроможності в часі виборчих перегонів і як наслідок Рух на виборах не отримав й половини очікуваних мандатів до Верховної Ради та не брав участи в президентських виборах. В’ячеслав Чорновіл також висував версію, що викрадення Бойчишина могло статись через те, що до нього потрапили документи про масштабну корупцію на найвищих щаблях влади, хоча, як показує вже більш як 30-річна історія України, нечестиві чиновники хіба найменше бояться оприлюднення своїх злочинів перед народом. Через півроку після викрадення Бойчишина в ДТП за загадкових обставин (експерти виявили сліди удару по шиї) загинув його 18-річний син Роман, учень греко-католицького ліцею, за місяць було вкрадено машину сім’ї (ВАЗ 2008), а з помешкання зникли усі світлини Михайла Бойчишина з Вячеславом Чорноволом – характерний почерк спецслужб. Народився у с. Чемеринці на Львівщині 1948.

Постать і трагічна доля Михайла Бойчишина та родини є лише однією з багатьох болючих жертв в історії України та наочним свідченням, що за державну незалежність українці сплатили непомірно високу ціну. І через незнання та нерозуміння власної історії, на жаль, продовжують її платити й сьогодні.