Михайло Білинський – міністр морських справ УНР, міністр внутрішніх справ УНР, контр-адмірал УНР (140 років тому)
140 років тому:
24(12).07.1883 (згідно інших даних 16.11.1882 або 4.11.1883) – у містечку Драбів (Драбово-Барятинське), нині райцентр Черкаської області народився Михайло Білинський, міністр морських справ УНР, міністр внутрішніх справ УНР, організатор та командир Дивізії морської піхоти Директорії УНР (1919-1921), контр-адмірал УНР.
Закінчив Лазаревський інститут східних мов у Москві, опанував арабську, вірменську, перську, турецьку, татарську, грузинську мови. Військову службу розпочав 1906 юнкером Балтійського флоту, останнє флотське звання в московитський армії – мічман. З початком революції разом з лейтенантом С. Шрамченком організував Український військово-морський революційний штаб Балтійського флоту, який координував підняття 12.19.1917 на крейсері «Світлана» та ескадренних міноносцях «Україна» й «Гайдамаки» синьо-жовтих прапорів, що викликало відповідне піднесення українських моряків на Чорноморському флоті. Через більшовицький переворот українізованих суден не вдалось перевести до складу Українських військово-морських сил, тож залога полишила кораблі в Петрограді й виїхала до України.
В грудні 1917 у Києві вступив до Української партії соціалістів-самостійників і активно включився в створення Генерального секретаріату морських справ УНР, який невдовзі очолив. Учасник мирних переговорів у Брест-Литовському як фахівець військово-морських справ. За Гетьманату – помічник начальника Головної господарчої управи Морського міністра. За Директорії на посаді міністра морських справ УНР спричинився до юридичної та організаційної розбудови національного флоту, ініціював формування полків морської піхоти. У квітні 1919, не погоджуючись з політикою Директорії, подав у відставку і, на його прохання, призначений командиром дивізії Морської піхоти. Разом з морпіхами учасник Першого Зимового походу. З травня 1920 на еміграції у двох урядах міністр внутрішніх справ УНР, член Комісії з опрацювання проєктів Конституції УНР, член Вищої військової ради, деякий час виконувач обов’язків міністра фінансів.
Член штабу Української Повстанської армії Ю. Тютюнника. 20.01.1921 більшовики у Харкові заочно винесли Білинському вирок смерти. В листопаді 1921, як бойовий офіцер, усвідомлював безперспективність повалити червоний режим в Україні, проте все ж вирушив у Другий Зимовий похід Армії УНР. Своє рішення мотивував бажанням: «Щоб хоч один міністер загинув разом зі своїми вояками в обороні ідеї самостійності України». 12 листопада в бою за переправу через річку Тетерів поранений. Біля с. Малі Міньки (раніше Народицького району Житомирської області, ліквідоване після Чорнобильської катастрофи) з частиною українських вояків потрапив в оточення червоноармійців кінноти Г. Котовського, не бажаючи здаватись в полон, застрелився останньою кулею 17.11.1921. Вночі селяни таємно поховали Білинського за цвинтарем, місце поховання невідоме. Еміграційним урядом УНР посмертно підвищений до контр-адмірала.
«Настало пекло. Це вже не був бій маневрової війни. Це була різня. Пощади не було. Повстанці, опинившись у цьому колі смерті, билися по-геройськи… Поранений лейтенант Білінський, колишній міністр морських справ України, з воза розстрілявши з браунінга кількох червоноармійців, останню кулю пускає собі.». Сотник артилерії Григорій Рогозний.
