Малоросійський сценарій для України: що далі?
Олег Баган
(Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова)
Нинішні вибори відбуваються в умовах хаосу, поспішності, за відсутності нормального, справді демократичного закону про вибори. Це є наслідком незаконного рішення президента В.Зеленського про розпуск Верховної Ради і проведення парламентських виборів за старим законодавством. Це рішення було прийнято спеціально для того, аби внести хаотичність в суспільно-політичне життя України й провести до парламенту у великій кількості на хвилі роздмуханого іміджу В.Зеленського представників його партії «Слуга народу». По-суті, це був продуманий план з посилення реваншистських, проросійських політичних середовищ, які на хвилі популістської критики дій і здобутків післямайданної української влади мали б широко зміцнити свої позиції. Наступний крок режисерів такого сценарію – це проведення переговорів з Росією саме з позицій української слабкості, про що, очевидно, було домовлено з верховною владою Росії напередодні.
Інакше кажучи, маємо черговий малоросійський сценарій для України: ви нам даєте спокійно правити в Україні, ми вам віддаємо простір для зверхнього домінування в Україні, для введення України в геополітичну залежність від Російської імперії. Тут нагадаю лише, що такі малоросійські сценарії кілька разів поспіль реалізовувалися українськими гетьманами в 2-й пол. ХVІІ — на початку ХVІІІ ст., в добу після Б.Хмельницького, і завершилися вони цілковитою катастрофою української державності і нації.
Зараз український політикум і суспільство переживають черговий велетенський приступ ліберального популізму. Попередні два приступи, які зруйнували націозахисні ідеї й формації в українстві, відбувалися в середині 1990-х рр. і після «Помаранчевої революції». Внаслідок першого приступу утвердився злодійсько-малоросійський режим Л.Кучми, внаслідок другого – злодійсько-малоросійський режим В.Януковича. Ліберальний утопізм означає, що нація перестає вірити в свої сили, відмовляється від тактики і стратегії національної боротьби, а лише надіється на ліберально-економічні реформи, на гуманно-пацифістську пропаганду, на імпульси з Заходу. Це своєрідна кастрація волі нації.
Результатом цього є вихід на політичну арену абсолютно безпринципних партій, складених із випадкових людей, зрозуміло, передусім залежних від великого капіталу. Тому в Україні зараз немає боротьби ідей, боротьби програм, боротьби мегапроектів і національних стратегій, а відбувається дешева метушня, спрямована на те, щоб сподобатися виборцеві; тому героями виборів стають співаки, шоу-мени, артисти тощо, а вся політична риторика зосереджується довкола тем соціальної демагогії («соціальні гарантії», «допомога малозабезпеченим», «низькі податки» тощо). Найстрашніше, що це веде до жахливої, широкої і глибокої примітивізації суспільства, його політичних уявлень, розумінь та принципів громадянської поведінки.
Зараз в Україні формується класична олігархо-охлократія, тобто суспільство, позбавлене ідеалів і національної гідності, без усвідомлення своєї мети і долі, над яким панує змовницька група нечесних багатіїв, махінаторів і цинічних маніпуляторів. Правління таких режимів у Давній Елладі зазвичай закінчувалося приходом до влади тиранів, які надовго зосереджували в своїх руках владу, використовуючи соціально-популістську риторику. Класичний приклад приходу тиранії на хвилі охлократії в сучасності – режим Олександра Лукашенка в Білорусі, який править від 1994 р. Наразі Україну від тиранії рятує її етно-регіональна ускладненість: є принаймні 10 регіонів у країні, які цілком по-різному розвиваються в національно-громадянському плані і по-різному реагують на політичні тенденції і виклики. Головні з них об’єднані в макрорегіони – Західний (Галичина і Волинь) і Південно-Східний (Причорномор’я, Слобожанщина і Донбас). Саме ці два макрорегіони здатні мобілізовувати великий громадянський ресурс, щоб протидіяти небажаним для себе якимось ідеологічним чи диктаторським тенденціям, остерігаючись повного домінування одного над іншим. У цьому полягає вся сутність української політики. Лідери та панівні тенденції цих макрорегіонів можуть «одягатися» в різноманітні ідеологічні машкари – націонал-демократії, комунізму та соціалізму, лібералізму чи соціал-демократизму, та головною суттю їхнього протистояння була і буде боротьба між проукраїнським і проросійським векторами розвитку країни.
Отже, головний водорозділ українського політикуму – це групи проукраїнських і проросійських партій. Часто проросійські партії маскуються під різні демагогічні бренди, бо ж їм не випадає відкрито заявляти про свої наміри зруйнувати українську державу і розчинити етнічно українську націю. Поряд із «Опозиційною платформою – за життя» та «Опозиційним блоком» (дрібніші проекти не називаємо) зараз до цієї групи потужним струменем приєдналася модерна партія «Слуга народу», яка створює собі імідж партії західного зразка. Тож цей проект є ультралібералістичним, тобто спрямованим на космополітизацію українського соціуму. Однак всіх їх об’єднує саме малоросійська ментальність і російська культурна зорієнтованість. Тому вони постійно придумують якісь варіанти цивілізаційного наближення до Росії. Це завжди для них – головна стратегічна задача.
Відповідно, головна лінія боротьби в нашій державі проходить сферами культури і ментальності (духовності). Вирішальної переваги наразі не може здобути жодна зі сторін. Колосальним фактором відносної переваги Південно-Східного макрорегіону є наявність в ньому кількох мегаполісів – міст «мільйонників»: Харків, Дніпро, Запоріжжя, Одеса (раніше ще й Донецьк). Саме вони виробляють вирішальні інтелектуальні, інформаційні, ідейні, естетичні струмені впливів, які потужно діють на решту країни. Сплеск феномену партії «Слуга народу» якраз і є породженням таких струменів.
Західний макрорегіон має супроти свого суперника тільки одне місто-«мільйонник» – Львів, яке може виробляти потужні інтенції впливу. Тому політична ситуація в країні постійно має характер штормоподібних напливів ідейно-політичних хвиль зі Сходу. Тому ці хвилі постійно приносять загрози самій державності України, як це було напередодні і в час Помаранчевої Революції (2003 – 2004 рр.) чи Революції Гідності (2013 – 2014 рр.). Теперішня хвиля руйнації держави щойно набирає розгону.
Зараз всі проукраїнські партії, окрім ВО «Свобода», зосередилися на ліберальній ідеологічній парадигмі. Тобто вся програма їхніх уповань зводиться до обіцянок перебудувати матеріальну сферу (в якій відбуваються жахливі крадійства саме через повну аморальність суспільства), розвинути технологічну базу країни (яка не може розвинутися через суцільну корупцію), відновити велике виробництво (яке всуціль перебуває в залежності від інтересів олігархів, тому, зрозуміло, не може відновитися), наслідування європейських норм соціального і громадянського життя (яке цілком залежить від внутрішньої культури суспільства, а українське суспільство в цьому плані є просто диким). Інакше кажучи, ліберальна ідеологія в українських умовах стає утопією. Але саме цю утопію українцям уперто нав’язують такі знакові ліберальні партії, як «Голос» і «Самопоміч», «Європейська солідарність» і «Громадянська позиція», «Сила і честь» та ВО «Батьківщина», які зараз лідирують на парламентських виборах. Тож всі сподівання українців на реальні зміни вже скоро обернуться великим розчаруванням. Та найбільша біда в тому, що ліберальні партії не націлені на цивілізаційну, культурно-ментальну боротьбу з проросійським табором. Вони сидять в тій самій ніші соціально-ліберальних обіцянок, що й проросійські партії-проекти, тому боротьба між ними нагадує змагання надувних лялькових хлопчиків: ніяких реальних результатів вона не буде мати, бо в обидвох випадках ідеться лише про те, щоб обманути виборця, заманити його демагогією в свій табір, привчити жити в примітивній системі матеріалістичних псевдоцінностей. На наступних виборах, трохи змінивши ідеологеми, вони зустрінуться знову, зрозуміло, вже в інших машкарах, і знову будуть імітувати «завзяту боротьбу». Однак найбільша проблема полягає в тому, що від цієї псевдоборотьби морально й ідейно деградує суспільство. Так коло охлократії замикається.
Окреме місце в проукраїнському таборі партій займає ВО «Свобода». Її програма має чіткий націозахисний зміст і характер, несе в собі не широкі і безґрунтовні обіцянки, а конкретні кардинальні і логічні пропозиції, спрямовані на рішучі зміни в країні і суспільстві. Те, що на правому фланзі українського політикуму є лише одна «Свобода», – тривожно. Хоча її список декларує, що це «об’єднані націоналісти» аж із 5-ти структур (ОУН, КУН, «Національний корпус», «Правий сектор» і, власне, «Свобода»), ми розуміємо, що реальною політичною силою з розгалуженою партійною структурою, з можливостями медійного впливу є лише «Свобода», а інші – вражені комплексами групівщини (це коли лідер і його група підтримки зосереджені тільки на своєму місцеперебуванні і не думають про стратегічну розбудову своєї структури), показового радикалізму (це коли головна увага зосереджується на виявах екстремізму, замість того, аби постійно охоплювати різні верстви суспільства реальними націозахисними діями і формами самоорганізації), разом всім їм треба ще багато працювати над системою пропаганди своїх ідей. Тобто ідеологічний простір націоналізму є ще занадто вузьким – і це друга велика проблема розвитку українського суспільства.
Україна сьогодні потребує принаймні двох великих і впливових партій – консервативної і християнство-демократичної. Ми бачимо «просідання» правого ідеолого-політичного спектру в Україні, а це послаблює нашу державність, національну витримку та консолідованість. Саме у формах консерватизму і християнської демократії проукраїнські сили змогли б ефективніше просуватися в південно-східні регіони України, оскільки націоналізм в них викликає зрозумілу настороженість і несприйняття.
Оголеним є, по-суті, й лівий фланг українського політикуму, де після розгрому комуністів і деградації соціалістів старого зразка майже ніхто не працює. Традиційно цю нішу заповнювали проросійські політики і проекти. І це трагічно для України. Не треба забувати, що ліві ідеї дозволяють у своїй реалізації стабілізувати суспільство, його матеріальну базу. Саме так було в усіх передових країнах Заходу. Тож без відродження питомо українського соціалістичного руху, без розвитку потужного профспілкового руху Україна не зможе стабілізуватися, мільйони її людей, які працюють в сфері економіки, будуть заручниками олігархату.
Тож наш висновок звучить так: через нарозвинутість ідеолого-політичних структур в Україні не формується повноцінне громадянське суспільство; це стає основою й стимулом для поширення в ньому малоросійських настроїв та тенденцій, оскільки всі неуспіхи української політики (провал соціальних реформ, неефективність державних структур, загальний хаос) оголошуються результатом «неспроможності української державності загалом» (нинішня панівна риторика партії «Опозиційна платформа – за життя»); наступним кроком стає наполеглива проросійська агітація і проекти зближення із «дружньою і близькою Росією». Сплеск неолібералізму в цих умовах – це лише наслідок шаленої демагогії через ЗМІ, які контролюються олігархатом. Олігархат, своєю чергою, зацікавлений в розростанні неоліберальних ідей і настроїв, бо ті гарантують йому споживацьке мислення в суспільстві і хаос вартощів. Зараз група олігархів (насамперед, очевидно, В.Коломойський, Д.Фірташ, В.Пінчук, Г.Боголюбов) різко переорієнтувалися на творення нових малоросійських партійно-політичних проектів, які б мали остаточно переорієнтувати країну на російсько-євразійське цивілізаційне коло, бо «український проект», мовляв, «себе вичерпав». Головними з цих проектів є партії «Слуга народу» і «Голос». Саме в них сконцентрована вся безформність і невиразність, дрібність і патологічність, безпринципність і безідейність українського суспільства. Саме вони повинні додати тієї ваги проросійським силам, прикрившись лібералістичною риторикою, якої тим бракує, щоб замкнути українське суспільство в російському просторі. Це смертельна загроза для України. Великим обманом про «малоросійських стратегів» є те, що вони вкотре ілюзійно вірять, що з російськими партнерами можна буде «домовитися». Як завжди, це буде домовленість вівці з вовком. Головна цікавинка полягатиме лише в тому, коли почнеться процес пожирання. Кого ким – не важко здогадатися…
