Майстер і Маргарита, або Чому обурилась Симоньян
Адольф Гітлер, всесвітньо визнаний майстер смерті, «вкрай неохоче вислуховував подробиці масових вбивств, а також ухилявся від перегляду картин страждань… Його намагання бачити насилля як щось абстрактне вбачається значним психологічним парадоксом, враховуючи, що сам він заохочував насильство як ніхто інший в історії» (Ентоні Бівор, WWII).
Намагання Маргарити Симоньян відмежуватися від закликів свого біснуватого співробітника Красовського топити та палити українських дітей (враховуючи, що сама вона нещодавно заохочувала: «Началось, что ли? Матушка, не подведи») нагадує мені стиль рафінованих (більше половини мали вчені ступені) учасників конференції на озері Ванзеє.
Тема наукової конференції: «Ідеї та побажання МЗС у зв’язку із ймовірним остаточним вирішенням єврейського питання у Європі». Щоби хтось з науковців пропонував «топити», «палити», «вбивати»? Боже збав! В протоколі зазначені лише «евакуація» та «еміграція». А ще виправна праця, бо ж Arbeit macht frei. Ну, а хто не витримає на цьому шляху до свободи, з тими «вчинять відповідно».
«15 серпня 1941 року Гіммлер вперше був на страті ста євреїв під Мінськом – вистава, що її влаштувала айнзатцгрупа В на його власне прохання. Гіммлер цього видовища не витримав».
А вже 17 липня 1942 року, відвідуючи з інспекцією концтабір Аушвіц-Біркенау, рейхсфюрер «через оглядове вічко спостерігав, як вмирали відібрані на негайне умертвіння в газовій камері» (Е.Бівор).
У Симоньян все попереду. Красовського ще покличуть назад.
