“Май нейм із Вася”: столиця готується до Євро-2012

Заходи, яких вживає в рамках підготовки до європейської футбольної першості держава, є справді безпрецедентними: відкриваються стадіони, лагодяться дороги, “вилизуються” вулиці в містах, що прийматимуть уболівальників… Такої бурхливої діяльності, погодьтеся, з якогось іншого приводу пригадати важко. Проте, хоч дороговкази та схему київського метро й продублювали англійською, лишається відкритим питання, чи зможе англомовний турист-уболівальник дати собі раду в столиці — зокрема, в усному мовленні. Ми багато чули про те, що правоохоронців посилено навчають англійської і так далі, та чи справді це дає результат? Це я й узявся перевірити, перевдягнувшись у туриста і вирушивши на веселу прогулянку центральними вулицями Києва…

“Однострій” для невеличкого журналістського розслідування було знайти легко: з моєї поїздки до Сполучених Штатів залишилася футболка з написом “I love New York” та широкі — модні нині за океаном — сині джинси. Додавши до антуражу сонцезахисні окуляри та фотоапарат на шию, а також не забувши заздалегідь придбану мапу Києва англійською мовою, з дещо розглублено-зацікавленим виглядом типового туриста рушив пройтися рідним містом. Слава Богу, із розмовною англійською проблем не маю, в тому числі — з вимовою, тож викрити мене (принаймні, по розмові) було дуже складно. Хіба що натраплю на справжнього американця, що, в принципі, маловірогідно.

Першою моєю зупинкою став, звісно, Майдан Незалежності. Для реалізму фотографую монумент на центральній площі столиці, ходжу довкола, розглядаючи місцевість із різних боків. Помічаю двох міліціонерів в районі входу до тамтешнього торговельного центру, відтак дістаю з сумочки карту і впевненим кроком іду до них, начепивши на обличчя усмішку а-ля “Ура! Я врятований!”.

– I apologize, sir, can you tell me, how can I get to the Olympic stadium? (“Перепрошую, сер, чи не могли б ви підказати, як я можу потрапити до Олімпійського стадіону?”) – питаю в міліціонера, який мені від початку здався більш доброзичливим і комунікабельним. Спостерігаю реакцію: правоохоронець пильно мене розглядає, потім ніби усміхається і пояснює, супроводжуючи слова малозрозумілими маніпуляціями рук:
– There, there and there… (“Туди, туди і туди…”).

Погодьтеся, відповідь “вичерпна”. У принципі, особисто я зрозумів, як же мені ліпше дійти до НСК “Олімпійський”, але навряд чи іноземець, знайомий із Києвом не надто добре, знайшов би потрібний шлях. Тож знизую плечима, кидаючи стандартне “Thanks”, та йду геть у напрямі, вказаному міліціантом.

Ну, з правоохоронцями все зрозуміло: в принципі, заняття з англійської пішли їм на користь, але труднощі з банальними питаннями у них виникнути можуть. Не кажу за всіх, адже, можливо, серед них були й талановиті учні, проте двоє, що трапилися особисто мені, не справили на мене враження гідів містом.

Вирішив проінспектувати на “поліглотство” такий стратегічно важливий об’єкт поповнення скарбнички Києва, як його центральний універмаг (ЦУМ), – тим паче, що на вході висіла табличка “We speak English” (“Ми говоримо англійською”). Тож піднімаюся сходами до відділу канцтоварів; за легендою, мені конче потрібний кишеньковий блокнотик, чорна ручка та олівці. На мою біду, у відділі необхідні товари кидаються в очі одразу ж, але вдаю, що не звертаю на них уваги, невпевнено гуляючи рядами, аж поки мені “не вривається терпець”. Зрештою звертаюся до касира:

– Hey, excuse me! I need some help, please! (“Агов, перепрошую! Мені потрібно трішки допомоги, якщо ваша ласка!”) – вигукую, дивлячись в очі касира. Наближаюсь до каси, а пані за нею й досі дивиться на мене такими очима, ніби привида побачила. Оскільки жодного слова вона мені не сказала, вирішую, що час пояснювати, власне, причину свого тут перебування, тож кажу:

– Look, I need a small notebook, one pen – with black ink – and like couple of pencils. Where can I get ’em? (“Розумієте, мені потрібний маленький блокнотик, одна ручка — із чорним чорнилом — та кілька олівців. Де я можу їх знайти?”) – запитую в дещо зніяковілої жіночки, привітно їй усміхаючись. Одначе вона не відповідає, продовжуючи дивитися на мене великими очима. Зачекавши кількадесят секунд, прощаюся завченою суто нью-йоркською фразою “Aaah, forgetaboutit” (що можна перекласти як “Гаразд, проїхали”) та вшиваюся надвір. Очевидно, важкувато буде англійськомовному туристу, коли йому знадобиться щось записати або намалювати.

Далі я пройшовся Бесарабським ринком, де таки примудрився купити кілограм яблук (але, звісно, лишень “на пальцях” пояснивши, чого і скільки мені потрібно). Завітав я також до кав’ярні, де приємна молода жіночка-офіціант добре володіла англійською, відтак не лише прийняла у мене замовлення, але й поцікавилася, звідки ж я такий приїхав. “Фром Нью-Йорк”, – пояснив, розрахувався за каву та пішов геть. Значить, у сфері послуг громадського харчування уболівальникові таки є, на що розраховувати: якщо заклад більш-менш пристойний, а не якась забігайлівка, цілком імовірно, що з англійською вас зрозуміють.

Найвеселіших моментів слід виокремити два: коло пам’ятника Ленінові та в підземному переході на Майдані Незалежності, коли я вже повертався додому. Дійсно посміявся.

В першому випадку тамтешні особи комуністичних поглядів, які чергують коло монумента “важдя пролєтаріата”, геть випадково почули, як я з мапою Києва в руках розпитував випадкового перехожого про місцеві пам’ятки архітектури (зрозуміти мене той, між іншим, так і не зміг), та почали голосно сваритися на на мене та чомусь на НАТО, закінчивши свою промову вигуком “Янкі, гоу хоум!” (“Янкі, повертайся додому!”). Я удав, що не зрозумів із цього геть нічого, крім, звісно, сякої-такої англійської фрази наприкінці, та пішов собі далі. Але не засміятися коштувало мені величезних зусиль…

У переході ж під Майданом, який у народі зветься “трубою”, захотілося пити. Йду до першої-ліпшої ятки з напоями — а там їх чимало — та намагаюся англійською мовою купити собі водички без газу. Продавчиня не лише вперто не розуміла, чого я хочу, але й виглядала вкрай незадоволеною: “панаєхалі тут”, напевно, думала. Однак мені все ж вдалося пояснити, чого ж я до неї причепився, але виглядало це приблизно так: підніс руку до рота — ніби п’ю воду, потім показав розмір пляшки руками (мовляв, маленьку треба), а далі зі словами “Ноу пшшшшшшшшь” продемонстрував у повітрі міні-виставу про бульбашки у воді та те, як негативно я до них ставлюся…

Тут можна було би поставити крапку. Воду я, зрештою, отримав. Але попереду на мене чекав розрахунок. “Сім п’ятдесят”, – каже продавчиня, але я вдаю, що не розумію, перепитую “How much?” (“Скільки?”). Пані роздратовано повторює – “Сім п’ятдесят”, але я знову рішуче питаю “So, how much?” (“Ну так скільки?”). Бачили б обличчя бідної “жертви іноземця”, яка ледве стримувала свою лють. “Блін, він не панімає! – ледь не кричить вона у віконечко. – Сім гривнів п’ятдесят копійок!”, паралельно крутячи у повітрі пальцями, де таки показала сім, але потім довго і без успіхів намагалася показати цифру 50. На щастя для іноземця, але мені не на радість, хтось із черги, яка вже хвилин п’ять як утворилася за мною, вигукує “Seven hryvnas and fifty kopeys!” (“Сім гривень і п’ятдесят копійок!”). Не було сенсу робити вигляд, буцім я не почув (там чи не вся “труба” почула), тож чемно дякую англійськомовному киянинові та розраховуюся.

Загалом, підсумки мого “undercover tour” (туру “під прикриттям”) власним містом можна охарактеризувати як жалюгідні. Ні, з усього видно, що з тією ж міліцією попрацювали — рівно як із персоналами непоганих кав’ярень у центрі. Але що робитимуть продавці магазинів та яток? Чи не заплутаються касири у метрополітені, яких я, вибачте, забув проінспектувати?

Мовної освіти Києву та його мешканцям ще потрібно багато. Чи встигнемо ми (а, точніше, ВОНИ…) до Євро-2012, яке от-от розпочнеться, нині невідомо.

P.S. А намети комуністів коло монумента Леніну я би під ЧЄ-2012 попросив би піти. Хоча б на час проведення футбольної першості…