Лицемірство – як державна політика
Йосиф Сірка
Здавалось би, що ці поняття неможливо ототожнювати, бо державна політика, все ж таки, відома широкому загалові, світові. Оскільки всяку політику провадять люди і часто лицеміри, то вони й здатні не тільки на особисте лицемірство, але й запровадити його на державному рівні. Яскравим прикладом цьому і є кремлівські політики.
Недавні вимоги політиків Кремля від НАТО 100% ґарантій, що Україна не стане членом цієї організації стали наступним доказом московського лицемірства. На нього дуже влучно відгукнувся Бартош Венґлярчик у польській газеті Rzeczpospolita (20/11/14). Він запропонував надати Кремлю стовідсоткову ґарантію і „підписати її у Будапешті в присутності” країн, які тут 1994 р. ґарантували Україні її територіяльну цілісність та суверенітет!
Кремлівські лицеміри полягаються на чужу коротку пам’ять. Постійні порушування суверенітету України неконтрольованими тзв. гумконвоями, постачанням танків, іншої війсьвої техніки, численне зростання російського війська на Донбасі та на кордоні з Україною, є свідченням про проґресуючу хворобу альцгаймера у кремлівських політиків.
На жаль, до кремлівських політиків долучуються навіть такі особи, які ще донедавна користувалися міжнародною повагою.
М.Ґорбачов, який в російській політиці вже нічого не означає, але все ще намагається щось сказати, виявився останнім прикладом забудькуватої хвороби у російських політиків. В інтерв’ю газеті Комсомольская правда, Горбачов сказав, що він цілковито підтримує анексію Криму, бо „це наше дітище” (розумій російське). Коли б це сказав „Ваня із деревні” (із села, в якому навіть церви нема), то це можна було пробачити, але ж то носій Нобелівської премії!
Справа в тому, що Крим має свою історію, яка переповнена боротьбою між греками, українцями, росіянами та ін. аж до 1783 р., коли він був приєднаний до Російської імперії. Приєднанням Криму до імперії не означає, що імперія його „породила”, чи „виховала”, як це звучить із вуст Горбачова, бо він не був „безбатченком”, але був завойованим.
Горбачов, чи котрийсь інший російський політик, який любить казати „кримнаш”, повинен би знати, що після революції 1917 р. Крим був місцем боротьби Денікіна, Врангеля, України та Большевиків, які 1921 р. проголосили Автономну Кримську Республіку, яку ліквідували 1946 р.. З 1954 р. Крим належить, за всіма визнаними нормами Міжнародного права, до України.
У Москві ще й досі не збагли, що у світі імперські завоювання навіть таких величезних імперій, якою була Велика Британія, перестали бути „законом” власництва.
Велика Британія від 1615 року вже займала територію в Індії, яка пізніше стала на століття її колонією. Панування у Північній Америці, Азії, Африці, чи в Австралії також не дають право сьогодні Великій Британії говорити, що це її, бо сторіччами там панували.
Крим навіть не підпадає до одної групи з такими „російськими дітищами”, якими є сьогоднішня Калінінградська область (Східна Прусія), чи Курильські острови. Їх було передано СССР (не Росії) на Берлінській конференції у Потсдамі 17 липня – 2 серпня 1945 р., за участі голів урядів США, СССР, Великої британії (Трумен, Сталін, Черчіль (Еттлі)).
Повідомлення про те, що в Росії вивчають нову історію Криму, одобрювання аґресії та анексії міжнародно визнаної української території є лише новим свідченням того, що небезпечна хвороба альцгаймера може привести росіян до того, що вони забудуть, що вони люди. „Зелені чоловічки”, які „допомагали” окуповувати Крим та проводити бліц-референдум можуть бути першими симптомами цієї хвороби.
Кремлівські ЗМІ, які щодня на увесь світ брешуть про український фашизм, про хунту (навіть після виборів президента і ВР України) є також свідченням присутності небезпечної хвороби. Для кремлівських пропаґандистів альцгаймер небезпечний і тим, що вони забувають у якому світі живуть.
Сьогодні брехню можна миттєво виявити – так цьому було з „розп’ятим хлопчиком” у Слов’янську, зі збитим українцями літаком, з фотографіями з колишньої Югославії, які видавалися за напади українських фашистів та останні спроби обстрілу ОБСЄ приписати українцям, гумконвої, які постачають не їду, але зброю та російських бойовиків.
Якщо людина захворіє, то її лікують. Якщо група людей хворіє – їх пробують ізолювати (приклад з еболою), але коли хворіє система управління, то її замінюють.
Заяви Путіна, що він докладе усіх зусиль, щоб в Росії не відбулася „кольорова революція” це не шлях до рішення управлінської системи Кремля. Краще було б, коли б він проголосив, що зробить все, щоб в Росії не було потрібно проводити кольорову революцію, бо вона виникає там, де вже люди тратять надію на краще.
Спроби російських матерів, які домагаються правди, про своїх зниклих дітей, повинні б турбувати саме і Путіна, бо лицемірством, яким кремлівські посадовці заперечують свою участь у агресії проти України, у боях на Добасі та Луганщині не можна заспокоїти матерів, які втратили дітей, жінок, що стали вдовами, сиріт, що втратили батьків. Не допоможе навіть спроба зробити із загиблих на сході України державну таємницю!
Неоголошену війну Україні можна заперечувати перед світом, але щоденні трупи російських солдат на Сході України не приховає жодна брехня навіть під прикриттям „державної таємниці.
Відомий філософ Сергій Дацюк у своїй недавній статті „Агония России” (Українська Правда, 14.11.14) дав дуже влучну оцінку Путіна: „у тяжкій для Росії ситуації її національний лідер демонструє нігілізм, реваншизм та глупоту. Настільки явно демонструюча національним лідером відмова від думання, у такій драматичній світовій ситуації, робить з нього чудовисько, світового злодія і лицемірного брехуна”.
В Росії, на жаль, не хочуть бачити, куди їх цей брехун провадить і не хочуть чути, що світ вже перестав вірити його брехні!
21.11.14 р.
