«ЛиСтвинний» східний кордон

Існували надії, що з обранням президента України, тим більше в першому турі, ситуація почне поступово стабілізуватися. Це було б закономірно для будь-якої країни, окрім тих, яким історично не пощастило мати під боком Москву. Замість того, щоб зі скреготом зубів визнати Петра Порошенка та перейти до етапу врегулювання конфлікту, Путін обрав традиційний для Кремля «окремий шлях». Крізь зуби і він, і його «дипломатичний стерв’ятник» Лавров Порошенка де-факто визнали. Однак далі боротьба за знищення України не тільки продовжилася, але й посилилася.

Чого варте хоч би те, що радник президента Росії Сергій Глазьєв, до речі, уродженець Запоріжжя, пропонує нанести випереджуючий удар по українській армії: заблокувати повітряний простір, потім з повітря розстріляти бронетехніку, артилерію, авіацію і зробити Україну небоєздатною. Мовляв, поки що така можливість є, а вже через півроку буде запізно. Адже Київ взяв курс на мілітаризацію та мобілізацію населення проти Росії, проводиться розконсервація військової техніки. Зрештою, істерично підсумовує: «Ми одержуємо наймогутнішу військову машину, орієнтовану проти нас, нашпиговану нацистами, ідеологічно зарядженими проти Росії… Кінцевою метою цих дій є війна з Росією. Ми не зможемо, втративши Донбас, зберегти мир, тому що наступна мета, яка декларується – Крим!». Що ж, було приємно, якби оцінки перспектив української армії Глазьєвим відповідали дійсності. Нажаль, все виглядає не настільки райдужно.

Якщо раніше бойовики в Донбасі розгулювали з автоматичною зброєю, подекуди з гранатометами, та хизувалися кількома захопленими одиницями бронетехніки, то тепер у них з’явилися артилерія, міномети, зенітно-ракетні комплекси, різноманітна бронетехніка і навіть танки. Армія не встигає звільнити від бандитів один населений пункт, як вони вдираються в два інші, а за якийсь час ще й повертаються до вже начебто напередодні звільненого. Якщо ще два місяці тому їхня чисельність оцінювалася в сотню-другу, то тепер йдеться вже про сотні знищених терористів, десятки полонених. Однак за інформаційними повідомленнями складається враження, що це не сили АТО затягують зашморг на шиї бандитів, а самі тільки відбиваються від нападників, регулярно потрапляють в засідки. Людей вже не шокували повідомлення про збиті українські вертольоти. Шокувала звістка про збитий над Луганськом військово-транспортний літак «Іл-76», на якому загинули 9 членів екіпажу та 40 військових.

Трагедія в Луганську мала б стати не просто приводом для чергового «розслідування», яке звинуватить чи то диспетчера в аеропорті, чи то спише все на «людський фактор» абощо. Може, час замислитися, в чому причина тотальних невдач українських силовиків на Донбасі, та тлі яких успіхами можуть похвалитися переважно різноманітні добровольчі підрозділи та Національна гвардія? Можливо, справа в тому, що серед них, особливо в керівництві, не розплодилася московська агентура, якою просякнута верхівка ЗСУ? І чи не варто з усього цього «весільного генералітету» з купленими зірочками укомплектувати такий собі штрафний батальйон, завантажити на наступний «Іл» та й відправити куди-небудь під Слов’янськ, щоб з автоматами в руках показали, що хоч знають, як з них стріляти? А тих, хто займається постачанням (розкраданням) підрозділів АТО, відправити на виправні роботи. Для чого відновити, принаймні тимчасово, роботу однієї-другої уранової копальні під Жовтими Водами. Або ж в якусь вугільну шахту Донбасу, де приставити до них конвоїрами тих солдатів, яких відправляли в бій без екіпірування, із застарілим озброєнням, ще й розкрадаючи їхні продовольчі пайки.

Або ж згадати викрадення на Луганщині і вивезення на територію Росії групи дітей-сиріт. МЗС України виставило ультиматум протягом 48 годин передати їх українському консулові (чомусь аж 48, а не 24, викрадали ж їх значно оперативніше). Врешті Кремль дітей «великодушно» відпустив. Виглядає – все, інцидент вичерпано. Дітей захотіли – викрали, захотіли – відпустили. І все безкарно. Чи прем’єрові Яценюку, керівникам МЗС та й РНБО приходила думка, що цей випадок став лишень черговим тестом на те, де саме проходить межа, або ж, як тепер модно висловлюватися, «червона лінія» для московської наглості та злочинності? Виявляється, викрадати дітей – можна! Що ж, для бандитів Кадирова це, можна вважати, «зелене світло», вони таке вміють і полюбляють. Головне – безкарність (не від Києва – від Путіна). Людей, і навіть цілі групи дітей можна викрадати. Київ напише протест, подасться до ОБСЄ, ООН та інших недієздатних міжнародних установ. А ультиматуми для Путіна – це вже навіть не смішно. Так що, панове кадировці, якщо забажаєте підзаробити на викраденні дітей, заперечень з Кремля не буде. Будуть лише заяви Лаврова, мовляв, нічого такого не знаємо.

Звісно, якщо б недавній «в.о. головнокомандувача» Турчинов хоч би щось тямив у військових справах особисто, або ж проявив принаймні політичну волю і провів рішучу чистку серед найвищого генералітету, ситуація сьогодні виглядала б не настільки катастрофічною, і втрати серед українських бійців були б значно менші. Проте, окрім паралічу армії через підривну діяльність агентури та тотальну корупцію, залишається ще питання кордонів. При всьому бойовому піднесенні, непідготовлені до антитерористичних операцій військовики ніколи не зможуть дати собі ради з бойовиками, коли не то сотня, не то дві сотні кілометрів східного кордону не контролюються, і через нього колонами суне підкріплення, озброєння, боєприпаси, а відтепер ще й бронетехніка. Незмінний керівник Державної прикордонної служби від липня 2003 року – генерал армії Микола Литвин. Молодший брат того самого багаторічного спікера Верховної Ради Володимира Литвина, який «потрібний Україні». Ще наприкінці березня він урочисто заявляв: «У прикордонників України достатньо сил і зброї, щоб утримати кордони держави недоторканними». Виявилося, що ці слова можуть стосуватися хіба що кордону з Польщею, на який поляки і не зазіхають. Все це врешті вивело з себе активістів Майдану, які прийшли пікетувати ДПС з вимогою відставки Литвина. Пікетували доволі емоційно, що згодом навіть сам міністр Аваков пригрозив їм кримінальним переслідуванням. Тим не менше, Литвин заяву про відставку подав.

До речі, третій брат, генерал-лейтенант Петро Литвин – з червня 2007 по 2012 рік — командувач військами Південного оперативного командування Сухопутних військ Збройних Сил України. Згодом пішов на пониження, можливо, після того, як 25 серпня 2012 року у Новоград-Волинському вчинив напад на активістів, що поширювали листівки у рамках кампанії «Помста за розкол країни». У всякому разі, опинився він на посаді командира 8 армійського корпусу — начальника Житомирського гарнізону. Який стан справ у полишеному ним оперативному командуванні «Південь» (така тепер нова назва) – не важко здогадатися.

І знову виникає запитання до екс-«в.о.»: чому він не навів порядок з братами – генералами? Запитання риторичне, оскільки відповідь – очевидна. Саме тому, що вони брати того самого Володимира Литвина. З його хоч на сьогодні і незначними, проте все ж таки існуючими впливами в парламенті. Які так життєво необхідні для існування нової коаліції. Ось тому Микола Литвин і залишався керівником ДПС. Незважаючи навіть на те, що опинився у вкрай «почесному» рейтингу українських чиновників, у яких витрати в рази перевищують офіційнийзадекларований дохід. Підготували його представники міжнародної організації Transparency International. Так ось, з доходами 565 202 гривні та витратами 9,6 мільйона (себто, перевищення в 16 разів) генерал Литвин посів 12 місце. Натомість його перший заступник в ДПС (теж ще від липня 2003 року), Павло Шишолін – 16 місце (перевищення в 22 рази, однак суми менші: доходи – 271 665 гривень, а витрати – 6,1 мільйона). Ось така ДПС.

Звичайно, сьогодні можна закидати в ЗМІ гнівні обурення тим, що «диверсанти підривають обороноздатність», намагаючись дезорганізувати ДПС (хоча Литвин зі шишоліними це вже зробили давно). Можна обурюватися, чому міцні хлопці з Майдану далі «наводять порядок» в столиці, однак не поспішають їхати в зону бойових дій (це окрема тема). Але чому так агресивно кинувся захищати Литвина Аваков? Невже, усвідомлюючи повний провал «Батьківщини», Тимошенко вирішила на наступні парламентські вибори заручитися підтримкою клану Литвинів та їхньої віртуальної «Народної партії»? Зрештою, для Юлії Володимирівни немає нічого неможливого.

Петрові Порошенкові дісталася важка спадщина років правління Януковича і нелегка – місяців кермування Турчинова та інших «тимошенківців». Реформи потрібні всюди, проте в сфері національної безпеки, в силових структурах вони потрібні негайно. В іншому випадку, якщо східний кордон і далі прикриватимуть фіговим «лиСтвином», то й надалі українські міста атакуватимуть бойовики, громадян залякуватимуть бандити, а військовики будуть гинути у засідках та підбитих літках і вертольотах, зраджені своїми генералами.

Юлій Хвещук