Леся Українка – зразок мужності й праці для народу

Коли звертаємо погляди до славетних наших попередників, котрі здатні бути життєвими дороговказами для всіх поколінь українців, яскравою, немеркнучою зіркою сяє нам Леся Українка.
Мабуть, немає ні одного українця, хто не знав би це ім’я… Але чи часто звертаємося ми своїм розумом і серцем до цієї величавої постаті, яка понад усе любила Україну й українців?.. Якій Господь дарував так небуденний талант і силу духу… Яка, сприйнявши щедрі дари від Всевишнього Творця, створила високий постамент слова й інтелекту, здатних очищувати, підносити людські душі…
Тож звернімося до славетної Українки, яка сподівалася:

Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.

Таке переконання вселив Господь у душу цієї небуденної особистості Не розчаровуймо ж її, згадаймо, воскресімо в пам’яті її заклики, і нехай пломінь її незгасного вогню осяває нам життєвий шлях!

Восени 1913 року на жалобних, спричинених смертю великої поетеси, зборах Київського Наукового Товариства проф. Михайло Грушевський говорив:
“Леся Українка почала рано… Перші 10-15 літ поставили її в передні ряди сучасної поезії… Останнє ж п’ятиріччя її творчости було, немов якийсь титанічний хід по велетенських уступах, не рушених людською ногою, де кожний крок, кожний твір означав нову стадію, відкривав перед очима громадянства нашого все нові перспективи мислі, все нові обрії образів… Глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв’язана нерозривно з життям свого народу, з переживаннями нашої людини в теперішню добу, ця творчість переводила їх на ґрунт вічних вселюдських змагань, уясняла в їх світлі й зв’язувала з одвічними переживаннями людськости. Наше громадянство не встигало йти за цим захоплюючим, бурним потоком натхнення, цею блискучою панорамою образів, що розверталася перед ним; цей високий рівень ідей, на який вела творчість покійної, був незвичайний для його ширших кругів… Смерть перервала цю путь у вселюдські простори”.
Мало кого так високо оцінив геній Грушевського.
Тож пригляньмося ближче до постаті Лесі Українки.

Вона, Лариса Косач, народилася 25 лютого (13 лютого за старим стилем) 1871 року в сім’ї, що на той час, вкупі з кількома іншими, становила ядро нечисленного українського громадянства. Її батько, Петро Антонович Косач, служив головою З’їзду мирових посередників і працював по недільних школах 60-х рр., був людиною широко освіченою, тверезомислячою, з перевагою скептичних настроїв. Він був майстром іронії й сарказму, його фрази, стислі характеристики та окремі словечка часто повторялися в українських колах. Проте українською мовою він не розмовляв, для того він був занадто чернігівець і до смерті зберіг сліди характерної говірки свого кутка.
Мати Лесі – Ольга Петрівна Драгоманова, ширше знана під псевдонімом Олени Пчілки – одна з найвидатніших фігур українського життя своєї доби, громадського й літературного. З неослабною енергією служила вона українському письменству як перекладач, письменниця й видавець. Невтомно боролась за чистоту української мови, відкривала й підтримувала молоді таланти. У власній сім’ї виховання дітей взяла у свої руки і, всупереч звичаям великої більшості тогочасних інтелігентних родин, повела його цілком по-українськи. Під впливом матері формувалася літературна мова Лесі Українки.
Великий вплив на Лесю мав і материн брат Михайло Драгоманов, відомий науковець і політичний діяч. Правда, спілкування Лесі й дядька відбувалося переважно листовно, бо Драгоманов змушений був жити за кордоном. Її листування з ним почалося ще в ранньому віці і тривало до смерті Драгоманова в 1895 році, яку Леся дуже важко пережила, тим більше що в останні дні вона була біля нього в Софії. Леся, як згадує дочка Драгоманова, сидячи біля хворого дядька, увесь час вчилася, збагачувалася ідеями й стремліннями. Перебування у Драгоманова зміцнило Лесину, і так ґрунтовну, освіту, поширило її світогляд.
Немалий вплив на формування Лесиної натури мала і мальовнича природа Волині, де пройшли її дитячі й підліткові літа, а також пильне й уважне читання, до якого її, як і інших своїх дітей, заохотила мати. В результаті всі дитячі забави мали літературний характер: грали в “Іліяду” й “Одиссею”, удавали різні сцени з лицарського життя.
З дитинства Леся тісно приятелювала із своїм братом Михайлом (майбутнім українським письменником, що творив під псевдонімом М.Обачний), старшим від неї на півтора року. Михайлик рано навчився читати, а разом з ним, звісно, і Леся. У чотири роки вона вже справно читала, а в 5 років уміла писати. Прикметно, що вже перші Лесині листи, датовані 1876-1877 рр., написано виключно українською мовою. І це в час, коли “Емським” указом 1876 р. українську мову було заборонено! Навчати дітей української мови вважалося державним злочином, але Олена Пчілка саме так навчала своїх дітей.
А в наш час, коли маємо законну державну українську мову, чи всі українці належно шанують її?
Діти Косачів рано втягнулися в настрої й життя дорослих, рано довідалися про недержавні, “плебейські” (як тоді називали) народи, усвідомили своє українське громадянство та мріяли про національне відродження. До цього причинялися і поїздки до Києва, підтримування зв’язків з українським життям та спостереження праці матері.
Рівночасно у дітей рано виявилися літературні нахили, які особливо вибуяли в Лесі. Перший Лесин вірш був написаний, коли їй було 9 літ, і написаний він був під великим враженням того, що її тітку Олену, сестру батька, засилали на Сибір. Переймаючись тітчиною долею, мала Леся писала:
“Ні волі, ні долі у мене нема –
лишилася тільки надія сама”.
Перші спроби початкуючої поетки знаходять гарячу підтримку її матері, вона пильно стежить за кожним рядком Лесі, виправляє її мову, вирівнює ритм і синтаксис і сама посилає її твори до галицьких видань. Їй же належить і псевдонім, під яким ті перші твори підписані – Леся Українка.
Так появилася в українській культурі велика літературна сила, яка піднялася понад багатьох митців і яка потім вразила світ силою свого духу.
Великий інтелектуальний потенціал Лесі Українки скоро затьмарився жорстокою й упертою хворобою, яка вкінці і звела її передчасно в могилу. Вже змалку Леся була тендітною, а на десятому році її спіткала велика біда. У різдвяні дні 1881 року, коли родина мешкала в Луцьку, природня цікавість потягнула дівчинку на берег річки Стир подивитися, як освячуватимуть воду. Дуже зацікавлена дитина довго вешталася берегом, до всього приглядаючись і не помічаючи переохолодження. Внаслідок цього Леся захворіла, згодом виявився туберкульоз кісток, який стрімко розвивався. Спочатку хвороба впала на руку, і дівчинці прийшлося покинути улюблену гру на фортепіано, потім перекинулася на ногу, позбавивши її вільного руху, згодом туберкульоз поширився на легені й нирки. І все життя Лесі перетворилося на боротьбу з хворобою, яка то відступала, то набирала нових важчих форм. Постійне лікування, операції, курорти не зломили сили духу цієї відважної жінки, а лише укріпили цей непереможний дух, змусили наполегливіше вчитися і працювати.
Зрештою, ця сила духу була, мабуть, закладена в ній самим Творцем, бо проявлялася ще в ранньому дитинстві, про що згадує сама Леся Українка:

Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
“Що, болить?” – мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, –
Щоб не плакать, я сміялась.

І такою вона була все своє життя!
Чи не благодатний приклад кожному для плекання сили власного духу!?
Початкову освіту Леся з братом отримали вдома, а потім посилено готувалися в Києві до вступу в гімназію. Брат поїхав до гімназії, а Леся через хворобу змушена була і далі навчатися вдома з приватними вчителями. Вона наполегливо вчилася, багато читала, дедалі більше уваги приділяла вивченню іноземних мов (англійської, французької, німецької, італійської, польської, болгарської, грецької і латини). Вже в 13 років вона була читачкою київської університетської бібліотеки. У дев’ятнадцятирічному віці вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів” (видано 1918 р.). Її надзвичайно сумлінна праця над собою вражає. Не отримавши офіційної освіти, Леся Українка своїми знаннями рівнялася з провідними умами свого часу.
Який це яскравий приклад перемоги людини над обставинами, які створила доля!
Не зважаючи на стан здоров’я Лесі, все нові й нові вірші виходили з-під її пера, все нові збірочки появлялися на світ. У них – зворушлива лірика, глибоке сприйняття природи й світу, палке слово громадянина-патріота, заклик до дій і боротьби задля блага рідного народу.
Для нас вагомо, що багато її поетичних збірок вперше вийшли друком саме у Львові.
Згодом Іван Франко напише: “Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини… Україна, на наш погляд, нині не має поета, щоб міг силою та різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою”.
А Господь дарував їй поряд із талантами нові й нові хрести. У 1897 р. в Ялті Леся зустріла білоруського журналіста Сергія Мержинського. Ця зустріч відразу ж спалахнула палким коханням – листи, короткі зустрічі… Її обранець навіть приїжджав до Гадяча, до Лесиної матері. Здавалося, щастя нарешті знайшло молоду поетесу. Але вже в лютому 1901 року в Мінську С.Мержинський помер від туберкульозу легень. Помер на руках Лесі… І протягом однієї ночі вона написала драматичну поему “Одержима”. Протягом однієї трагічної ночі і страшною ціною Леся Українка стала драматургом. Створивши свою “Одержиму”, вона не лише створила високо поетичний шедевр, а, звернувшись до постаті Месії, показала, де шукати порятунку й розради в найважчому горі. Її Меріам проповідує ту найвищу, понад людську любов, яка здатна врятувати світ, і яка допомагає долати горе.
Важким ударом для тендітної хворої дівчини була і смерть її дорогого брата Михайла в 1903 році. Але вона напрочуд мужньо сприймала удари долі, спиралася на підтримку рідних і друзів, які щиро любили її. Духовною її подругою стала буковинська письменниця Ольга Кобилянська. Добру підтримку знайшла в особі Климента Квітки, за якого вийшла заміж в 1907 році.
Не зважаючи на стан свого здоров’я, Леся Українка завжди прагнула активної діяльності для користі українського люду. Так наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХІХ ст. вона в Колодяжному влаштовувала літературні вечори, вистави, читала селянам художні твори, проводила різноманітні бесіди і навіть подавала медичну допомогу під час епідемії тифу.
Буваючи в Києві, поринала у вир літературно-мистецького і громадського життя, що не давало спокою імперській владі. В її мешканні у Києві проводилися обшуки з конфіскацією численної літератури і навіть із короткочасними арештами, як це було в 1907 році.
Глибоко ознайомившись із здобутками світової літератури, Леся Українка прагнула доносити кращі твори світу до українського народу. Тому багато перекладала з німецької, французької, італійської та східних мов. І в перекладах своїх вибирала тему боротьби за волю, провідну тему свого життя.
Померла Леся Українка 1 серпня 1913 р. на Кавказі. Коли її ховали в Києві на Байковому кладовищі, влада заборонила нести труну на руках, співати дорогою “Вічная пам’ять” та виголошувати промови. Наступного дня газета “Діло” писала: “Такого знущання над собою наше громадянство ще ніколи не зазнавало. Ховали Грінченка, Шестюка, Лисенка – й промови не заборонялись. Невже тіло слабої жінки завдавало урядові такого страху?”
Творчість Лесі Українки настільки багатогранна і плідна, що навіть не віриться, що прожила вона лише 42 роки. Світова література не може назвати іншого письменника з таким талантом, щирим і самобутнім голосом, полум’яним серцем і мудрим розумом. Вражає багатожанровість її спадщини: чудова поезія, складні філософсько-психологічні поеми, геніальні драматичні твори – такі як “Кассандра”, “Лісова пісня”, “Камінний господар”, “У пущі”, “В катакомбах”, “Оргія”, “Блакитна троянда”, “Бояриня” – все це шедеври світового значення. Відшліфована, воістину новаторська проза, глибокодумні літературно-критичні статті, високохудожні переклади перлин світової поезії, багатюща епістолярна спадщина – скрізь у них пульсує гаряча кров великого гуманіста й патріота. Всюди відчуваємо її спрямованість у майбутнє, її палку мрію про справедливе й щасливе життя людства.
Ще в ранній поезії “Мій шлях” (1890) письменниця заявила:

Коли я погляд свій на небо зводжу, –
Нових зірок на йому не шукаю.
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю,–
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ вгорі…

Задля тих мрій жила й творила… Творила, перемагаючи важку хворобу, не зважаючи на підвищену температуру й майже постійні болі… Її життя – це вияв великого героїзму. Проявляючи такий героїзм, вона закликала до активного життя й інших, її заклики не втрачають актуальності і в наш час.
Наприклад, в поезії “До товаришів” (1895) Леся Українка звертається до молоді, і в голосі її чуємо докір у пасивності, мрію про те, щоб молодь усвідомила свій громадянський обов’язок:

Що ж браття мовчите? Чи втішені собою,
Що вже й докори сі вас не проймуть?
Чи так задавлені неволею, журбою?
Чи, може, маєте яку яснішу путь?..
Подаймо їм великую розвагу,
Скажім і докажім, що ми бійці сами,
А ні, то треба ж мать хоч ту сумну одвагу –
Сказать старим бійцям: не ждіть, не прийдем ми!..

Чи й сучасну молодь не варто про це запитати? Зрештою, таке запитання можна поставити перед усіма нами…
Хотілося б, щоб ми, сьогоднішні, уміли долати розчарування й знеохочення поточними неудачами й негараздами, щоб не уподібнялися до Лицаря із драми Лесі Українки “Осіння казка”, котрий втомився боротьбою, розчарувався у всьому і згоден покірно існувати, бо “втомлений навіки”, а слідували заклику наполегливо добиватися світлої мети.
Дай Боже, нам хоч частину тієї мужності й дієвої любові до своєї Вітчизни, якими так переповнена була славетна Леся Українка!