Коронація Данила Романовича – українці легітимні спадкоємці королівської гідности (770 років тому)

770 років тому:

7.10.1253 (за іншими даними 20.12.1253) – у м. Дорогичин, нині у складі Польщі легатом Папи Римського Інокентія ІV проведено коронацію і помазання галицько-волинського князя Данила Романовича на короля Руси. Обряд здійснено у дорогичинському храмі Пресвятої Богородиці, абат Опізо передав новопоставленому королю владні клейноди: корону, скіпетр і королівську печатку.

До сьогодні в історичній літературі точаться дискусії стосовно передумов коронації та мотивів її сторін-учасників. Поширеною була та ще залишається такою думка, що Данило через цей формальний акт мав намір залучити до антитатарської коаліції європейських монархів і отримати від них реальну військову допомогу. Опоненти вказують на обставину, що на той час Данило не мав поважних загроз супроти ординців, а йому більше залежало на європейських справах, зокрема у протистоянні на півночі з ятвягами та литовцями (незадовго до Данила правитель Литви Міндовг хрестився та прийняв корону), боротьбі за австрійську спадщину, стосунках з найближчим сусідом – поляками. Гостроту дискусій підсилює факт, що крім політичних мотивів у питанні коронації активно присутній також релігійний чинник, зокрема інтенсивне листування князя Данила з Папою Інокентієм, посольство ігумена Григорія до Ліона (тодішньої резиденції Папи), участь архиєпископа Петра в Першому ліонському Соборі (1245). В літературі також можна зустріти думку, що більше був зацікавлений Папа в наданні корони, як Данило у її прийнятті, а згодом взагалі «королівська корона дуже швидко виявилася непотрібною Данилу».

Звісно, що вияснити все це є важливо, але облишмо фахові суперечки історикам-фахівцям періоду княжої доби Руси-України. Натомість зуміймо побачити тут щось набагато вагоміше для нас як для нації-спадкоємця короля Данила. Немає потреби заперечувати, що Данило міг мати розрахунки при помочі коронації вирішити якість тактичні питання на Сході чи на Заході. Але неможливо й не добачати, що цей акт поряд з дрібнішими політичними розрахунками мав також велетенське символічне значення для Данила особисто, його нащадків та всієї русько-української нації. Данило, змінивши статус з князівського на королівський став рівним з монархами Європи, став одним із них, він вже не міг бути нічиїм васалом, але разом із тим, Русь як держава, піднявшись до королівської гідности, ставала на один юридичний щабель з усіма цивілізованими державами тодішнього світу. Тоді усі володарі називали нашу державу не інакше як «Королівство Русі». Сьогодні для нас це важливо тим, що королівством ми стали у легітимний спосіб щонайпізніше ще в середині ХІІІ століття, в той час як переповнена необґрунтованими амбіціями Московія в незаконний спосіб прибрала титул царства тільки в 1547 році, коли Іван Грозний сам себе проголосив царем (тобто незаконно, нелегітимно). Московитські «історики» добре розуміли значення цього факту й завжди пам’ятали про нього, тому в усі часи, пишучи нам нашу історію всіляко намагалися замовчати, заретушувати королівський статус Руси-України та применшити значення короля Данила для української історії. Саме тому в радянські часи йому приклеїли ярлик «Галицький», щоби в свідомости українців скинути його із загальноукраїнського п’єдесталу та обмежити провінційними рамками Львівської, Франківської ну ще максимум Тернопільської областей. Зауважмо, що наші дореволюційні історики цього ярлика стосовно короля Данила не використовували: Михайло Грушевський називав його просто «Данило», а Микола Аркас – «Данило Романович». Бо не був він тільки Галицьким князем чи містечковим королем, але володарем велетенської частини русько-українських земель і в великокняжому Києві до монголо-татарської навали від імени Данила управляв його воєвода Дмитро. Тому і ми маємо відновити історичну справедливість, назавжди відмовившись від означення нашого короля «Данило Галицький» як провокаційного та принизливого, та іменувати його не інакше як «король Данило» (після 1253) або «князь Данило» (до 1253).

Сучасні історики стверджують, що не дарма Данило обрав місцем коронації саме прикордонне містечко Дорогичин, хоч Грушевський на це дивиться дещо інакше. Але в цих твердженнях є рація, бо воно також мало свою глибоку символіку, якою керувався майбутній король. Бо саме тут у березні 1238 князь Данило розбив лицарів Добжинського ордену і повернув місто із землями, які вважав своєю «отчиною». І приймаючи корону в цьому місті він перед усім тодішнім світом маніфестував доки простягаються землі Руси-України і де є її кордони.

Серед істориків також побутує думка, і треба визнати небезпідставна, що Русь статус королівства отримала ще два століття перед тим, а в Дорогичині відбувся лише один з актів його потвердження. Дослідник ватиканських архівів о. Атанасій Великий обґрунтовує тезу, що коронований міг бути ще Володимир Великий у 1000 році, а за традицією папської курії його наступники ставали спадковими володарями, а Русь-Україна вже вважалася королівством. Свідченням цього є коронація у 1075 Папою Григорієм VІІ у Римі на короля Руси Ярополка (сина Ізяслава Ярославича та внука Ярослава Мудрого), чим визнано право Ярополка на батьківський престол, якого позбавили його батька брати. А через два століття, коронуючи Данила, Рим серед інших можливих претендентів визнав за ним право спадкоємця королівського престолу та факт, що сам престол з Києва перемістився не в Суздаль, але на західноукраїнські землі. І вагомим аргументом в цьому є те, що Данила Папа називає королем не від моменту церемонії коронації у 1253, але значно раніше, принаймні з 1246, коли титулує Данила і брата Василька «королями». Тобто королівська гідність належала Данилу за правом династичного спадку, як представника Рюрикового роду, який володів Києвом, а не щойно отримана після обряду помазання.

Загадкою на сьогодні залишається доля корони Данила. З історії відомо, що у 1340 її вивіз польський король Казимир ІІІ, коли захопив Львів, після чого про неї відомостей немає. Є версія, що її у ХVІІІ столітті переробили на митру Перемишльських єпископів УГКЦ, тільки невідомо чи справжню корону чи подібну до неї, а потім вона зникла в часи Другої світової війни. Також пишуть, що її під час Першої світової війни вивезли до Москви, правда на вимогу Ліги Націй СРСР повернув її обдерту з дорогоцінних каменів, а на початку Другої війни її заховали в підвалах єпископських палат у Перемишлі. А ще окремі історики обґрунтовують, що сьогодні вона знаходиться в Польщі. Але як би там не було, хоча сама корона як артефакт має велетенську історичну та мистецьку вартість, проте незмірно більшу вартість має усвідомлення того, що Україна є давньою королівською державою, а українці є громадянами-спадкоємцями статусу королівської держави.

П.С. Так і хочеться запитати: а ким є Москва і московити? Одинока відповідь – безрідною та безіменною ордою.