Коли вже укранці навчаться переймати досвід?
Йосиф Сірка
Мова йде про досвід побудови незалежних держав, які у минулому столітті „розрослися” мов гриби після дощу. Не будемо вдаватися до африканських, чи азіятських країн, бо у них була цілковито інша специфіка постання та і культурний рівень імперій був значно відмінним від культурного рівня російської імперії. Нашу увагу притягають, зокрема, такі країни як Ізраїль, який оточений недружніми країнами, новостворені балканські країни.
Південно-американські країни після великих визвольних боїв (1819-25) під керівництвом національного героя Самуеля де Болівара (1783 – 1830) – Колумбія, Венесуела, Еквадор, Перу та названа по імені генерала Болівія – пригадуються нам, коли згадаємо розпад Югославської Федерації та виникнення малих держав на Балканах. Вимріяна Боліваром федерація не витримала „іспиту” – вона розпалася на окремі держави, які сьогодні поважають одна одну, незважаючи на те, що державною мовою у всіх є іспанська.
Різниця між постанням та формуванням згаданих країн та Україною полягає в тому, що вони, в більшості, не мали таких сусідів, які б хворіли на імперську манію і не пхалися у родичі до сусідів. І вже ніхто з них не був у таких „братських обіймах”, які не давали вільно дихати, в яких були українці понад 350 років.
Більшість новостворених країн у минулому столітті не мала жодної історичної традиції. Це країни, які базувались , зокрема, на етнічних, племінних рисах. Ніхто із згаданих країн не мав такої „державної історії”, якою б могла похвалитись Русь-Україна. І, можливо, саме тому імперський сусід України не може цивілізовано погодитись з тим, що хтось може бути старшим від нього, хтось може мати історичні, етнічні і мовні підстави на своє існування.
Якщо приглянутись до ситуації, яка виникла в молодих країнах минулого століття, то переконаємось, що найбільшу подібність знайдемо таки до стану Ізраїлю. Саме ця країна протягом майже 70 років бореться з тероризмом, який організований ззовні. Звичайно, трохи подібною була ситуація в молодій Хорватській Республіці, але там сусід не поводився так хамсько, як це зробив й робить кремлівський некоронований „цар”.
Коли б українські керманичі хоч ознайомились з методами й організацією боротьби Ізраїлю з тероризмом, то могли б дійти висновку, що з терористами не можна провадити жодних перемовин. Хорватія швидко зрозуміла, що зі загарбниками її території домовленості не буде і вона це вирішила своїми силами і не просила порад та допомоги у нікого.
Французька влада не побоялася оголосити тимчасовий воєнний стан після розстрілу терористами біля 150 невинних людей (а порівняймо 10 тисяч жертв на сході України!). Антитерористична акція у Франції мала за результат, що більшість терористів була ліквідована і сам організатор потрапив живим до рук поліції.
В Росії цілковито інакше ліквідували терористів в Беслані 1 вересня 2004 р. – завдяки „оперативним діям” російських спецпідрозділів, загинуло 333 людей (186 дітей), щоб ліквідувати 28 чеченців! Це найкращий приклад того, що в Кремлі не переймаються жертвами не тільки на російсько-українському фронті, але й у Сирії, де завдяки безсердечному бомбардуванню російськими літаками постраждали тисячі невинних сирійців.
В Україні вже понад два роки триває тзв. АТО, яка є в дійсності лінією фронту неоголошеної війни Росією Україні. І майже два роки щодня по цілому світі мова йде про Мінські угоди, які досі не виконувалися ні одного дня. Звичайно, що Росію не прирівняєш до палестинських бойовиків хізболи, чи терористів „Ісламської держави”. РФ є членом Ради Безпеки ООН і вона вже ветувала навіть резолюцію щодо анексії Криму. Це вперше в історії ООН, коли всесвітня організація дозволяє самому аґресорові ветувати резолюцію.
Отже, Україна має нерівного і підступного сусіду, який використовує подароване місце в РБ ООН. Але чому досі українські дипломати не запрацювали у всіх країнах, де вони представляють Україну. Саме дипломати повинні б шукати шляхи поширити правду про дійсний стан окупації й анексії Криму та тзв. ополченців на сході України. Світ вже й непригадує, що саме московські керівники були організаторами, головами та міністрами тзв. „народних республік”. Імена Гіркіна (Стрелкова), Бородая, Безлера та численних бандитів, військових у „відряджені, у відпустці” та ін., яких російські спецслужби вислали в Україну, сьогодні вже й рідко згадують. А шкода, що люди забувають, як проходили сепаратистські збіговиська з небажаними „туристами”.
Російським аґентам вдалось не тільки організувати „сепаратистів”, але й безкарно викрадати людей, проти їхньої волі їх завозити в РФ, а тут безпрецедентно ставили перед „справедливий” російський суд і звинувачували у нескоєному вбивстві. Хто знає історію СССР, той знає, що комуністи укріпились при владі тільки завдяки тому, що засуджували спеціальними судами – трійками – до розстрілу не тільки опозиціонерів, але й хліборобів, які їх годували.
Кремлівські керманичі, мов би призабули, що часи змінилися – сьогодні вже не вистачає лише пальцем показати, але потрібно ще й довести вину. Завдяки їхній боротьбі навіть з поміркованою опозицією, вже життям заплатили не тільки такі борці за правду як Немцов, чи Магнітський та ін.. Брехливий кремлівський режим на „зразках” суду проти українського режисера, а потім проти української льотчиці хотів „підсилити” російську паріотичну ноту, яку „тягнуть” майже всі російські ЗМІ.
Вимоги світової громадськості звільнити Н.Савченко є свідченням того, що Москва послідовна щодо свого ставлення не тільки до порушення Міжнародного права (анексією Крима та інвазією на схід України), але й до елементарної процедури судочинства – людину викрадають в іншій країні, а потім незаконно перевозять через державний кордон і звинувають її у незаконному його перетині. Ще більш кричущою несправедливістю „справедливого” російського суду є сфабриковане звинувачення Н.Савченко у вбивсті, якого вона фізично не могла здійснити, бо була в полоні бандитів. І такий суд провадять російські судді вже майже два роки.
Українська влада безпідставно досі твердить, що крім Мінських угод нема іншого шляху, але забуває, що російський президент, який на тих угодах поділявся, досі не в стані припинити стрілянину від йому підлеглих терористів. Вже й саме словосполучення „ Мінська угода” почало міняти значення на дозвіл терористам вбивати українців, а українцям – не показуватися на досяг снайперів та кулеметів.
Український парламент визнав російських бойовиків терористами, то незрозуміло, яким чином Росія диктує українцям, яку Конституцію мають мати, якою мовою має себе послуговувати суверенна країна. Притім, Москва, мовби, не бачить і не чує, що проти неї воюють російськомовні добровольчі батальони. Дуже можливо, що незабаром Путін поставить перед Україною вимогу: видайте російськомовних добровольців, бо інакше не виконуватимемо Мінських угод!
Дивує, що українські військові проходять „стажировки” в різних країнах, а керівництво країни досі не вислало групу військових до Ізраїля, де можна було б набратися досвіду боротьби з тероризмом. Оскільки Росія постачає на схід України не тільки зброю, але й професійних офіцерів, що задокументоване полонененими Александровим та Єрофеєвим, то слід зайнятись вивченням досвіду інших країн. Інакше прийдеться слухати лише вимоги Кремля, як українці мають жити, як розмовляти, а може й вимагатимуть заборони їсти вареники, бо це суто „націоналістичний харч”, який не укладається до кремлівського меню.
21.3.16 р.
