Катерина Скаржинська – філантропка, що жертвувала все майно і власне життя для народу «народною владою» позбавлена навіть елементарних засобів для прожиття

170 років тому:

19(7).02.1852 (в літературі також 19.02.1853) – у с. Постав-Мука на Полтавщині (згідно інших даних у м. Лубни) народилась Катерина Скаржинська (в дівоцтві фон Райзер), землевласниця, меценатка, громадсько-культурна діячка. Батько походив із шведського старовинного шляхетського роду, мати – з московитської шляхти. Початкову освіту отримала вдома, опанувала французьку та німецьку мови, згодом навчалась в кращих професорів Москви та Санкт-Петербургу. Уже в 12 років, взоруючись на доброчинну діяльність матері, вирішила присвятити життя допомозі бідним. 1874 одружилась з Миколою Скаржинським, вихідцем із шляхетської козацької родини, поміщиком і власником відомого кінного заводу. Екстерном закінчила жіночу гімназію у Лубнах, навчалась на Бестужевських вищих курсах у Петербурзі, які не закінчила через те, що 1879 чоловіка перевели служити в Україну. Фінансувала й особисто брала участь в археологічних розкопках на Лубенщині. В родовому маєтку Круглик створила народну школу з бібліотекою та лабораторією для хемічних дослідів, організувала вечірні читання для народу, самодіяльний український театр, лікарню, дитячі ясла, столярну майстерню. На побудову нижчої сільськогосподарської школи у с. Терни подарувала 47 десятин землі та фінансово її підтримувала; 1891 відкрила школу, яка у 1912 вже стала сільськогосподарським училищем, нині лісотехнічний коледж. Відкрила школу навіть у міській в’язниці в Лубнах. З 1875 почала збирати колекцію українських старожитностей і вже 1880 відкрила історико-краєзнавчий музей з відповідним науковим та обслуговуючим персоналом, який став одним з найбільших на Лівобережжі. До 1900 на збірку, що нараховувала вже 20 тисяч експонатів (за увесь час зібрано 37 тисяч експонатів), бібліотеку в 4 тисячі томів, великий архів витратила понад 500 тисяч рублів – велетенську як на ті часи суму. З 1900 щоденна кількість відвідувачів музею сягнула 300 осіб і, звісно, вхід був безкоштовним. 1903 запропонувала передати колекцію Лубенському земству – за умови побудови для неї окремого приміщення, проте лубенські владоможці відмовились від щедрого дарунку, тож 1906 подарувала колекцію природничо-історичному музею Полтавського губернського земства (для перевезення артефактів було задіяно 4 залізничних вагони). Знайома з українськими колекціонерами В. Тарновським та С. Мазаракі, листувалась з багатьма вченими Московитської імперії, брала участь в археологічних семінарах. Член Московського товариства нумізматів, Всеросійського товариства шанувальників природознавства, антропології та етнографії, почесний член Полтавської вченої архівної комісії. У своєму маєтку заклала дендрарій, 1890 на виставці у Лубнах в галузі квітникарства нагороджена Міністерством землеробства срібною медаллю, отримувала інші престижні нагороди. Урядом Московитської імперії за доброчинність нагороджена золотою медаллю і стрічкою ордена Святої Анни. 1905 виїхала до Італії, згодом Швейцарії, де також займалась доброчинною діяльністю та матеріально підтримувала політичних емігрантів різних напрямків – есерів, бундівців, більшовиків, утримувала притулки, благодійні їдальні, школи, відкрила друкарні в Парижі, Брюсселі та Лондоні, облаштувала санаторій для хворих на туберкульоз у Давосі. З початком Першої світової війни повернулася до України. На початку 1920-х опікувалася безпритульними дітьми і сиротами. Проте для радянської влади залишалась «соціально ворожим елементом» тож була позбавлена усіх засобів для існування, не кажучи вже про доброчинну діяльність. 1923 працівники Полтавського пролетарського музею та Полтавського центрального архіву для підтримки тепер уже знедоленої колишньої меценатки вислали їй разову допомогу відповідно 1000 і 500 рублів. 1926 за поданням голови ВУЦВК Г. Петровського позбавлена навіть мізерної пенсії в 40 рублів. Померла в злиднях на хуторі Круглик на Полтавщині 1932. У 1943 створений Скаржинською Історичний музей був розграбований і спалений – вціліла лише частина велетенської музейної збірки та архіву; зокрема з унікальної колекції в 2123 писанок вціліло лише 458.