Іван Гончар – скульптор, графік, маляр, етнограф, колекціонер. «Маленькому українцю» під силу творити немислимі та здавалось нездійсненні справи, якщо він живе українством. (30 років тому)
30 років тому:
18.06.1993 – у Києві помер Іван Гончар, скульптор, графік, маляр, етнограф, колекціонер, Заслужений діяч мистецтв УРСР (1960), народний художник УРСР (1991). Закінчив Київську художньо-промислову школу (1930) та Київський інститут агрохімії та ґрунтознавства (1931-1936). 1939 у званні молодшого лейтенанта брав участь у війні проти Польщі та окупації Західної України. Під час німецько-радянської війни служив у військах зв’язку до 1946, з травня 1945 з художниками Центральної групи військ працював у Віденській академії мистецтв, їздив містами Європи, змальовуючи архітектуру. Член Спілки художників України (1956), співініціатор створення Товариства охорони пам’яток (1966).
Ще під час війни усвідомив необхідність збирання предметів української старовини і наприкінці 1950-х створив перший в радянській Україні приватний музей локалізований у приватному будинку. За кількістю та цінністю експонатів він не поступався багатьом державним музейним інституціям (7 тисяч предметів і 20 тисяч архівних світлин з різних регіонів України). Від початку неформальної роботи приватного музею тут почали гуртуватись шістдесятники, приходили іноземці, що в комуністичні часи було вкрай підозрілим, навіть екскурсоводи з державних туристичних бюро таємно приводили сюди закордонних туристів. Атмосфера невимушеності та, наскільки це було можливим в тоталітарній системі, свободи притягувала сюди молодь різних навчальних закладів, з якої багато хто саме тут отримував усвідомлення української національної ідентичності. Ба більше цей центр живого українства почав діяти – тут формувались гурти колядників і відтак розходились усім містом, відроджувались веснянки, купальські забави. Цілком очевидно, що це не могло пройти повз пильну увагу КҐБ. Уже в другій половині 1960-х почали лунати спершу усні попередження, відтак підпали дверей, а далі спалення майстерні. Влада розглядала різні варіанти «нейтралізації» неформального осередку українства – змусити передати зібрані артефакти до державних музеїв, викупити колекцію, підсилали провокаторів, які нібито бажали за валюту придбати дещо із старожитностей, проте Гончар вміло та сміливо протистояв навіть вишуканим ідеологічним підступам. Він знав, де треба промовчати, а де процитувати відповідне висловлювання Леніна Від брутальних дій владу стримувало хіба те, що він був фронтовиком і мав нагороди, ніде відкрито не виступав проти системи, а також (що чи не найважливіше) про його діяльність знали уже за кордоном. Та все ж 1972 його виключили з КПРС за «пропаганду антипартійних поглядів з національного питання», а також погрожували позбавити звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Наступного 1973 накладено заборону на показ кінострічки «Соната про художника», присвячену його праці в галузях скульптури і музейництва. Проте все ж він зумів зберегти колекцію. На основі зібраних матеріалів підготував 18 томів історико-етнографічних альбомів «Україна і Українці». Похований на Байковому кладовищі. Вже після смерти у 1993 приватний музей І. Гончара став державним, а з 2009 отримав статус національного. Народився у с. Лип’янка на Черкащині 1911.
Із щоденника І. Гончара: «Прийду я з міста в свою рідну хату-музей, – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, ображають його, зневажають, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі».
