Хто ми: Східна Європа чи Західна Євразія?

Олег Баган

Відповідь на це стратегічне питання пробували дати 30-го червня учасники політико-аналітичної передачі «Чорний лебідь» на телеканалі News One під орудою відомого політолога Вадима Карасьова. В обговоренні глобальної проблеми «Україна в постполярному світі» брали участь академік Володимир Семиноженко, колишній прихований ідеолог інтеграції постсовєтського простору при Президентах Л. Кучмі й В. Януковичу, Костянтин Грищенко, міністр МЗС за президентства В. Януковича і дипломат з потужним совєтським досвідом, економіст Віктор Суслов, який довго перебував в лавах КПУ і був міністром економіки України та ще кілька маловідомих людей, яких об’єднувала в основному одна психо-світоглядна характеристика – помітна відчуженість від української національної ідентичності. Така лінія – гуртування людей із неукраїнською ментальністю в різних політологічних проектах – вирізняє В. Карасьова, цього колись головного радника «проукраїнського» Президента В.Ющенка, в усі післямайданні роки. Головним мемом студії було систематичне ствердження, що «Україна – дуже бідна держава, на 112-у місці в світі за ВВП на душу населення», що «вона нікому непотрібна, особливо ЄС і НАТО», що «її скинули в «сіру зону» міжцивілізаційного провалля», що її чекає «невизначене майбутнє». Паралельно у роздумах-фантазіях учасників телепередачі плавав туманний образ Китаю як якоїсь великої, сильної, потенційно впливової наддержави, на яку би мала орієнтуватися Україна, хоча жоден із промовців за майже дві години ефіру так і не спромігся сказати щось посутнє про той Китай в плані характеристики його цивілізації, культури, геополітики, економіки тощо.

В. Карасьов з двадцять разів повторив запитання «Де Україна: в Східній Європі чи Західній Євразії?», актуалізуючи проблему нинішнього геостратегічного призначення й націленості нашої держави передусім на європейський чи євразійський цивілізаційний простір. Проте конкретної відповіді він так і не почув. Натомість в студії неозначено витав дух іншої країни, яку диспутанти відкрито не називали (бо ж нині вона ворог все-таки, з яким ми воюємо на Донбасі), але яка відчувалася латентно, як щось самозрозуміле, вагоме й потрібне, – Росії, зрозуміло. Китай фігурував переважно для того, щоб показати, наскільки нікчемним, розсвареним, вторинним є колективний Захід на його тлі, наскільки Захід вже не є домінантною, полюсною геополітичною платформою для планети. Ведучий постійно намагався перевести розмову в русло класичних теоретичних понять геополітики і пояснити глядачам за залізною логікою цієї науки, чому Україна все-таки не Європа, а Євразія, але в його гостей це не вельми виходило.

В. Карасьов раз у раз заявляв, що «атлантизм вже дійшов кінця» (тобто впливи Західної цивілізації на чолі з США слабнуть), що «ера переваги Заходу закінчується», що «постають інші центри тяжіння в світі» тощо, підказуючи своїм гостям, в якому напрямку їм мислити, але концептуальний діалог чи, радше, полілог ніяк не в’язався. І телепередача вилилася в чергове обляпування української державності брудом і сіяння зневіри.

Тож ми спробуємо відповісти на поставлене в заголовку статті питання й осмислити логіку геополітчиного розвитку України в минулом і сучасному, щоб все-таки пояснити цю надзвичайно важливу й цікаву проблему. Для цього ми використаємо безпристрасну логіку класичної геополітики як науки.

Головні геополітичні ідеї й теорія геополітики розвинулися в період рубежу ХІХ—ХХ ст., коли європейські еліти зрозуміли, що людство розвивалося в минулому великою мірою в залежності від географії, що географічні простори мають сакральне значення, що боротьба за певні географічні простори дає великі переваги націям і державам. Батьками-засновниками геополітики вважають німця Фридриха Ратцеля (1844—1904), який увів поняття простору як певної цілості; шведа Рудольфа Челлена (Кьєллена) (1864—1922), який пояснив, що кожна держава має свої геополітичні інтереси, від реалізації яких залежить її міцність; німця Фридриха Ноймана (Наумана) (1860 – 1919), який розробив теорію «Середньої Європи» (книга «Mittelеurope» (1915) як цілісності, як сфери життєвих інтересів однієї великої нації і держави (Німеччини); британця Хелфорда Дж. Маккіндера (1861—1947), який висунув концепцію про «Географічну вісь історії» (назва книги 1904 р. ), за якою географічні мегапростори планети формувалися у вигляді концентричних кіл, що об’єднували історичні зусилля певних націй і держав, в епіцентрі яких розташований рівнинний простір Центральної Євразії – Хартленд, який давав підстави для неймовірної зовнішньої експансії ще давнім арійцям, потім кімерійцям, скіфо-сарматам, тюркам, монголам за Чинґізхана, московитам; американця Альфреда Мехена (1840—1914), який розтлумачив значення морської сили в світовій історії, що давала геостратегічні переваги спочатку Великій Британії, потім США; другого великого американця Ніколаса Спайкмена (1893—1943), який завершив теорію Римланду (Берегового простору) як визначального для світу, в якому сформувалася Західна цивілізація – в Середземномор’ї і на берегах Атлантики, – що від 1500 р. розпочала свою успішну експансію назовні і задомінувала на планеті.

Отже, на основі цього коротенького викладу великих ідей ми зробимо узагальнення, потрібні нам для пояснення геополітичного місця й ролі України у світі. Але почнемо із такого засновку геополітичної теорії: упродовж тисячоліть тривало змагання між таласократичними (приморськими) і телурократичними (суходільними) народами, які створювали, відповідно, держави відмінного типу. Ці держави-цивілізації відрізнялися за чотирма головними ознаками:

• ментально-цивілізаційними основами;

• типами культури;

• політичними традиціями;

• економічними стосунками.

Держави Суходолу в ментально-цивілізаційному плані тяжіли до глибокого й затяжного традиціоналізму-консерватизму, колективістського мислення, до «епічного» типу культури, коли зовнішній світ ніби обіймається, малюється й описується дуже абстрактно, затуманено в різних формах мистецтва, до екстенсивних форм виробництва, аграрності, політично вони завершуються у стійкі деспотії (тиранії, монархії, імперії). Класичні приклади таких держав: Асирія, Вавілонія, Давня Персія, Арабський Халіфат, Китай, Римська імперія (частково), Держава Монголів, Османська імперія, Росія.

Держави Моря в ментально-цивілізаційному плані були дуже рухливими, часто невеликими за розмірами, тяжіли до соціального плюралізму, індивідуалізму, створювали політичні форми обмеженої монархії, республіки, дуже жваво торгували, витворюючи цілі велетенські простори своїх торгівельних експансій, їхня культура більше «лірична», психологічна, експресивна за суттю, націлена на переосмислення буття. Класичні приклади морських держав-цивілізацій: Фінікія-Карфаген, Давня Індія, Венеційська республіка, Голландська республіка, Середньовічні Португалія й Еспанія, потім Франція і Велика Британія, тепер США.

Ідеальним прикладом таласократії була Давня Еллада: вся ніби зважена до моря, до берегової лінії, з яскраво-індивідуалістичною ментальністю й соціальною мобільністю (грецька повсюдна колонізація берегового простору всього Середземномор’я), з максимально експресивним, витонченим мистецтвом, потужно націлена на демократію, перейнята духом мореплавства й інтенсивної торгівлі із зовнішнім світом, свободолюбна й винахідлива за типом свідомості. Саме еллінський феномен як вплив психотипу й поширення ідеалів охопив усю Європу, особливо внаслідок відродження греко-римської культури в добу Середньовіччя і згодом Ренесансу. Тому Великий Захід, Європа приблизно від 1500 року – це розширена модель Еллади

Таласократичні й телурократичні ментальні властивості, зрозуміло, існують в різних народів у змішаному вигляді, в певний період історії якась нація більше проймається «морськими», індивідуалістично-свободолюбними настроями, а в інший період – «суходільними». Така «гібридність», скажімо, виразно характеризує історію Іспанії і Німеччини, Польщі й Угорщини тощо. Деякі народи, живучи століттями на узбережжі моря, так і не набули морської ментальності, як болгари й румуни, інші народи, які ніколи історично не відчували морського простору, водночас зуміли перейнятися вельми сильно ідеалами таласократичної цивілізації, як австрійці чи давні хорезмійці.

Отже, на основі цих теоретичних узагальнень ми спробуємо визначити, чи Україна є, все-таки, класичною нацією-державою європейського (таласократичного) типу, чи вона має в собі потужні телурократичні (євразійські) тенденції.

Український етнос, принаймні в історично осяжній добі, формувався на двох головних етнічних основах: скіфо-сарматській і слов’янській.

Скіфи-сармати, які домінували на більшій частині нашої землі 1000 років, несли в собі, очевидно, потужні ментальні імпульси телурократизму як етнос, який утворився на гігантському степовому просторі Центральної Євразії. Про це говорять нам відомості про сильний культ царя в них, схильність до соціальної спаяності, традиціоналізму тощо. Слов’яни ж, навпаки, несли в собі потужну етику індивідуалізму й свободолюбності аж до анархізму, бо, як чисельно повідомляють грецькі хроністи, часто переобирали вождів, були непослідовними, рухалися невеликими ватагами, активно торгували на багатоводних ріках Середньої і Східної Європи. Тут зауважимо, що слов’янська цивілізація на заході, в долині Вісли, де були її першопочатки, зародилася на якомусь маловідомому науці ментально-культурному синтезі кельтської етнічної традиції. Принаймні про це свідчать чисельні археологічні знахідки давньокельтських і давньослов’янських мистецьких виробів, які мають навдивовижу багато архетипних подібностей в образах і стилі. (Про це існує велика наукова література, тут назвемо лише одну книгу з чисельною базою ілюстрацій: Цветков С. Кельти и славяне. – СПб., 2005, 198 с.). Тож великий слов’янський народ венедів, який розселився від Балтики до Карпат, був, напевне, виквітом такого кельто-слов’янського синтезу. Кельти ж, які заселили Європу від Карпат до Британії та Ірландії (Гібернії), явно виражали в своїй історії і культурі таласократичний тип ментальності: їхня дивовижна динамічність, яскравий індивідуалізм, схильність до мореплавства (колонізація північно-західного морського простору Європи), великий ліричний спосіб творчості у культурі, який наповнив величними й колоритними міфами всі національні культури європейців, тощо.

Коли у ІХ ст. північні суворі нормани-варяги застають українських слов’ян в історії, то ті являли собою виразний приклад «морського» етносу: рухливі, перейняті протореспубліканською формою самоуправління (знамениті слов’янські віча), схильні, як і західні європейці, до будування численних міст (варяги звуть Русь «Ґардарикою» – «країною міст»). Тоді ж іще триває потужний порив слов’ян до моря, який почався ще у V ст. і був зупинений страшною навалою східних номадів: гунів, аварів, торків, мадярів, хозарів, печенігів, половців.

Х ст. – це найдраматичніший момент української історії: кочівники твердо відрізають праукраїнців від моря, слов’янські поселення відкочуються від берега Чорного моря в Лісостеп і навіть у волинські та поліські пущі.

У період розросту Давньої Русі як імперії, яка стреміла аж до Балтійського і Білого морів, український етнос, попри страшний натиск войовничого кочівницького Степу, вперто наближався до півдня, до Чорного моря: це і Тьмутараканське князівство на Керченському та Таманському півостровах в акваторії Азовського моря, і впертий рух передусім сіверських князів до Дону, й активне проникнення галицьких князів вздовж річищ Пруту й Дністра до моря із заснуваннями численних руських колоній та захоплення стратегічного міста в лимані Дністра – Білгорода. Про таласократичний тип суспільного мислення свідчать і збереження інституту віча в давньоукраїнській державі, і відсутність в її політичних традиціях ідеї сильної, централістської монархії, і велика роль торгівельних факторій в давньоруській цивілізації тощо.

Наступний період української історії – в рамках Великого князівства Литовського і Речі Посполитої – ще більше й виразніше підтверджує «проморську» скерованість українського соціуму. Невпинно триває колонізація лісостепової й степової зон Причорномор’я, українські козаки засновують свою республіку на Запоріжжі, козацькі військові виправи на Чорне море стають систематичними, українські чумаки демонструють надзвичайний інстинкт нації до торгівельної експансії навіть в особливо несприятливих соціальних умовах (фактор агресивних татарів). Сама суспільна й культурна атмосфера Великого князівства Литовського й Речі Посполитої, тобто Республіки, виражали яскравий таласократичний зміст цих політичних утворень: відкритість до окцидентальних цивілізаційних впливів, відсутність деспотичної монархії (всі польські королі були виборними, висувалися аристократичною верхівкою), велика роль законів у житті цих держав, сильні традиції демократизму у шляхти (існування сеймів і сеймиків), великий плюралізм у правовій свідомості, толерантність до різних конфесій, потужний індивідуалізм та свободолюбність у сфері виховання (наприклад, простий громадянин м. Перемишля русин Станіслав Оріховський пише у 1543 р. трактат-звернення до короля Сигізмунда-Августа і повчає того, як управляти державою!). Усе це протягом ХV—ХVІІ ст. не могло не сформувати в українському суспільстві сильної громадянської свідомості, всеєвропейських культурних уявлень (пишна українська барокова культура постала на традиціях греко-латинської мудрості та мистецтва!), відчуття особистої гідності та ініціативи.

Хоча усі ці ментально-цивілізаційні та політичні набутки притлумив і майже знищив наступний перехід більшої частини України під владу азійсько-деспотичної Московії, інтенції до таласократизму зберігалися. Далі працював сильний інстинкт руху українців до моря: козаки стали основою для російських військових успіхів супроти Турецької імперії і відкидання її з Чорноморського узбережжя. Двохсотрічне життя більшості українців в умовах виразно деспотичної, телурократичної Російської імперії не знищив українського громадянського інстинкту до демократизму: всі українські політичні ідеологи, політичні рухи ХІХ ст. були сутнісно демократичними й свободолюбними – від М. Костомарова і М. Драгоманова до М. Грушевськго і С. Петлюри. УНР і ЗУНР виникають в ході Національної Революції 1917—1920 рр. як супердемократичні держави, які в своєму надмірному пацифізмі й громадянській толерантності фатально втрачають інстинкт історичного самозбереження, націозахисної дії і трагічно гинуть у своєму світлому ідеалізмі. Факт спроби створення української монархії – гетьманату П. Скоропадського – був більше фарсом, аніж історичною волею.

За своїм географічним розташуванням Україна сьогоднішня є класичною таласократичною державою: вона має величезну, майже на 1000 км., берегову лінію, ментально її суспільство зберігає велику схильність до демократизму й уникає будь-яких тенденцій до політичного деспотизму (факт підтвердження – це усунення авторитарного режиму В. Януковича), її цивілізаційна інерція скерована до Чорноморського простору, що осмислив ще Юрій Липа в своїй знаменитій книзі «Чорноморська доктрина» (1942) (Див. докладніше про це наші студії: Баган О. Як нам перемогти на Чорному морі? // Вголос; Баган О. Український цивілізаційний простір //сайт УССД).

Україна є органічною частиною т. зв. Великого Внутрішнього Півмісяця (Х.Дж. Маккіндер), який простягається від берегової лінії Скандинавії, обвиває всю Західну Європу вздовж Атлантики, проймає Середземномор’я, охоплює Чорне море й тягнеться через Перську затоку до Індії, Таїланду, Малайзії та Японії. Тому союзницька політика в цьому просторі є для неї органічною і потрібною. Таким чином, Україна включається в глобальну систему співдії велетенських геополітичних зон, зрівноваженість політико-військової ваги між якими забезпечує світову гармонію і стабільність: тільки через консолідацію геополітичних зусиль країн цього простору із державами Зовнішнього Великого Півмісяця (від США до Австралії через всю Атлантику й Індійський океан) можна стримувати вічну войовничу експансивність великих держав Центральної Євразії (Хартленду), передусім Китаю і Росії. Перебування України в складі виразно телурократичних і деспотичних Російської імперії та СРСР як важливого геополітичного фактору уможливлювало велику експансивність цих імперських утворень, які у свій час стали колоссальною загрозою для стабільності в світі, призвели до багатьох руйнівних війн, поневолили багато народів. Саме цю експансивність “Хартленду” прагне відродити сьогодні режим В.Путіна.

Лише млявість, безбарвність, ідейно-ціннісна хаотизованість та малоросійська безвідповідальність нинішніх українських політичних еліт, в т. ч. підтверджена й змістом телепередачі «Чорний лебідь» під керівництвом В. Карасьова, є головною причиною, чому Україна як держава не відіграє помітнішої ролі в середньоєвропейській геополітичній ініціативі «Міжмор’я», метою якої є консолідація міжнародних зусиль країн між Адріатикою, Балтикою й Чорним морем. До слова, мені ще в далекому 2002-у році в книзі «Українська Понтида: Геополітичні виміри сучасної України» (Дрогобич: Коло, 2002, 220 с. ), яка складалася із статей кінця 1990-х рр., доводилося теоретично розпрацьовувати концепцію перспективності для нашої держави більшої активності в цьому просторі, пояснюючи, що лише через взаємопідтримку й консолідацію середньоєвропейських держав можна досягнути загального прогресу макрорегіону. З цієї книги безсовісно крадуть ідеї теперішні українські теоретики «Міжмор’я» (І. Загребельний і К°), ніколи не посилаючись на неї або, для надійного прикриття крадійства, вдавано критикуючи її невідомо за що (щоб ніхто й не подумав собі, що вони від когось інтелектуально залежні!). У цій книзі я використовував поняття «Середня Європа» як глибше й місткіше, порівняно із польським концептом «Міжмор’я», оскільки воно, крім геополітичної складової ідеї, несе ще й цивілізаційне смислове навантаження: тільки через рекультивацію великих цивілізаційних ознак простору між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами, через плекання культурних, соціальних, економічних, духовно-конфесійних, ціннісно-ідеологічних його характеристик можна досягнути більшої консолідованості й геополітичної співдії різних країн на ґрунті усвідомлення своєї місії й унікальності. (Див. докладніше публікацію: Баган О. Чи існує Середня Європа? // «Вголос»).

Гіпотетично теза про “Україну як крайню межу Західної Євразії” має право на життя, вона навіть перспективна і цікава з огляду на те, що країни Євразії відкривають такі можливі геополітичні простори: дають можливість розгорнути нові сфери нашої економіки, які можуть бути затребуваними на Сході швидше, аніж на Заході; відкривають можливість співпраці із середньоазійськими й закавказькими державами в плані спільного протистояння імперським загрозам з боку Москви; дають можливість шукати нових геополітичних союзників на Далекому Сході як теперішній найдинамічнішій зоні планети за загальним соціально-економічним розвитком (наприклад, дуже цікавим є приклад Малайзії, яка зуміла розбудувати націоналістичну модель держави, уникнувши ліберально-космополітичних примусів і рамок). Однак усі ці гіпотетичні перспективи, які зараз є майже фантастичними через загальну слабкість української внутрішньої і зовнішньої політики, не можуть бути якоюсь цивілізаційною альтернативою до нашої геостратегії на інтеграцію в Європу, на витворювання певної середньоєвропейської цілісної зони для ефективного протистояння тій же Росії, передусім в чорноморському макрорегіоні. А саме так недолуго намагалися представити євразійську альтернативу учасники передачі «Чорний лебідь».

Зрозуміло, за усією цією говорильнею на телеканалі News One стоїть не стільки якась “нова геополітична теорія” від Д.Карасьова, як стирчать вуха проросійського політика Віктора Медведчука – бенефіціарія телеканалу. І про це відразу можна було сказати як про факт чергової антиукраїнської інтелектуальної провокації. Ми ж використали цей матеріал для ілюстрації підступності й вишуканості антидержавницьких атак, які здійснює цей запеклий у своєму несприйнятті української національної ідентичності політичний та ідейний табір.