Христина Алчевська – письменниця, перекладачка, педагог
140 років тому:
16(4).03.1882 – у Харкові народилася Христина Алчевська, письменниця, перекладачка, педагог, дочка Олексія Алчевського, промисловця, мецената, громадського діяча та Христини Данилівни Алчевської, організаторки народної освіти. Закінчила харківську дівочу гімназію та вчительські курси у Сорбонні в Парижі (1902). Працювала вчителькою у Харкові та у видавничому комітеті Харківського товариства грамотності, викладала французьку мову в середніх та вищих школах, попри заборони читала учням українські книжки. Писати почала з 10-річного віку, з 1902 друкувалась у тогочасних українських періодичних виданнях. З 1907 по 1917 опублікувала 11 поетичних збірок, останню, дванадцяту, – у 1922. Активна учасниця національного культурно-просвітницького руху; визволення нації пов’язувала з просвітництвом та українізацією молоді. Великою любов’ю до України і прагнення служити її народу сповнена творчість того періоду. Листувалася з І. Франком, Л. Українкою, М. Коцюбинським, Б. Грінченком, О. Кобилянською, М. Павликом, В. Стефаником, М. Мочульським, О. Олесем, іншими українськими письменниками та громадсько-культурними діячами. Зі встановленням радянської влади перестала займатись громадською діяльністю, й на короткий час призупинила літературну творчість. Тимчасову депресію спричинили також й особисті втрати – 1917 у Баку на гастролях помер брат Олексій, а 1920-го – померла матір. Згодом у «Спогадах» вона напише, що на той час не було на світі друзів, які підтримували – Лесі Українки, Коцюбинського, Франка, а для літературної молоді вона видавалась «як стара сова для повної життя пташини». Продовжувала педагогічну працю. Ще на початку 1918 написала поему «Кочубеївна» про нездійсненні надії на звільнення України від деспотії Петра І, проте з середини 1920-х поступово зверталась до соціалістичних ідей. Друкувалася у харківських газетах і журналах, член Українського товариства драматургів і композиторів, перекладала з московитської та французької на українську мову і навпаки, плідно працювала як літературний критик та публіцист. У 1927 листовно потоваришувала з відомим французьким письменником Анрі Барбюсом, почала перекладати його твори, працювала у редагованім ним журналі. Двічі у 1930 та 1931 клопотала про дозвіл на поїздку до Франції у справах перекладів. Проте влада, підозрюючи, що має намір залишитись за кордоном відмовила у виїзді з імперії. Останні роки перебувала у великій скруті – особисте життя не склалось, постійних заробітків не було. 1928 подала до Держвидаву України двотомник своїх творів, сподіваючись хоч на невеликий гонорар, проте дозволу на видання так і не отримала. Восени 1931 на харківському вокзалі дверми потяга затисло одяг і той протягнув її вздовж перону. Цього пережиття не витримало хворе серце і невдовзі померла у Харкові 1931.
Залишила близько 4 тисячі рукописних творів в більшості не опублікованих й до нині. Мабуть передчуваючи велику трагедію української культури на схилі літ написала: «Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк…». 1982 ЮНЕСКО внесла 100-річчя від дня народження до переліку пам’ятних дат.
Гомоніли люде:
«Та що з того буде?!»
Гомоніли люде:
«Ми вже омертвіли!..»
Гомоніли люде:
«По степах широких
Вже не встати, — спати
Нашій Україні!..»
А Вкраїни доля
З їх усіх сміється —
В небесах високих
Горличкою в’ється…
* * *
Акації білі… Таємні розмови,
повні весняної мрії й любови;
Шемрання тихе в садку…
Щось тихо шепоче, шаліє і хоче
Вії шовкові твої покорити
Зоряній нічці і сну.
Солодкі зітхання,
і подих кохання,
І темнії віти тобі говорити
Будуть про любку палку.
Не слухай речей їх!
Не слухай любови!
Осінь замінить палкії розмови,
Горе украде весну!..
