Гріхи парохіяльности
Може і не відповідне слово в українській мові. Маю на увазі вузький місцевий патріотизм чи географічний чи організаційний, на не користь загального добра.
Я радився з моєю дружиною перед тим, коли почав писати цю статтю. Вона порадила мені не користуватися назвами грішників, бо мені 72 роки, хто його знає крім Бога, коли Він покличе і на моєму похороні не буде людей, навіть давніх друзів. Ну, на користь для мого похорону, я обмежуюся до загальних оповідань але правдивих.
Кажуть, що сорочка ближча, ніж кожух. Це засадничо тваринна, а також людська прикмета, чи вада. Моя свята покійна мати, коли приїхала перший раз після проголошення Незалежності України у Київ, була настільки розчарована малоросійством, а зокрема московською мовою на кожному кроці, що сказала, нехай буде Україна по Збруч.
Коли я закінчив правничі студії та почав серйозно застановлятися та займатися правом, зокрема тоді з ідеалістичним світоглядом, я зорієнтувався, що моя церковна парафія з її майном належить не людям чи парафії, а монашому чину, який до речі проповідує чесноту убогості. Ще у 40-их роках минулого століття отець парох, який не випадково був членом того чину, за благословенням місцевого владики, теж того чину, просто і хіба зухвало, бо нікого з парафії не питавшись, переписав всі маєтки на чин. Миряни парафії не мають багато прав, хіба нагоду жертвувати. Кажуть, що сьогоднішній парох — зовсім диктатор. Я зрозумів, у моїй юридичній молодості, що треба повернути власність народові але це вимагало внести судовий процес проти монашого чину. Моя мати мені заборонили, і я був змушений сісти і погодитися з волею моєї матері.
Одначе це усе другорядне. Сьогодні більші справи. Український народ бореться не тільки за свою державність але мабуть і за своє існування. Безперечно обов’язком кожної людини українського почування є допомогти у цій боротьбі. Правда, багато так званих патріотів сидять мовчки.
Москва вистрілює ракетами і вбивчими дронами по цілій Україні, але найбільш потерпілими є Крим та пять областей — Луганська, Донецька, Запорізька, Херсонська та Харківська. На Західній Україні, по моєму досвіді акції, підготовки накриття, чи гуманітарки, чи збірки на комунікаційні засоби, а то і дрони, які проводяться — передаються на Схід, переважно, але є випадки, де фонди, чи навіть зброя — зникають. І це фонди, які потрапляють, здавалося б у патріотичні руки, але саму назву треба приховати.
Окрім того, чимало організацій а також церковних парафій, зокрема у діаспорі розкрили окремі воєнні фонди. На жаль розчислення є дуже рідкісне, а гірше того, є організації чи інституції, котрі на трупах своїх членів чи симпатиків збирають фонди без призначення, або доробилися настільки з своїх збірок, що сьогодні влаштували високі платні своїм так званим лідерам.
Я служу секретарем в Українському народному домі у Ню Йорку. Членство складається зокрема з акціонерів юридичних осіб. На одних зборах представник одного акціонерного товариства починаючи від слів про тяжкі часи у час війни запропонував, щоби Дім виплачував річно чисті прибутки акціонерам. Він правда був настільки чесним, що не казав, що ці гроші підуть на оборону. В іншому випадку фактично доброзичливий представник іншого товариства знов на тему війни запропонував, щоби Дім дав фонди на допомогу родинам потерпілих членів того товариства, тобто хіба на інших потерпілих нам не залежить. На мою пропозицію, і це не вперше, Управа Дому вирішила зложити пожертву для закупу дронів через фонд моєї організації, яка була фактично посередником для передачі цих дронів. Таким чином Дім не тільки допомагає у війні, але зможе стягнути собі ці гроші з податків як розхід. Хтось з присутніх зробив заувагу що мовляв це конфлікт інтересів бо я очолюю цю Фундацію.
Давайте це проаналізувати. Гроші приходять з Народного Дому, Фундація купує дрони та передає на фронт та дає звіт, що витратила на самі дрони фонди. Все прозоро, і, до речі, у багатьох випадках Фундація на цьому тратить власні гроші бо при передачі фондів чи в Україну, чи у Польщу, інколи бувають комісійні витрати. Але це дурниця.
Чому я про це пишу. Бо рік тому я був учасником зібрання де звітувала одна світова установа про допомогу у війні і говорила виключно про допомогу потерпілим родинам своїх членів. Про других українців навіть не згадувала. Бо читав я у нашій пресі повідомлення про імпрезу , тобто збірку на інституцію у пам’ять загиблих у війні її вихідців. Бо саме на початку цієї страшної війни, 24 лютого 2022 року я був учасником демонстрації у Ню Йорку організованої однією організацією, яка при цьому збирала пожертви, і я відгукнувся також. Щойно потім я не бачив звіту, тільки на паперах податкових та несподіванку, що лідери цієї установи почали заробляти річно близько сто тисяч доларів, яких вони у минулому не мали. Я сказав собі що я не давав, щоби якась “Оксана” могла отримати високу платню.
Я не зможу бути дипломатичним настільки, що не пригадаю собі та не передам читачам, один урок з релігійних церковних Реколекцій, які переводив давно тоді ще не єпископ, але просто отець, колись зі США, а потім з Івано-Франківська. Він сказав, що коли ти є свідком гріха і мовчиш, у тебе теж гріх. Тому щоби оминути і ще один гріх на моїй душі треба було це написати. Ці слова одного дуже Мудрого священника залишаться з мною до смерті.
21 червня 2024 року Аскольд С. Лозинський
